Правитель голосно розсміявся.
— О наївна мила дівчинка! Вона хоче допомогти! Це чудово! Ні, справді, я не глузую. Я захоплений. Ха-ха-ха!
— У твоїх очах тривога. Ти нещиро смієшся. Якщо любиш мене, розкажи про Корсара. Чому він сіє тривогу і зло? Хіба планета не може приборкати його? Чому він ворогує з людьми? Навіщо полонив експедицію? Захопи його, адже ти всесильний?
Правитель спохмурнів. Пильно дивився на Гледіс, ніби вивчав її. Потім тихо мовив:
— Все не так просто, моя крихітко. Це сильний і небезпечний ворог. Звичайно, планета не боїться його, але в космосі… Там він має багато криївок, піратських кораблів, гаваней для зорельотів…
— Навіщо це йому? — здивувалися дівчина. — Хіба не краще жити на планеті? Весело, щасливо, разом з людством!
— Честолюбство, — сказав правитель, похитуючи головою. У його словах чувся жаль і співчуття. — Страшний бич. Для одних воно — тягар. Для інших — невгамована спрага. Властолюбство рухає ним. Таким він був ще замолоду.
— Ти знаєш його? — вражено скрикнула Гледіс.
— Знав, — зітхнув Кареос. — Але навіщо це тобі?
— Ні, ні! Я хочу знати все. Хай частка твого тягаря ляже й на мої плечі. Я не хочу бути лялькою поруч тебе, а достойним помічником тобі.
— Достойним помічником, — повторив правитель сумовито й протяжно, з-під примружених очей дивлячись на подругу. Визрівала якась важка дума. — Не знаю, чим ти зможеш допомогти, пташко морська, але хай буде так. Я розкажу тобі про Корсара, про нашу дружбу, про те, що назавжди роз’єднало нас… Сідай сюди, поруч мене. Слухай… Вперше ми зустрілися з ним в Екваторіальній Школі Астропілотів. Обом було по дві зоряні спіралі. Юність і мрія, прагнення до таємниці і безстрашність єднали нас. Іспитовий Квантомозок одібрав нас до екіпажу чергової міжзоряної експедиції. Характеристики були різні, можна сказати, полярні, але таке було рішення Планетарного Кіберцентру. Я — прихильник врівноважених, доцільних рішень. Він — парадоксальний мислитель, аж до авантюрності. Можливо, Квантомозок мав на увазі синтез полярностей в умовах надзвичайно складного польоту до інших світил. Проте синтезу не вийшло. Це стало ясно далеко пізніше, в космосі. А на планеті ми побраталися. Дали священну клятву жити і діяти заради пізнання, для щастя людства.
— Як це прекрасно, — прошепотіла Гледіс.
— Що? — нахмурився правитель.
— Клятва, яку ви дали.
— Можливо, — кивнув Кареос, косо глянувши на дівчину. — Але то був романтичний туман, неусвідомлена жага душі до таємничого, несвідомого, прекрасного. Розум ще не міг тверезо аналізувати реальний плин подій і строгі, невмолимі закономірності світобудови, які неможливо ні обійти, ні порушити. Не заперечую, мені й досі жаль тих далеких дитячих мрій і прагнень. Та досить про те… Ми кілька разів літали на край нашої системи Ари, побували на далеких холодних планетах, будували опорні бази наукових астроцентрів, вивчали інші форми життя в сусідніх світах. Я завжди був командиром експедиції. Він — моїм заступником, помічником і соратником.
— Зажди, — вражено скрикнула Гледіс, поклавши долоню на руку правителя. — Ти про кого розповідаєш? Адже твоїм помічником у всіх ранніх експедиціях був…
— Горіор, — суворо озвався правитель.
— Горіор, — повторила дівчина, і смуток проплив у її темно-синіх очах. — На майдані в центральному мегаполісі ви стоїте з ним удвох. Обнявшись. Дивитеся в небо. У безмір. Туди, де кружляють птахи. Звідки линуть промені далеких зірок. Куди мчить думка мрійника! Мільйони людей милуються вами — тобою і ним. Я безліч разів схилялася перед вашою мужністю. Ти і Горіор — нерозлучні, єдині. Як же…
— У цьому трагедія, — сказав Кареос. Дівчина пильно дивилася йому в очі. Обличчя правителя було кам’яне, скорботне. — Горіор і Корсар — одна особа.
— Але ж Горіор загинув? Так розповідає планетарна історія.
— Так треба. Людству не варто знати гіркої істини. Хай воно поклоняється героєві. Ти теж схилялася перед ідеалом. У житті ідеал виявився затьмареним. Ти хотіла взяти на свої плечі частку мого тягаря — тож не похитнися тепер.
— Не збагну… Не розумію ще, — озвалася дівчина. — Такі побратими, такі герої — і ось…
— Діалектика буття, — серйозно мовив Кареос. — Я вже пережив горе втрати. Давно. Лишилися тільки турботи про щастя людей, про долю планети.
— Я знаю. Вірю. Але скажи: з чого почався розрив? І чому Горіор?..
— Не називай цього імені, — попередив правитель. — Ніхто не повинен знати правду. Це згубно для планети. Моє слово — наказ.
— Розумію. Продовжуй, мій любий…
— Ми поверталися з далекої міжзоряної експедиції. Біля сусідньої зірки було знайдено заселені планети, цивілізоване людство, але нижчого рівня. Ми несли Орані вість про чудове відкриття. У просторі зореліт установив зв’язок з планетою. Гравіопромінь доніс нам рішення Орани: члени експедиції ввійшли в Планетарну Раду, в Керівний Всесвітній центр. Це було вищим виявом довір’я і вдячності за наші подвиги. Ми збагнули, що можуть здійснитися наші юнацькі мрії — планета вкладала нам до рук творчі важелі неймовірної сили. Ти знаєш, Гледіс, що в той час Орана ще не була єдина. Протиріччя ідейні, економічні, етико-моральні заважали спільним глобальним зусиллям. А тепер можна було руйнувати ненависні бар’єри і зробити всіх людей щасливими.
— Ти досяг цього, — гордо сказала Гледіс.
— Так, — ствердно кивнув Кареос. — Але він — я не хочу називати це ім’я — повстав проти мене, почав ганьбити мій проект загального добробуту як утопічний і антиеволюційний. Чого тільки я не почув від нього, коли ми підлітали до системи Ари, прямуючи на рідну Орану! Він казав, що я хочу стати вождем темної юрби, що людство, забезпечене всім необхідним, звиродніє і скотиться в прірву інволюції, що людині потрібен не добробут, а вічна небезпека і прірва, перед якою дух міг би вирощувати крила для польоту! Слова, слова! Дурні абстракції. Я втомився заперечувати йому. Я намагався довести йому, що людство в основі своїй ще не сформований матеріал і потребує затишку, спокою, добробуту. Треба розширити його свідомість, дати силу, поглибити прагнення до насолоди, задовольнити спрагу чуттів. А потім, коли настане сприятливий час, можна поступово піднімати його до нових обріїв… Вій лютував. Він казав, що ждати не можна. Що треба штовхати людство до прірви, як штовхають пташенят на край гнізда дорослі птахи. Або політ, або падіння.
— Це жорстоко! — вихопилося в Гледіс.
— Я сказав йому ці слова, — вів далі Кареос. — Та він був невблаганний. Він загрожував звернутися до всієї планети, розпочати дискусію. І тоді…
— Що тоді? — тривожно перепитала Гледіс.
— Тоді, — повільно сказав правитель, — він вчинив злочин. Утік, коли корабель наблизився до поясу астероїдів.
— Як утік?
— Зник. Захопивши десантну ракету. Я повернувся на планету і змушений був сказати неправду. Так злочинець став героєм.
— Ти вчинив благородно, — мовила дівчина.
— Але необачно, — додав Кареос. — Він переслідує наші кораблі, нищить їх. Він забирає кращих моїх учених. Він не Дозволив жодній зоряній експедиції покинути межі системи Ари. Це — космічний пірат. Доки він існує, планета під загрозою знищення. Ми будуємо — він руйнує. Ми посилаємо зорельоти для підкорення далеких світів — він робить з них піратські крейсери, формуючи екіпажі з полонених пілотів.
— Навіщо йому це?
— Він мстить мені. Безсила заздрість і чорна помста. Він прагне завоювати Орану і стати правителем. Але ти тепер збагнеш, куди він поведе планету з такими ідеями? Треба ще врахувати, що з того часу він озлобився…