Зоряний корсар – Олесь Бердник

— Ким?

— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.

— Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.

— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.

— Навіщо ми їм?

— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?

— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…

— Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.

— Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?

Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з машини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.

— Невже ще й досі ченці є?

— Дайте спокій людям. То артисти!

— А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!

— І міліція охороняє. Оточили весь сад.

— Важнецький, певно, фільм!

— Історичний!

Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.

— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!

Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:

— А що як не вийде?..

— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…

Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.

Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:

— Григоре, Лавра!..

— Що?

— Зникла!

Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.

— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…

— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…

Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.

— Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.

— Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіночих келій.

Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зникли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовчки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.

— Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.

— А коли там нема? Тоді де шукати?

— У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже молилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.

— Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.

— Прощай, Григоре! Ясноокий синку! — просльозився Василій.

Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.

— Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.

— Хай їм вовки будуть своїми, — гірко сказав Василій. — Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.

— Як же ти вийдеш?

— Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.

Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самотньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!

Він ступив до темного коридора. Штовхнув двері — треті праворуч. У келійці було темно.

— Галю, — покликав Григір. Ніхто не відповів.

Хлопець увімкнув ліхтарик, понишпорив по кутках. Ліжко, стіл. Недогарок свічки. Попід стіною метнулася миша.

Він кинувся назад. До каплиці. Хутчіше, хутчіше. Час летить.

Під ногами слизить глина. Певно, недавно пройшов дощ-В обличчя хлопцеві війнув аромат ладану, воску. Він ступив на поріг невеликої церковки. У світлі свічок помітив зігнуті постаті черниць, золоті шати Богоматері, суворий лик Спасителя. Де ж Галя? Як знайти?

— Галю! — голосно покликав Григір.

З-під стіни метнулася тінь, розкинула руки, ніби крила. Полетіла. Охопила тонкими худими руками. Божевільні очі сяяли фосфоричним сяйвом.

— Коханий! Ти? Як? Звідки?

— Хто це? — заверещала висока черниця. — Лукавий! Свят, свят, свят! Да воскресне Бог і розточаться вразі його! Тікайте, сестриці!

Каплиця сповнилася вереском. Черниці сипонули врозтіч. Невдовзі Григір залишився з Галею на самоті. Тільки одна постать стояла біля вівтаря. Потім поволі почала наближатися до закоханих.

— Як же це, Григоре? — плакала дівчина. — Тебе теж викрали, кинули сюди?

— Ні, Галю! — щасливо сказав хлопець. — Я сам. Потім поясню. Експеримент. Ми розшукали тебе в минулому. Установка часу. Треба поспішати!

— Я не сама! — тремтячи, мовила Галя. — Зі мною Юліана!

— Знаю. Вона теж піде з нами! Подруги! Хутчіше!

Юліана поклала руки на плечі Григора. Жага далеких світів дивилася з її широко розплющених очей у душу хлопця.

— Так ось де ми стрілися, Меркурію! — прошепотіла вона. — У якій страшній пастці! Невже тобі пощастило розімкнути її?

— Нас чекають, — обнявши подруг, сказав Григір. — Треба встигнути. Швидше на кручу. Там перейдемо у свій час…

— Не так швидко, — почувся спокійний голос від дверей. — Моя пастка не просто розмикається…

Залягла зловісна тиша. Григір оглянувся. До них підходила висока могутня постать у чорному. Еластичне трико обтягувало гармонійне тіло, в промінні свічок довге волосся грало рубіновими іскрами.

— Аріман, — з острахом сказав Григір. — А я думав, що ти лише мара моєї підсвідомості.

— Ага! Ти пізнав мене, — вдоволено засміявся Аріман. — Це чудово. Отже, розмова буде реальна!

— Чого тобі тут треба, вороже? — Високим різким голосом скрикнула Юліана. — Чому ти вічно переслідуєш нас?

— Не я. Не я, романтичне дівчисько! Це ви ринулись у хаос тримірності, щоб зруйнувати еволюційну програму. Проте забули, з ким маєте справу! Де вам тягатися зі мною, який тримає в руках усі ниті причинності? Гляньте, як легко я розірвав ваші зв’язки! Горикорінь там, у майбутньому, ви — в лабетах минулого. Голе знання духу — і ні атома можливостей! Розпач! Розумію і співчуваю! Я не церковний диявол! Я — дитя високої людської еволюції, тієї, що рідна й вам! Меркурію! Не метушися, не шукай виходу! Його нема! Хроно-станція на Місяці зруйнована. Горикорінь мертвий!

— Мертвий! — прошепотів Григір. — Ти сієш лише руйнацію і горе, Арімане!

— Не я винен у цьому, — похмуро заперечив Аріман і, простягнувши руку до хлопця, владно сказав: — Ти зрадив мене! Я вірив тобі. Знаю, тебе повела любов. Проте це не виправдовує твого злочину!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: