Зоряний корсар – Олесь Бердник

Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усміхалася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…

Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чорнота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?

Так і в нас. Наближається останній вагон. Я відчуваю. Ну й хай! Мені вже мариться інше буття. Суворий Вогневик, запальний джура Йван, старий козак Семен! Допустіть до свого прачистого минулого, відкрийте його для наших сердець, для наших душ. Ачей, може, й ми продовжимо ваш нерівний бій серед широкого степу!..

Весна. Млосно співають жайворонки. Ми розпочали роботу. Ми — це я і ще п’ятеро друзів. Троє хлопців, дві дівчини. Історики, археологи. Поруч — Дівич-скеля. Вона чи ні?

Я намагаюся пригадати свої видіння. Ніби щось схоже. А може, й ні? Довкола поля, сади, села. За стіною соснового лісу — висока труба цукрового заводу. Серед зеленого вруна пшениці — три могили. Під якоюсь із них мають бути останки Вогневика і його побратимів, якщо це та сама Дівич-скеля.

Ми ходили в сусіднє село, розпитували старих людей, чому так названо скелю. Ніхто не знав. Так, мовляв, називали її діди, батьки, так і ми називаємо.

З-під каменя тече джерельце. Воно менше, ніж мені здалося в гіпнотичному видінні. Та й не дивно. Скільки віків!

Вода прозора, шумує, піниться. Хлоп’ята-пастухи люблять її пити, вона вгамовує спрагу. Місцевий лікар аналізував воду, виявив сильну мінеральність. Мабуть, згодом тут буде водолікарня.

Ми почали копати. Голова з сусіднього колгоспу іноді дає нам автоекскаватор. Це прискорює розкопки. Вечорами ми лежимо в спальних мішках просто неба, мріємо про ті дні, коли стіну часу буде повалено.

— Скільки проблем вирішиться, — тихо промовляє Рита, двадцятирічний археолог. — Космічні польоти для багатьох людей недосяжні. Хіба що десятки, сотні космонавтів зможуть задовольнити спрагу пригод, пошуків! А мільярди? Вони повинні обмежитися розповіддю тих, піонерів, суб’єктивними переказами щасливчиків! А мандрівка в часі! Це ж подорож у новий світ! Це мільйони років!

— Куди б же ти помандрувала, якби була можливість? — насмішкувато запитала її подруга, висовуючи носа зі спального мішка.

— Туди, де важко, — серйозно відповіла Рита. — Де жили такі, як Вогневик, Байда. Знаю, там смерть чигала на людей Щоднини, щогодини, але байдуже! Інколи година напруженого життя серед небезпек цінніша, ніж довгі роки рутини… А побачити Спартака? Джордано? Живого Тараса? Або побувати в Атлантиді? Друзі! Ви лише подумайте! Ні, слова безсилі…

Ми мовчали. Справді, що означав би перелік тих можливостей, які дасть мандрівка в часі? Складно це, непросто, але грандіозно! І, мабуть, зовсім не так, як ми уявляємо! Може, проблема Хроноса лежить не в тій площині, якою рухається сучасна технізована наука? Може…

Чорний Папірус, Чорна Грамота… Якщо ми знайдемо її — це буде першим кроком, я відчуваю. Де взялася ця певність? Не знаю. Вірю, знаю лише одне — доля Чорного Папірусу нероздільна з моїм життям.

…Невдача! В могилі було поховано семеро. Ми переглянули останки. Нічого подібного до Вогневика і його супутників не знайшли. Шаблі, зотлілі шапки, кістки, деякі прикраси. Хлопцям-археологам і те знахідка, а мені — розчарування. У всякому разі, ентузіазм упав. Усі збираються до Києва. Запитав, чи наступної весни приїдемо ще? Не дивляться в очі, щось мимрять під ніс. Лише Рита щиро сказала, що буде копатися в землі, доки не здохне! Так і сказала: “Доки не здохну!” Бо жар-птицю, додала вона, не так просто спіймати!

— А ловить її у казці Іван-дурник, — підхопив довгов’язий археолог Гордій Лапа. — А дурників тепер нема!

— Я перша! — безстрашно відповіла Рита, тріпнувши гривою золотавого волосся. — І не боюся бути дурником!

Мені хотілося поцілувати її. Все-таки є безумні шукачі, тільки з ними й можна чогось досягти! Ні-ні, дівчино Галю, твій дух не назавжди закам’янів у скелі оцій, він переходить до живих і гарячих дівчат українських! Ми знайдемо, ми розшукаємо древню Чорну Грамоту…

Рита — моя дружина. Справжня дружина, не юридична. Ми з нею шалені, божевільні. Мріємо, поринаємо в безмір надій, складаємо плани па цю весну — їхати шукати Чорну Грамоту.

Любов. Я відчув, наскільки непросте це почуття. Загострене вузьким променем пристрасті, воно може спопелити душу і серце, звуглити людину. А запалене рівним сильним полум’ям — дасть тепло і світло багатьом. Радісно, радісно на душі! Скільки ми зробимо з тобою, Рито!

Ти помстився, Хроносе! Жорстоко помстився наді мною. Ти довів свою всесильність! І так легко, так непомітно!

Рита загинула. Навіть тіла її не знайшли. Вона мандрувала з експедицією на Алтай, там упала в крижану прірву. Обвал засипав її, товариші нічого не могли вдіяти. Льодова труна. Прозора, прохолодна. Далеко від України. Далеко від Дівич-скелі, де ти хотіла, кохана моя, знайти свою жар-птицю. Що ж мені тепер діяти? Та й навіщо? Заради нової химери, яку поглине невситима утроба Хроноса?!

Та ні! Не складу зброї. Ти холодний, безжальний, часе, я теж стану таким. Любов тебе не долає — може, здолає гостре лезо розуму? Віднині всі мої чуття і мисль — проти тебе! Доки живу — не вспокоюся. Не засну. Брешеш! Є стежечка з твого полону!..

Знову захотілося писати. Чому? Не знаю. За вікном крик журавлів. Весна. Мені вчувається в подиху вітру шепіт коханої, якийсь настирливий поклик. Куди?

Так багато літ промайнуло. Я вже доктор наук. Книга “Проблеми багатомірності” наробила шуму в науковому світі. Проте перемога за нами. Надто безумна епоха почалася, вже ортодокси не сміють здіймати свого вбивчого меча над сміливцями, як раніше…

Проте душа моя невдоволена. Що мені теорії, що мені розумування! Я бажаю практики. Час сміється над теоріями. Знову тужить серце за безумним пориванням юності. Згадується Чорна Грамота. Мої сподвижники подорослішали, стали солідними людьми. Тепер уже їх не спіймаєш на романтику, не штовхнеш на шалений крок. І все ж спробую. Рита часто сниться, докоряє, манить, манить десь у блакитну далечінь. Іду, йду, моя люба, моя золотокоса мавко. Хочу бути дурником, хочу бути божевільним. Хочу…

Рито! Ти чуєш мене? Я знайшов Чорний Папірус, Чорну Грамоту! Я знайшов.

Нікому не казав нічого. Сам організував розкопки тих двох могил, сусідній колгосп дав тракторні лопати, ми зняли Дерен, добралися до поховань. Я одіслав дорослих, далі копав заступами, взявши на поміч дітей з восьмирічки. Вечорами розповідав їм легенди про Вогневика, гіпотези про прибульців з далеких світів, вивіряв на їхніх юних відчуттях свої роздуми про майбутню епоху надчасся, надпросторовості, коли люди стануть дітьми безмежжя. О, як мерехтіли очі дітей серед сутінків! Як довірливо дивилися вони на мене, а потім захоплено переводили погляд на безмірне шатро зоряного неба!

Якось вранці ми очистили останки від землі. їх було троє. Я одразу побачив чорний сувій. Він лежав біля пожовклого черепа, на якому ще трималися клапті волохатої шапки. Все у могилі мало на собі сліди невблаганного часу, і лише чорний сувій мерехтів загадково, і здавалося, що він тут зовсім недоречний, що він потрапив до могили випадково.

Я схопив Чорний Папірус до рук. Серце глухо стугоніло в грудях.

— Що це? Що? — Допитувалися діти.

Я мовчав. Не міг говорити. Що їм сказати? Може, це ось вперше в руки сучасної науки потрапила річ з далеких світів. Та й не просто річ, а щось невимірно значніше.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: