Зоряний корсар – Олесь Бердник

— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!

— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.

— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літають?

— Люди. Такі, як ми.

— І я можу полетіти?

— І ви. Взяти квиток, сісти і…

Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривожно скрикнув:

— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічності. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?

— Встаньте! — Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. — Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.

— Свят, свят, свят, — знову зашепотів Василій, хрестячись. — Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою спокусою.

Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на далекий обрій лівобережжя.

— То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?

— Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.

— А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?

— Люди створили, — здивовано пояснив Коля.

— Без Бога? — гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.

— Самі, — наївно відповів хлопець. — Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готуються.

— До зірок? І Бога там не бачили?

— Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!

— Свят, свят, свят! — Очі воскреслого блищали хворобливо. — Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літають у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! — Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. — Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?

— Суд? — перепитав хлопець. — Чому страшний? Хто завинить — того судять. Тільки не страшним судом, а нормальним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихователь Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд — суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.

— Як ти сказав? — Жахнувся Василій. — Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а котрий нині рік? Від Різдва Христового?

Коля відповів.

— Боже! Цілий вік! — болісно зітхнув Василій.

Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.

— Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?

— Як? — Не збагнув Коля.

— Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?

— Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.

Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.

— Ходімо, — крикнув хлопець. — Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!

Василій не ворушився, мовчав.

Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явилася машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екскурсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.

— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.

— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…

— Ну, гаразд, — ніяково сказав Коля. — Посидьте. А я покличу вчителя.

Хлопець побіг до школи. З чорної хмари линув дощ. Коля вскочив до коридора головного корпусу. Туди вже заходили веселі учні. За ними з’явився на порозі високий широкоплечий Максим Іванович. Він побачив Колю, тріпнув кучерявим чубом. У сірих очах майнули лукаві вогники.

— Ну що? — загримів він. — Виграв чи програв? Що відкопав у підземеллі?

— Максиме Івановичу, я одкопав людину, — схвильовано мовив Коля. — Старий чоловік. Ми з фельдшером його помили, переодягли. Фельдшер побіг по лікаря, а я… пояснював йому дещо, розпитував. А тепер він там, під грозою. На кручі. Ви розумієте, цілий вік в анабіозі? Якийсь дивний.

— Ти не хворий? — непевно запитав учитель. — Га? Щось щоки в тебе червоні.

— Та не жартуйте! Побігли! — скрикнув хлопець. — А то хтозна, що він зробить!

— Тоді за мною! — скомандував учитель. — Не всі. Ти, Колю, Володя, Ніна!

Вони вискочили надвір. Прикриваючись плащами, побігли до кручі.

— Десь зник! Ага, сліди ведуть униз. Пішов до Дніпра.

— Вперед! — крикнув Максим Іванович.

Вони почали спускатись. По плащах торохкотіли великі краплі дощу. Під ногами дзюрчали струмки, поруч грізно ревів бурчак.

Сліди Василія вели аж на берег ріки. Ось уже видно його мокру, скулену постать. Воскреслий простягав руки до неба, стогнав:

— Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухався тебе? Бідна моя. Радісна моя. “Вивчусь… спасатиму людей…” А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?

Коля торкнувся його плеча.

— Не сумуйте! Все буде гаразд. З вами люди!

Він підвів обличчя. По щоках текли сльози.

— Ось він — страшний суд, — гірко сказав Василій.— Я ніс його з собою… в душі своїй…

Григір зустрівся з Василієм у садовій сторожці. Пришелець з минулого гостро, з-під сивих брів, поглянув на гостя. Певно, йому сподобалося відкрите, щире обличчя Бови, бо в очах його промайнула добра посмішка, біля вуст з’явилася страдницька зморшка.

— Цікаво? — Запитав трохи іронічно. — Наче на ведмедя приходите дивитися.

— Та ні, — зніяковів Бова. — У мене вельми серйозна справа. Може, вона й вам до душі припаде.

— До душі? — зітхнув Василій, киваючи головою. — Тепер мені до душі нічого вже не лягає. Наче затруєна вона.

— Чому ж? — поцікавився Григір. — Добра, чиста робота, вас тут люблять.

— Що мені до того? — сумно одвітив садівник. — На готове прийшов! Рук не прикладав. Тиша, спокій. А там… звідки я втік… Там було тяжко, темно, непривітно. Там треба було жити і добиватися ось цього, що тепер.

— Я вас розумію, — щиро сказав Бова. — Це ніби сум за родиною. Ідуть люди в далекі краї, гарно там, приємно, а тягне до рідного краю, аж серце крається.

— Ой так, так, — прошепотів Василій, і в його очах заблищала сльоза. — Тужить серце, інколи аж померти хочеться, Щоб не мучитися. Потім вийду до дерев, гляну на небо, трохи вспокоюся. А вночі сниться дівчинка.

— Яка дівчинка?

— А така… маленька, худюсінька. З сірими очима.

— Мені розповідав Коля. Ви зустріли її тоді… коли пливли сюди.

— Сниться вона. І так довірливо каже мені: “Вивчуся на дохтура, людей спасатиму…”

— У вас дуже добра душа, — м’яко сказав Бова. — Все те, що сталося, мара, піна життя. Не винні ви, що потрапили тоді в монастир, що вас так навчили.

— Винен! — гостро крикнув Василій. — Не втішайте мене! Людина не деревина, яку можна поставити і так й інак! Маю живу душу, серце. Треба мислити, нащо ж голову дано? Захотів спасатися, а загинув. Чому? Бо себе хотів спасти! А давно ж сказано: “Хто любить душу свою — той погубить її”. Ось так! Одділив себе від своїх, від часу свого, наче руку чи ногу від живого тіла. Що рука без тіла? Так, прах. Червам на з’їжу. Та що це я вам болі свої виливаю? Ось пригощайтесь. Яблучка вродили цього року славні. Циганка. Покуштуйте. Тверде яблуко, дике наче, а має велику силу. Тримається рік і два, хто вміє зберігати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: