Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4519
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4862
      Шеф слухав спокійно, склавши руки з рудими волосинками на довгих пальцях. Нічого не можна було прочитати в його сірих байдужих очах. Коли Григір закінчив, шеф покрутив пальцем біля скроні.

      — Ясно, — зітхнув він. — Докотився!

      — Ви що? — спалахнув Григір. — Вважаєте, що я тю-тю?

      — Може, й не повністю! Але кандидат! Кандидат, голубчику! Є кандидати наук! А ти кандидат на божевільного. Тихо, не перебивай! Ну що я доповім начальству? Що скажу вченим, які чекають келиха? Що Галю вкрали, а її батька вбили пришельці з паралельних вимірів? І захопили чудодійний келих?.. І нічого вченим сподіватися повернути незвичайний сувенір, бо тепер ним захоплюються десь у чотиримірному чи п’ятимірному просторі. Якийсь багатомірний деспот подарував його на день народження своїй норовистій доньці!

      — Ви демагог, шеф! — похмуро бовкнув Григір.

      — Що? — спалахнув шеф.

      — Я кажу — ви демагог! Чого ви на мене кричите? Всі факти ведуть до такої гіпотези. Чому нам треба ховати голову в пісок, як страусам? Чого боїмося?

      — Знаєш, голубчику, коли я почну вести справу з участю потойбічних рецидивістів, то сюди примчить кілька санітарних машин з десятком здоровенних хлопців…

      — Я розумію, — гірко сказав Григір, — але реальність не можна втиснути в догми, які б переконливі вони не були. Я вже вам говорив, що криміналістика — це не тільки явище в земній соціології. Це — частинний випадок Космічного Права. Нас повинні цікавити не лише дріб’язкові порушення законів паталогічними людцями, а й вселенські злочини цілих еволюцій.

      — Те-те-те! — Шеф одмахувався руками від палких слів Григора. — Поїхало-покотилося! Віддаю тобі належне. У тебе прекрасна уява. Багатюща! У вільний час напиши фантастичний роман на цю тему. Сильний романище буде! І я прочитаю. Чуєш? А на роботі — зась! Я забороняю тобі про це говорити!

      — Як то?

      — А так. Лише моя любов до тебе…

      — До чого тут любов? — запально перебив Григір. — Факти…

      — Саме так. Факти. А їх нема. Дам тобі нове завдання. Заспокоїшся, ввійдеш в інші матеріали, інформацію. А з’явиться щось нове, доказове — потім пометикуємо, погомонимо. Ось так…

      Роздвоїлася душа Григора. Шефу вдалося посіяти сумніви. З одного боку — переконливий ланцюжок власних умовиводів, який приводив до космічного рішення; з іншого — тверезий аналіз шефа.

      Та й що міг би вдіяти Бова, якби фантастична гіпотеза і підтвердилась? Посваритися кулаком у багатомірність? Лаяти міфічного Арімана? Сісти і зосереджуватися, щоб потрапити в потойбічні світи для визволення Галі? Смішно, гірко, нездійсненно! Треба прийняти пропозицію шефа. Працювати, працювати і тим часом думати…

      Хтозна, чи не повисла б уся історія в повітрі, якби не випадок. А може, й не випадок!

      Хто знає, чому з нами трапляються ті чи інші зустрічі, чому спалахують у свідомості ті чи інші думки, випливають в уяві несподівані образи, які потім змінюють усе життя. І не лише своє, а життя багатьох інших людей.

      Григір полюбляв прогулянки в ботанічному саду. Там було спокійно, тихо, добре думалося. Бова виявив у приміщенні занехаяного монастиря стоси книг. Одержавши дозвіл, він почав їх вивчати. Серед різних житій, повчань, молитовників, требників, старовинних біблій траплялися цікаві літописні сторінки, з яких оживали реальні люди — з турботами, гарячими почуттями, болями і муками, трагедіями і радощами.

      Все те було вельми цікаве, але одна рукописна книжечка Григора вразила. Перечитував слов’янізоване письмо знову й знову, не вірив власним очам. Проте реальність запису, його оригінальність, достовірність були безсумнівними.

      Він переклав запис ченця монастиря, який жив у кінці минулого сторіччя. І ось що там було написано.

      “…Горе нам, грішникам нечуваним. Останні дні наступають. Явні ознаки пришестя Антихриста, котрий почав, як сказано в писанії, і вогонь з неба зводити, щоб спокусити і обраних. Горе, горе тим, хто живе на землі, бо в страшній люті зійшов до них диявол, знаючи, що небагато йому залишилося бути!

      Нема любові серед ченців, нема смирення, братія шукає світських насолод і уподобань. Нема спраги духовної, жадоби солодкої молитви Ісусової, подвигу в ім’я вище. Ось і проклав лукавий шляхи до обителі нашої святої через серця невірні, неосвячені.

      Дивні дива творяться в обителі. Бачила братія вихор вогняний в саду над озером. А з того вихору дві постаті палаючі виходили і в келії проникали, в підземелля монастирські спускалися. Після проклятих відвідин сіркою пекельною і смолою смерділо тиждень чи й більше.

      І з’явилася після відвідин сатанинських черниця в обителі жіночій. Дивна вона, люта, біснувата. До служби не стає разом з усіма черницями, ходить у саду, то плаче, то сміється, то ламає руки. Ось як її закував лукавий у свої сіті міцні. А може, вона й не біснувата, а сама чортиця? І кинув її сатана в коло братії святої для спокуси, для руїни духовної. А ще дружить та біснувата черниця з Марією-черницею. Тягнеться лукаве сім’я до свого кореня. Я давно підмічаю, що Марія-черниця накладає з лукавим. її видіння, розповіді про Христа-владику (господи, прости мені, що згадую твоє святе ім’я поруч із негідними іменами!) відкривають нам підступні шляхи ворога роду людського.

      І бентежить нова чортиця душі черниць невинних, розповідає їм небилиці про своє колишнє життя. Нібито вона жила в світі, котрому ще належить бути через сто років. Твердить, проклята, нібито при цім уже не буде ченців, люди одвернуться від церкви, сподіватимуться на власні сили, а не на божу волю, що полетять вони до зір небесних і Господь не вдарить по нечестивих вогняних зміях блискавкою праведною. О горе нам!

      Можна було б і вболівати за нещасну біснувату, але ж вона не хоче, щоб її зцілили святою молитвою. Твердить, що здорова, при своєму умі, не хоче молитов. Чого ще треба? Рука лукавого, не інакше. А ще мені дивно, що ігуменя жіночої обителі матінка Агафія не дозволяє її ображати, захищає, оберігає від кари справедливої, бо наша братія вже хотіла поставити чортицю перед хреста животворящого, щоб побачити, як корчитиметься дух чорний в її тілі смердящому. Ото ж мене й доймає думка невідступна — чи не замішана в цьому сатанинському ділі й матінка Агафія, господи помилуй і прости!

      Ім’я тій чортиці нарекли Василина, проте вона називає себе ім’ям Галі Курінної. Розпитували, де її батько-мати, проте вона не могла назвати своєї рідні. А вигадала пекельну історію про те, буцімто вона жила в майбутньому світі. Ось до якої витівки доходить хитрість лукавого!

      А Марія-черниця теж сім’я чортівського. Правда, батьки її відомі, вона з роду дворянського, але все те нічого не означає. Ім’я світське Марії-черниці Катерина, а називає вона себе Юліана. Чи не донька духовна Юліана-відступника, апостола древнього, сохрани, боже, й заступи!

      А ходячи за тими чортицями назирці, підслухав я дивні розмови, які й передати словами важко. Розповідали пекельні дочки одна одній про те, нібито жили вони в дивних світах і там мали інші наймення. І раділи вони, і плакали, і цілувалися. Диво дивне, та й годі. І тоді я збагнув, що ті черниці — грішні ангели, які жили колись на небі, а тепер за гріхи проти Бога скинуті в пекло. А з пекла сатана послав їх у обитель святу, щоб братію невинну затягти в свої сіті, небилиці всілякі розпускати…

      І вирішив я не сквернитися, не жити в зганьбленій обителі. Поховаю себе живцем у печері, ждатиму там архангела. Вже сокира при дереві, всі ознаки наявні. Явище антихриста, запустіння довкола, безвір’я, охолодження сердець у братії Христової. Хто чистий — хай очищається, хто осквернений — хай ще скверниться. Се гряду скоро! Ей, гряди, господи! Амінь!

      Знаю затишну печеру біля Витачева, третя долина від Стайок. Давно вже назирив її, як ловив рибу для монастиря. Там буде мій останній спочинок. Звідти хай і забере мене ангел господній при останній трубі!

      Боже милостивий, прости мене грішного, коли я не так розсудив своїм убогим розумом. У чеканні страшного суду сподіваюся на твій милостивий вирок. Господи, помилуй, господи, помилуй! Амінь…”

      …Вислухавши Григора, шеф забігав по кабінету, схопившись руками за голову.

      — Убив! Наповал! Що мені тепер з тобою діяти? Що?

      Заспокоївшись, він схопив переклад записів прадавнього ченця, перечитав. Постукав кулаком себе по лобі.

      — Ні, ні, я не сплю. Може, й справді твоє божевілля має під собою якийсь грунт? Га?

      — Я ж казав, — радо озвався Григір.

      — Знаю, знаю, що ти казав. А що мені? Перековуватись? Це ж не вінегрет, а система поглядів! Ти гадаєш, так просто все переглянути? Навіть книги перекласти — ой яка морока, а погляди…

      Він схопив Григора за плечі, потрусив його. Хитро підморгнув.

      — Хай що буде! Хай з мене потім шкуру знімуть! Витерплю! Даю тобі карт-бланш! Дій, як хочеш! Тільки увага, терпіння, розсудливість.

      — Та я… як вихор! — крикнув Григір.

      — От-от! Вихору не треба! Ти ж сам казав: Космічне Право! Хе-хе! Тут мало нашої контори. Паняй ти, друже, до вчених. Не чекав? Думав, дуб шеф? Га? Ну-ну, не виправдовуйся! Зате я про тебе подумав. Маю цікаву кандидатуру для знайомства. Лише він тобі допоможе.

      — Хто?

      — Сергій Горениця. Чув?

      — Чув, — схвильовано одвітив Григір. — Зустрічався в одній компанії. Відомий фізик. Але праці його втаємничені. Проблеми багатомірності…

      — От-от. Проблеми часу, простору, паралельних вимірів. Фантастика. Проте фінансується його експеримент. І добряче. Отже, щось реальне. Хе-хе. Я узгоджував з ким треба. Горениця тебе прийме. Поговори з ним. Все начистоту. То серйозна людина. Звичайно, цілковита таємниця. Це він, певно, збагне. Ну, йди, Григорчику! Чує моя душа, дров наламаєш! Та що ж, іди. Хай щастить тобі.

      Горениця мовчки слухав Григора. Очі заплющив, ніби спав. За вікнами проносились тролейбуси, автомашини, галасували діти. Над Лаврою з криком пролітало гайвороння, осіннє листя падало на землю. Як завжди. Тільки думки співбесідників мандрували у невимірних глибинах Всесвіту.

      Коли Бова замовк, Горениця підвівся і почав міряти кімнату з кутка в куток. Інколи зупинявся, поглядав на схвильованого Григора і знову рушав, ніби хотів розмотати незримий клубок. Вчений зупинився біля Бови. Глянув йому в очі. В зіницях попливли божевільні вогники.

      — Приймаю все ваше божевілля! Адже збігається. Все збігається. Я знайшов Чорний Папірус. А ви принесли інформацію про його походження, не знаючи, що він у моїх руках! Здорово! Хіба це не доказ? Хіба не підтвердження найбоже-вільніших гіпотез? Ми надто законкретизували свої відчуття, свою історію, космогенез! Для мене ваша розповідь не казка!

      — Правда?

      — Істинна правда! — Гаряче підхопив Горениця. — Справа навіть не в тому, чи точно такі імена у людей далекого світу, які ви назвали, чи такі обриси тих планет, чи така космоісторія! Ви могли багато домислити, перекрутити, доповнити своїм, суб’єктивним, земним. Але суть — не фантасмагорія! Наукова рутина — ніби павутина на руках і ногах. Але ми розірвемо її. Грядуща наука буде безстрашна і мужня. Почався новий шлях, небувала робота. Не мрії, не прожекти, а практика, експеримент. Нечуваний експеримент. Незабаром — грандіозне будівництво на Місяці. Дещо вже відправили туди. Скоро й мені пора вилітати. Для людства гряде нове народження. Руйнація звичних уявлень. Це болісно, тяжко, але іншого шляху нема. Космічна ера — не походи кочівників серед степів чи лісів. Треба сміливців, ентузіастів, першопроходців! Я радий, що ви прийшли! Така грандіозна гіпотеза! Все сплелося в дивний вузол. Все логічно, казково і… реально, хоч і божевільно! А тому запитую: що ж ви пропонуєте?

      — Себе, — серйозно сказав Григір.

      — Для експерименту?

      — Так.

      — Ви хочете проникнути в минуле?

Пошук на сайті: