— Це те, що Бог Апокаліпсису говорить: “Се, творю все нове…”
— Чудовий алгоритм. Тільки так. Все нове. Бо старі латки на новій тканині Буття — абсурдні й руйнівні. Таким чином, ти вивільняєш свідомість від влади апендиксної “реальності”. Ви оволодіваєте можливістю вільного переходу від реальності до реальності.
— Прекрасно. Христос казав: “У Вітця Мого осель багато”.
— Бачте, Землі давно подаровано визволяючі заповіти. Йдемо далі. Ви повинні шукати перехрестя, де зустрічаються інші реальності з цією — апендиксною. Це так звані точки вибору (як у казці: направо підеш, наліво підеш і т. д.), які не були реалізовані. Наприклад, була можливість сміливого вчинку, а ти — відступив: зустрів романтичну дівчину, покохав, а одружився з багатою або знаменитою; міг би вирушити в таємничу експедицію, а віддав перевагу кабінетній праці. Таких знехтуваних фрагментів — безліч.
— Я зрозумів, Чорний Папірусе. Потрібна сильна енергетична група Воїнів Пізнання, узгодженість нових векторів, прийнятних для всіх учасників. Діяти лише те, що воліє свідомість, що прагне виходу. Недіяння на творення псевдо-реальності. Синтез енергоканалів у власному єстві й у Всесвіті. Оволодіння єдиним потоком Сили. А далі — через точки вибору (сингулярності) вихід до інших реальностей, тотожних з нами, тобто народження в повну свободу, в світ імпровізації.
***
Група чекістів у військовій уніформі та кілька лікарів-психіатрів у халатах хутко оточили купку Космократорів, замкнули їх у тісне кільце. Офіцер, який на бігу люто матюкався і репетував, схопив Гореницю за руки, затряс його.
— Де бокал, падло? Куди ти заховав його?
— Який бокал, командире? — Здивовано скрикнув Горениця. — Про що ви питаєте?
— Ти з мене дурня робиш? — Люто визвірився офіцер, замахуючись на хворого. — Я дивився в бінокль за вашою бандою і бачив…
— Чому в бінокль? Яка банда? — Раптом втрутився Владисвіт, встаючи з лавочки. — Товаришу підполковнику, ви втручаєтеся в процес лікування, і я не дозволю…
— А хто ти такий, щоб мені не дозволяти? — гаркнув офіцер, наливаючись гнівом. — Та я всіх вас…
— Я керівник психіатричного центру республіки Гордій Безсмертний, — спокійно відповів Владисвіт. — Член Всеєвропейської Академії Психіатрії. Маю повноваження від Політбюро партії і Міністерства безпеки бути опікуном особливо цікавих випадків у лікарнях відповідного типу. Вас задовольняє така відповідь? Чи потрібне підтвердження від товариша Сталіна?
На офіцера ніби вилили відро холодної води. Він миттю скис, розгублено оглянув своїх супутників.
— Я… я отримав завдання, — забелькотів чекіст.
— Від кого? — Суворо запитав Владисвіт, свердлячи його пильним поглядом.
— Від високого начальства… мені звелено забрати бокал… чи келих… як тільки з нього почнуть пити хворі…
— Дивно, — знизав плечима Владисвіт. — Вашому керівництву потрібен келих? Яким забавляються хворі?
— Нам повернули келих, — зауважила Галя Курінна. — Сказали, що річ повністю належить нам.
— Хто саме звелів вам захопити келих? — Вперто допитувався Владисвіт, намагаючись дивитися в очі офіцерові. Той крутив головою, бігав поглядом то по грозових хмарах, то по жовтіючих кронах дерев, проте безсилий був випручатися з гіпнотичного впливу психіатра.
— Я… я… я не можу сказати…
— І все-таки…
— Мені заборонено…
— Ким… заборонено?
— Тим, хто велів узяти келих.
— І куди ви його мали віддати?
— У мене б його взяли.
— Хто?
— Хтось узяв би одразу, як тільки…
— Як тільки…
— Як тільки я вийшов би з лікарні.
— Отже, не ваш начальник звелів таке? Чи, може, мені варто негайно зв’язатися з вищим керівництвом держбезпеки, щоб дізнатися…
— Ні, ні, не треба, — зблід офіцер. — Можливо, я неправильно зрозумів своє завдання. Можливо, це наслідок перевтоми. Я прошу вас… забудьте прикрий інцидент. Займайтеся своїми хворими. Ми підемо. Всім іти за мною, — махнув рукою підполковник до підлеглих.
— Гаразд, ідіть, — сказав Владисвіт. — А з велінням того, хто вам дав наказ, ми розберемося.
— Справді? — засяяв чекіст. — Ви з ним знайомі?
— Дуже давно, — іронічно озвався Владисвіт. — Багато віків тому.
— Як? — розгубився офіцер. — Про кого ви? Я не розумію.
— Я пожартував. Ви вільні. А про келих забудьте… його просто не було… Вам здалося…
— Згоден. — Голос підполковника зів’яв, очі затуманилися сірою плівкою. — Справді, мені щось приверзлося. Будьте здорові, до побачення.
— До побачення, — дружно сказали всі Космократори, усміхаючись приязно небажаним гостям. Чекісти і лікарі в халатах зніяковіло пошкандибали через прогулянковий майданчик до центрального корпусу. Коли вони відійшли на пристойну відстань, Горениця тихо, але з притиском сказав:
— Ви зрозуміли, що сталося?
— Так, — вихопилося у Галі-Громовиці. — Аріман знову не знайшов нічого ліпшого, як захопити келих з субстанцією невмирущості в критичну мить.
— Отже, він знає про те, що сталося, — ствердив Владисвіт.
— А тому не залишить нас у спокої, — додав Григір. — Мені ясно, що офіцер безпеки психологізований. Це — натуральний зомбі. Після того як Владисвіт його розрядив, він забув, для чого здійснив свою безглузду акцію.
— Добре, це другорядна справа, — владно втрутився Горени-ця. — Нині головне — аналіз того, що відбулося в Троян-полі. Чи всі залишили своїх двійників там… у минулому? Громовиця?
— Так. Я там, — ствердно мовила Галя. — Проте ще не ввійшла в плин свідомих подій. Я нещодавно народилася від дружини волхва Горислава. Мене нарекли ім’ям Світа.
— Добре, добре, — вдоволено прошепотів Горениця, заплющивши очі, ніби прислухався до чогось далекого й нечутного, — дуже влучне попадання. Прямо в “десятку”, як кажуть стрільці.
— Що це означає? Чому ти говориш так втаємничено?
— Жодної таємниці, — заперечив Горениця. — Навпаки, все має бути гранично ясно. Зрозумійте, що потрапити у космоісторичну мішень, яка розташована за п’ять тисяч літ від нас у так званому минулому, та ще й в динамічному хвильовому розпливанні, — це майже немислима річ. І якби не корекція Горіора та Гледіс… Втім, повинні зрозуміти самі. Громовице, ти станеш улюбленою подругою славетного Ріяма… того воєводи і кшатрія, котрого Схід величає Рамою.
— Ти мовиш про Сіту?
— Так. Протягом тисячоліть Світа перетворилася на Сіту. Та досить про те. Меркурію! Ти побачив себе там?
— Так, — сказав Григір. — Я народився Ріямом. Проте інша жінка, яка врятувала мене в горах на Близькому Сході, дала дитині ім’я Яні — син зірниці. І я не розумію, як може бути, щоб…
— Зажди, — махнув рукою Горениця-Горикорінь. — Містерія лише почалася. Ми будемо аналізувати плин подій там, у минулому, щоб коригувати їх відповідно до задуму Горіора. Владисвіте, хто ти?
— Магатям Ям.
— Чудово. А ти, Сократе?
— Боян Дивогук.
— Юліано?
— Я стала дівою Макошею, — ніяково й зворушено промовила Марія-Юліана. — Проте мене цікавлять деякі логічні умовиводи. Там, в минулому, логіка мовчить, усе здається природним і узвичаєним, а нині, коли я мислю розумом людини раціонального віку…
— Ти сама даєш відповідь, — засміявся Горениця. — Дисгармонія між психіками далеких епох вражаюча. Саме в тому й суть, щоб подолати прірву космоісторії, що розвела частки єдиного Духа так далеко. Тут корінь перемоги. В усякому разі, тимчасової перемоги Арімана. Втім, ти дарма кажеш, що у тебе розум раціональної людини. Якби це було так, експеримент провалився б. Отже, всі ми ще зберегли іскри Першоцілості. Інесо? Хто ти в Троян-полі?