Зоряний корсар – Олесь Бердник

— Захочеш їсти, — пояснив юнак, — зірвеш. Дуже смачно. Покупатися можеш тут.

Він відхилив завісу, за нею був басейн. Гледіс вдячно приклала руки до грудей.

— Мені нічого не треба. Тільки спати. Я дуже втомилася. 1 — Тоді лягай. Я піду. Легких снів!

Юнак зник. Гледіс залишилася на самоті. Тиша й небачені дерева. Сутінки. Паморочиться в голові, потік вражень заколисує, кидає в забуття. Вона ледве встигає лягти на м’який килим і провалюється у світ сновидінь.

Перед нею попливли гори. Рідні ліси серед ущелини, грайливий водоспад, де вона так любила сидіти, слухаючи чарівну мелодію потоку. Тепер, у сні, Гледіс не сиділа на камені, а, піднявшись у повітря, плавала над гірською річечкою. Намилувавшись веселкою водограю, дівчина полетіла до бідної хатинки батьків. Там було тихо, нікого не видно. Підсліпуваті віконця дивилися на світ тьмяно, невиразно. З димаря не йшов дим. Гледіс припала до шибки, зазирнула в хату. Мати й батько спали. Дівчина здивувалася: чому вони сплять, коли надворі ясний день? Чи не захворіли? Вона хотіла крикнути, але голосу не було. В горлі ніби пересохло. Дівчина вдарила кулачком по віконниці, а звуку не чути. Вона у відчаї почала битися об стіну, наче пташка, що потрапила в сільце. Та все було даремно. А тим часом довкола смеркало, згасали барви дня. Уже зникли обриси гір, по ущелині поплив густий туман. І лише вгорі, між хмарами, видно було сузір’я. “Може, там я знайду силу”, — чомусь подумалося дівчині. І вона кинулася в небо. Майнули скелі, туман залишився внизу, замерехтіли зірки, манили своєю казковістю, таємничістю, спокоєм. Попереду з’явилося кулясте зоряне скупчення. Воно оберталося, срібно подзвонюючи, з кожним обертом показуючи все нові й нові чарівні поєднання своїх світил. “Туди, туди”, — підказав хтось невидимий дівчині.

У радісному натхненні Гледіс прискорила політ до дивного світу. Але щось затримувало її, гальмувало. Вона озирнулася. За нею тягнулися майже невидимі нитки, що прив’язували її до планети. їх було багато, ніби павутиння серед похмурого осіннього лісу. А між хмарами — бліде обличчя Кареоса. Це він тримав пасма павутини, тягнув дівчину до себе, шепотів: “Ти моя. Куди ти прагнеш, кохана? Тут, на Орані, ти знайшла щастя! Що ти бажаєш знайти в холодній космічній пустелі?”

Слова Кареоса то холодили душу, то вогняними краплями падали на серце. Чарівне сузір’я віддалялося.

Дівчина прокинулася з тяжким настроєм. Щось турбувало її. Настирливо повторювалося в свідомості владне слово-заклик:

— Де ти? Де ти? Де ти?..

Вона отямилася, кинулася до свого плаща, розгорнула його. Ввімкнула пристрій у внутрішній кишені. Виник екран. У глибині з’явилося туманне зображення Кареоса, почувся його тихий голос:

— Чи бачиш ти мене, кохана?

— Бачу, — тремтячим голосом відповіла Гледіс.

— Де ти?

— На астероїді Свободи. Корсар так називає його.

— Ти бачила Корсара? — насторожено запитав Кареос.

— Бачила.

— Що він сказав?

— Він нікого не тримає. Сказав, що кожен може повернутися на Оралу, якщо захоче. Я спочивала. Ще не стрічалася ні з ким.

— Це добре, — мовив Кареос. — Корсар хитрий і підступний. Він може переконати тебе в чому завгодно. Він володіє великою гіпнотичною силою.

— Він мені здався щирим і добрим, — простодушно мовила Гледіс.

— От бачиш, — нахмурився Кареос. — Я знав це. Проте, — сумно додав він, — ти вільна. Вибирай свій шлях. Або подвиг, який дасть тобі безсмертя, або повернення на Орану. Я не скажу тобі й слова осуду. Примусом на подвиг не посилають. Ти сама захотіла!

— Що мені робити? — спалахнула дівчина. — Досить розмов! Я буду діяти!

— Ти прекрасна, — ніжно сказав Кареос. — Я не можу жити без тебе! Може, не треба, пташко? Може, повернешся, і я зроблю все якось інакше?

— Досить! — різко відповіла Гледіс. — Доки в мені не згасло рішення — я готова!

— Тоді слухай уважно. Ввімкнеш пристрій, про який я тобі казав на Орані, коли побачиш Корсара. Бажано, щоб поруч були всі інші. Якнайбільше. Я слідкуватиму за твоїм сигналом з головної станції. Ти приймеш на себе анігіляційний промінь. Усе буде безболісно.

— Зрозуміла, — зітхнувши, сказала дівчина. — Прощай, мій Кареосе!

— Моє серце з тобою, — глухо мовив правитель. — Прощай, Гледіс. Про батьків я потурбуюся.

Дівчина вимкнула пристрій, портативний екран-плащ згас. Гірка посмішка з’явилася на вустах Гледіс. Він потурбується про батьків. Що їм турботи без улюбленої доньки? Доки вона була з ними, вони мали щастя і радість. А тепер — безцільне існування. Справді, наче сон, тяжкий, непробудний.

Що ж тепер? Незабаром зустріч з Корсаром. Один непомітний рух — і сигнал з Орани ввімкне вибуховий пристрій. Гледіс перетвориться в сліпучу плазмову хмару. В ніщо. Разом з Корсаром вони спалахнуть зорею в космічній пустелі. У попіл перетвориться квітучий астероїд — творіння розуму й серця мужніх людей, які не побоялися ствердити волю і владу життя серед мороку й смерті.

Зненацька нові почуття опанували дівчину. Чому вона поспішає? Не знаючи намірів Корсара, не звідавши їхнього шляху? Чим вона керувалася? Лише своєю любов’ю до Кареоса? Його ненавистю до колишнього друга? А може, все не так, як правителю здавалося? Може, у Горіора свій шлях, який не принесе шкоди людям Орани? І можна було б поєднати геній Кареоса і фантастичні прагнення Горіора! Гледіс згадала феєричне видіння: серед космічної порожнечі летять, ніби птахи, три постаті. Легко, натхненно, невимушено. Так, ніби вони народилися в тій ворожій для звичайних людей стихії. Як же це сталося? Як вони досягли такого незвичайного звершення? Вона багато розмовляла з Кареосом, читала книги, переглядала наукові фільми, але ніде не згадується про таку можливість. Життя серед порожнечі — навіть одне таке досягнення відкриває нечувані обрії для дослідників. А проникнення крізь стіни! А багато іншого, про що люди Орани і не здогадуються!

“Корсар хитрий і підступний”, — виринули в свідомості слова Кареоса. Гледіс завмерла, прислухаючись до голосу сумління. Як тяжко вирішувати! Вона — нікчемне дівчисько серед цих титанів. Кареос і Горіор — два велетні розуму й духу, між ними триває невмолимий двобій. А хто вона, щоб стати на бік того чи іншого?

А може, й справді дивовижне вміння Корсара — лише стежка для завоювання планети? Незвичайні досягнення ще не означають, що їхній творець людяний. Минула історія, з якою Гледіс познайомилася, переглядаючи старовинні фільми, стверджувала, що високий розум часто поєднувався з неймовірною жорстокістю.

Годі! Треба заспокоїтися і спостерігати. Час є, можна вирішити пізніше, коли в неї будуть факти. І тоді, коли серце проголосить свій вирок, не підказаний ззовні, вона безжально ввімкне пристрій. Хай буде так!

Дівчина рішуче скинула плащ, роздяглася, стрибнула в басейн. Прохолодна вода прийняла її тіло в пестливі обійми. Гледіс поплавала трохи горілиць, відчуваючи, як зникає втома, яснішає свідомість, у м’язи вливається бадьорість і сила.

Вийшовши з басейну, дівчина знову одяглася. Зупинилась біля дзеркала. Зазирнула в свої очі. У глибині зіниць причаївся острах, непевність, між брів пролягла болісна зморшка. Хто допоможе їй знову віднайти спокій і певність? Хто вкаже праведну стежину серед мороку?

— Я, — почувся позаду тихий голос.

Вона скрикнула, обернулася. Біля входу до її кімнати стояв Корсар. Його постать мерехтіла блакитно-зеленими іскрами, і здавалося, що він зітканий з холодного вогню. Прозорі очі Корсара дивилися на дівчину сумно й очікувально. Вона задихнулася від хвилювання й тривоги.

— Ти почув мою думку?

— Так.

— Ти знаєш все? — 3 острахом запитала Гледіс.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: