Зоряний корсар – Олесь Бердник

Звідки? Куди?

Марево давнє.

Мов сновидіння.

Щось існувало, було.

Попелом часу серця квиління

Вже занесло.

Може, воскресне? Може, розтане

Крига байдужості знов?

Вечора промінь?

Сяйво світання?

Зло чи любов?

— Звідки це? — тихо запитав Григір.

— Вночі написала…

— Чому такий сум?

— Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло…

— Ви сказали — щастя, Галю? — спалахнув Григір.

— Так, Григоре, — ясно глянула йому в очі дівчина. — Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття.

— Може, минуле?

— Що?

— Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне?

— Було, — важко зітхнула дівчина.

— Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле.

— Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер…

— Галю! Не можна ж так…

— Як?

— Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам.

— Слова, — сказала Галя. — Наївні слова. Навіть найближчий друг не візьме на себе чуже горе…

— Чуже… А якщо воно стане не чужим?

— Не знаю. Не певна.

— Розкажіть.

— Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплення. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник…

— Зник? — неспокійно перепитав Григір. — Як зник? Куди?

— Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квартири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі — о гидота! — ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті — донька злодія, злочинця! А пізніше мене допитували. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачинялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви…

— Я, — машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини.

— Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Григоре, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте криміналістом, розгадайте мою загадку.

Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня — мука. А правда — знову удар для неї. І, може, удар назавжди!

Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав:

— Вам холодно. Давайте загорну вас плащем.

— Дякую, — просто сказала дівчина. — Мені добре.

Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрутку, спльовуючи за борт.

— Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, — прошепотів Григір. — І не колись… а тепер.

— Тепер? — здивувалася Галя.

— Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.

— Хіба так можна? Студентові?

— Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…

— Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо?

— Може, розвідка.

— Та що ви? Кому він потрібен?

— Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.

Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,

Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності.

Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:

— Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?

Капітан засміявся, виглянув у віконечко.

— Що, старий, ревматизм замучив?

— Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи!

— То ви не для розтирання? — здивувався капітан.

— А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивувався куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!

Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.

— Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва.

— Згода, — кивнула Галя.

— Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворотному шляху причалите?

— Причалимо, — змовницьки моргнув капітан. — Дивися ж, хлопче!

Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на піщану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі.

Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хитрі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмішкуваті.

— Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди?

— Погуляти, — миролюбно сказав Григір. — Дуже гарний острівець.

— Еге ж, — згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голову. — Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете?

— Студенти, — сказав Григір. — Ось вона — лікарка.

— Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка.

— Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?

— Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте.

— Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.

— Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба.

— Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш!

Григір і Галя переглянулися, засміялися.

— Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?

— Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю…

— А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: