І Вирій вічно-таємничий,
Що нас за Пращурами кличе…
— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів:
— Еге ж, багато хто вважає,
Що пращурів отих немає.
Від них, либонь, одна пилюка,
Та в слові, може, їх наука.
Відсутня правда в слові тім,
Бо вічний пращуровий Дім
Й самі вони у Дивоколі,
У таємничім казок полі
Живуть і у грядуще скачуть, —
Побачить можна їх одначе!
Але зустріне їх лиш той,
Хто мудрий серцем, хто герой,
Хто осідла того коня,
Що й смерть саму переганя!..
Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:
— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!
— Я вже сказав, що Прабатьки
Жили над водами ріки,
Яку здавен Дніпром зовуть.
У йменні тім глибока суть.
Дана — вода, Землею дана,
Що поїть вічно спрагу лану.
Вона одвічна, тому й пра,
А разом буде — ДАНА-ПРА.
Погляньте — там, над Дана-пра,
В імлі стоїть Дивич-гора.
Кумир прадавній НЕБО-ДИВ
Собі ту гору освятив.
На ній Святилище було,
Кругом і квіти, і зело,
Ну а отам, де хатки мріють,
Розташувалося село…
А втім… це ми так звикли звать,
Але для казки — інша стать:
Тоді всі селища поспіль
Чудовим словом звались ПІЛЬ.
ПІЛЬ — це і поле, й площина,
Для житла місце, і для сна,
Для сіяння, і для збирання,
Для радування і кохання.
І кожне житло, кожен піль
Стрічає вітри звідусіль, —
Від полуночі і полудня,
У дні легкі і миоготрудні, —
Ті вітри людям принесуть
І слів, і дій таємну суть.
Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.
Сучасне ймення теж звідтіль…
Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:
— То звідкіля пішло воно —
Те дивне, звучне імено?
В Дідів-Троянів був кумир —
У Вирій вірний Поводир.
Не ідол мертвий — Дух Життєвий,
Триликий — тобто Трисуттєвий.
Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —
Таємний, звивистий, мов змій.
А суть — від коєння до дії,
Від божевілля до надії,
Бо КИЙ веде до каяття,
А ДІЯ рухає життя.
Покинеш КИЙ — то маєш спокій,
А ДІЯ дасть політ високий.
Двобічний був той лик в кумира:
Один бік — зло, а другий — миру.
І говорили Прадіди,
Що КИЙ веде лиш до біди,
Що відкриває тайний лик
Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.
Хто коєнь марних пелену
Розвіє, мов примару сну.
В кумира другий лик — то ЧАХ,
Летючий він, неначе птах,
Дає здоров’я й забира,
Коли прийшла комусь пора,
Малює барви на щоках,
Смішинок іскри ув очах,
Незламну силу у руках,
І сіє передсмертний жах
Всесильний, таємничий ЧАХ…
— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?
— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було звичною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?
Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість дальшої дискусії, і продовжував оповідь.
— Гнівити ЧАХА — стережись!
Він підкрадається, мов рись,
Якщо здоров’я ти згубив,
То ЧАХ тебе не полюбив.
Ти станеш чахлий, наче тінь,
Ти вичахнєш, як древня лінь,
Й тебе од світу одчахнє
Веління ЧАХОВЕ страшне…
…А третій лик — ясного ХОРА,
Який пітьму щоденно боре,
Котрий об’єднує невпинно
Усе — від люду до билини, —
Дерева, райдуги, зірниці,
Мурашки, гори, звірі, птиці:
У дивоколі все живе
Його Вітцем своїм зове.
Тому Троянськії дівчата
Так люблять ХОРА величати
У плавнім диво-хороводі,
Прохаючи кохання й вроди,
І ХОР ясний дарує їм
Любов, дітей і рідний дім.
Тому хороше все, що миле,
Тому хоробрість — ХОРА сила,
Бо він щодень у Дивоколі
Життєві зерна сіє в полі,
В блакитну всеосяжну Ниву,
У Землю — буйну і вродливу.
Він — всіх великий Хоронитель,
Пастух, об’єднувач, цілитель,
Чому його звемо ще й РОД —
Трояни всі — його народ!
Отож Троян тримав сторожу
Землі цієї і ворожу
Чужинську силу нерушимо
Ламав, мов буря бадилину.
Бо знали всі діди-Трояни,
Що лише єдність нездоланна.
Хто знає тайну праці-дії,
Хто береже дідівські мрії,
Хто в Хорі-колі, в чеснім вічі
Загляне Друзям в ясні вічі,
Того ніяка вража зграя
У буйнім герці не зламає.
Діди передали онукам
Єдину вірную науку:
Щоб мати силу й волю в світі,
Троян тримайте, любі діти!..
Урочисті слова Горикореня зненацька перебив мелодійний дзвін. Громовиця стрепенулася, доторкнулася до грудей.
— Келих, — прошепотіла вона. Одгорнула полу халата і показала чарівну чашу друзям. Там уже мерехтіла багряна рідина, іскрилася. Від неї плинув тонкий трояндовий запах.
— Пора, — сказав Сократ. — Слуги Арімана збурилися.
Біля лікарні метушилися люди в халатах. Щось кричали, з ними сварилися постаті в уніформі чекістів, показували в той бік, де зібралися Космократори. Весь майданчик, заповнений божевільними, захвилювався, ніби сколихнутий подихом незримого урагану.
— Пийте, — наказав Горикорінь. — Я тим часом докажу ритміку коду. Лишилося кілька рядків. Пийте, мої дорогі. Рушаймо в дорогу понад віками…
Галя-Громовиця енергійно відпила ковток з келиха, передала мені. Я знову відчув ураганну вогняну силу, коли крапля рідини скропила мої вуста, і передав Чашу Невмирущості Юліані. А Горикорінь, занепокоєно спостерігаючи за гуртом лікарів та військових, котрі бігцем рушили до нас, хутко завершував віршований код.
— Спільноті впасти не давайте,
Тримайте ХОРА всі і знайте:
Як розпадеться міць ТРОЯНА —
Господарем чужинець стане.
Від сили й слави в час такий
Для нас залишиться лиш КИЙ,
Та й то — в чужих для нас руках.
І піде вдаль могутній ЧАХ,
І від веселки Диво-Хора
Лишиться гіркота і горе.
Отож з Трояном вік живіть —
І процвіте Троянська віть!
Тепер скінчилася зав’язка,
Почнеться справжня, давня КАЗКА…
— Брама відкрита, — твердо сказав Горикорінь. — Горіор та Гледіс тримають прохід. Рушайте, залишаючись тут.
— Ти ще не випив, — скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.
У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.
— Стій, стій! — Закричав якийсь військовий, махаючи рукою. — Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!
— Пізно, Арімане! — Спокійно промовив Горикорінь і осушив келих до дна. — Горіоре, ми йдемо…
Частина третя
Яні — син зірниці
Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці родючої.
І затепліли гойні груди.
Зігрілися.
І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Дивокола-Сварога.
Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж бажалося. Хвостата зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блиском своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передавалася в казках і думах…
На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дровець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.