Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4533
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4883
      — Почнемо?

      — Гаразд, — відповів Володька. — Ляж і заглибся в себе. Спробуй відсторонитися від сучасності. Ти не Горениця. Ти не вчений, не фізик. Ти — безіменний. Ніби хмаринка в небі. Ніби подих вітру. Ніби промінь світла…

      Що він каже? Я вже відчував себе колись так. Мчав у безмежності й не знав, коли скінчиться нескінченний шлях. Не знав, бо не було часу, не було виміру, межі, масштабу, до якого б прикласти свої відчуття.

      Ось і тепер… Мене захопила потужна хвиля, метнула в простір.

      — Вогневик! Чи говорить тобі щось це ім’я?

      — Знаю. Це я. Це мій далекий вияв.

      — Рік. Згадай рік.

      — Народився тисяча п’ятсот десятого. Вбитий — тисяча п’ятсот шістдесят сьомого.

      — Вбитий.

      — Так. У бою з татарами. Ніби в тумані все. Миготить, ворушиться, гримотить. Блискотять шаблі, кричать козаки. На мене напало одразу троє татарських вояків. Свистить стріла…

      — Стій, стій! — Зупинив мою мову Володька. — Зупинись. Глянь трохи раніше. Може, якісь деталі, може, місцевість. Може, ім’я, назва…

      — Спробую. Важко, але я спробую…

      …Вогневик зупинив свого вороного, скочив на землю, кивнув супутникам — молодому джурі Іванові та старому козакові Семенові.

      — Тут спочинемо. Біля Дівич-скелі. Путь ще далека, треба полуднувати. Та й водиця славна витікає з-під скелі.

      Козаки розсідлали коней, пустили пастися на м’яку весняну траву, що густо обліпила кам’янисту гряду. Самі сіли в коло, дістали кому що Бог послав: в’яленого ляща, півпаляниці, кільце ковбаси, плескату череп’яну пляшку з оковитою. Джура збігав до джерела, зачерпнув прохолодної води казанком, приніс до гурту. Вогневик розгладив рудуваті вуса, припав до прозорої вологи. Передихнувши, сказав:

      — Славна вода. Чиста, як дівоча сльоза.

      — А все-таки оковита краще, — поважно заперечив козак Семен. Він палив горілки в окований сріблом ріг, пустив по колу. — Без оковитої, брате Вогневиче, не жити…

      Вогневик ще раз ковтнув води, витер уста рукавом кунтуша.

      — Е, ні, брате Семене. Буває таке, що за один ковть води барило оковитої віддаси, та ще й душу на додачу. Не кажи дурного. Горілка — то, як не кинь, чортівське зілля. А вода… Без води нічого не буде в нашому грішному світі…

      Козаки помовчали, оцінюючи мудрість козака-характерника.

      Очі молодого джури від випитої чари заблищали, він заворушився на своєму камені, благально глянув на Вогневика.

      — Послухай, отамане, адже недарма ти сказав про воду — як дівоча сльоза?

      — Недарма, — скупо одвітив козак.

      — І скеля зветься так недарма?

      — Недарма.

      — Розкажи мені, пане отамане, про теє. Бо, їй-бо, не матиму спокою, доки не взнаю. Вельми ця скеля мені до вподоби. І тривожно чомусь на серці. І ніби голос я чую якийсь. Тужну пісню співає…

      — То вона, — сказав Вогневик.

      — Хто вона? — пошепки перепитав джура.

      — Дівчина Галя, — зітхнув козак, показуючи на скелю. — Та, що тепер ось тут мешкає. Навіки, доки ворог буде топтати землю українську.

      — Розкажи! — Аж підскочив джура, і його чорні очі запломеніли.

      — Гаразд, — мовив Вогневик, поклавши недоїденого ляща на камінь. Набивши маленьку прокурену люльку тютюном, він викресав вогню, пустив дим. — Раз ти такий нетерплячий, то слухай.. Ось тут недалеко, за цією грядою, було село. Вже й не знаю, як воно називалося — чи то Лелеки, чи то Журавлі. Таке життя було їхнє — як у птахів: вічний вирій, вічний політ. Бо ж самі знаєте — татарва не дає спокою гречкосіям українським. Еге ж. І одного разу орда налетіла на те село, запалила, почала брати ясир. Які були козаки чи молоді хлопці — всі погинули, захищаючи матерів своїх та дівчат. Старих дідів та матерів теж вороги порубали, бо нащо ж їм тягти Чорним шляхом немічних — все’дно помруть. Вспокійся, джуро, не хапайся за шаблю. Ще стане на твою долю супротивників. Слухай далі. Потрапила в полон чужинецький і попівна Галя — красуня небачена. Жив у тому селі панотець, ще не старий, і була в нього дочка, про яку я оце сказав. Дивна дівка. Знала пісень багато чудових, на кобзі грала, співала думи. Не минали козаки панотцевого дворища, бо всім кортіло глянути в очі блакитні, на русяву косу помилуватися, голос голубиний почути. Всім до вподоби була дівчина-королівна, а ніхто не смів зайняти її. Чиста була, як омита росою квітка.

      Так отож… Впав панотець під ятаганами ворожими, захищаючи донечку, а Галя потрапила в полон. Повели бранців Чорним шляхом, і йшли вони ось тут, мимо цієї гряди. Зупинили коней, дали щось там бранцям поїсти. А над’їхав тим часом славетний мурза ногайський Гюрза-бей, побачив попівну серед жінок наших, загорівся жадобою чорною. Наказав розв’язати дівчину, накинувся на неї, хотів тут же, при всіх, ґвалтувати. Сиди, кажу, джуро, бо не буду розповідати далі…

      — Мовчу, мовчу, — тремтячи від збудження, прошепотів джура Іван. По його щоках текли сльози, суха долоня лежала на ефесі шаблі. — Я мовчу, пане отамане!

      — Та не довелося йому споганити дівочої краси. Вирвалася Галя з рук ногайських, вихопила шаблю в якогось татарина, кинулася до оцієї скелі. Хотіли кримчаки її стрілами прохромити, та мурза заборонив. Сам вийшов на двобій з дівчиною — певно, хотів вибити шаблю з її рук, щоб здійснити задумане. Люто, яро билася Галя. Ніби десять козаків у неї вселилося. Розпанахала вона навпіл мурзу, а сама ввійшла в цю скелю. Щезла… І як тільки те сталося — вдарило джерело з-під каменя. Злякалися кримчаки, знялися з цього місця, рушили далі. Та за порогами, над Дніпром, стріли їх козаки, одбили ясир, повернули на Вкраїну. Так Галя навіть після смерті своєї допомогла душам християнським. А камінь цей з того часу називається Дівич-скелею. Чи до вподоби, джуро, моє казання?

      Джура, лігши на землю ниць, мовчав. Тільки спина його судорожно тремтіла.

      — Еге, хлопче, — м’яко сказав Вогневик, — не для нашого часу твоя душа сотворена. Надто ніжна вона. Ну, та нічого! То гарно. То добре, мій хлопче. З такою душею завжди прийдеш на поміч друзям-товаришам…

      — Послухай, Вогневиче, — озвався старий козак Семен. — Дивлюсь я на тебе, дивуюся. Якийсь ти не такий, як всі. Щось в очах твоїх дивне, нетутешнє. Козак з тебе добрячий, мудрий ти, — а все ж таки схожий на якогось птаха перелітного, що невідомо звідки з’явився. І Чорна Грамота твоя, що промовляє словами. І чаклунство твоє…

      — Е, пусте, — махнув рукою Вогневик, лягаючи горілиць на траву. Він дивився на хмаринку, що пливла в блакитній безодні, і в його очах струменіла якась туга. — Ніякого чаклунства нема, пане брате. Дурні плітки людські. Та страх нікчемний. Передам тобі своє знання, ти теж робитимеш те самісіньке. А душа моя справді якась перелітна. Кудись пориває мене, несе, сум невимовний сповнює серце. Наче я щось утратив, ніби маю когось зустріти. А Чорна Грамота… про теє можу тобі розповісти. Доля її незвичайна… Почув я про неї від одного полоненого турка, який потрапив на Січ. Турок той не простий — письменний чолов’яга. Бував він і в єгипетській землі, і в Єрусалимі, і в місті Іскандер-паші, або Олександра по-нашому. Був колись такий войовник. І розповів мені той турок древню бувальщину…

      — Еге, брате Вогневиче! Зажди! — озвався козак Семен, припадаючи вухом до землі. — Чи не орда?!

      — Вона! — ствердив Вогневик, завмерши на якусь мить. — Сідлайте коней. До дніпровської яруги. Там ногаї не зуздрять. А ми — вплав через Дніпро.

      Та не довелося козакам непомітно щезнути. Доки сідлали коней, доки кинулися до рятівного яру, кільце ногаїв замкнулося, і довелося запорожцям приймати нерівний бій.

      — Що ж, — спокійно сказав Вогневик, стримуючи гарячого коня. — Певно, пора нам, брате Семене, своєю крівцею землю рідну покропити.

      — А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не нажилося!

      — Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січовикам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарненько, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-характерника, йому Чорну Грамоту передаси.

      — Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!

      — Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небувала! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!

      — Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, ховаючи чорний сувій на грудях.

      — Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє вершників врізались тараном між лави ногаїв.

      Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним заслоном.

      Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро ворогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на старших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татарською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: розрубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.

      Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козацьких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вогнепальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, покликали мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.

      Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх козацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.

      — Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…

      Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця багряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.

      — Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогневикові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона

      й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, товариство, з братами нашими!

      Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих запорожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…

***

      За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.

      — Казка. Ніхто не повірить.

Пошук на сайті: