— Зачекай, друже, я все поясню. Матакрішна каже: окрім видимого проміння, є безмежний спектр інших радіацій, цілий океан вібрацій. Якщо раніше не було зірок з видимою радіацією (відзначимо, що “видимою” для нас), то хіба це означає, що Безмежжя було таємним, що в небесах панував вічний морок? Виникали істоти під іншими променями, життя зачиналося в інших лонах, ніж наші, сягало розумного рівня, еволюціонувало, гармонізувало Світобудову. Припустимо, що на якійсь планеті (чи, може, в просторі) життя сягнуло суперкосмічного рівня. І ті мудрі істоти розширили спектр свого буття, запаливши вогняну зірку, яку ми тепер назвали Сонцем.
— Навіщо? — здивувався я.
— Чому ми дивуємося? Навіть діти з цікавістю заглядають у печери, щілини, прагнуть мандрувати за обрій, а тут ідеться про божественний Розум, котрий має можливість подарувати буттю, всесвіту, Природі небувалі, грандіозні шляхи Еволюції, народити нових істот. Може, це саме сонячні жителі, оточивши свою сферу потужними енергополями, дали поштовх нашому життю? Може, саме вони є ті, кого пращури називали Богами, Аватарами, Девами, Кумирами? Хто скаже, які масштаби їхньої дії, творчості? Ми, люди, може, лише краплина їхнього всеохопного експерименту Світотворення?
— Отже, Матакрішна вважає, що там… живуть…
— Живуть, — урочисто підхопила Ріона. — Живуть і творять наші вогняні брати, учителі, друзі. І дають приклад нашого прийдешнього.
— У мене паморочиться в голові. Все це несподівано. Ми ж ніколи не зможемо їх побачити. Жоден корабель не проникне на Сонце. Тим більше якщо це химера, якщо Сонце — плазмова куля, а не такий світ, про який каже Матакрішна.
— Саме для цього я й почала розмову з тобою, друже. Ми повинні перевірити гіпотезу Матакрішни. Експериментально. Справді, жодні апарати не проникнуть у Сонце. В прадавній криптограмі про Матір Світу стверджується, що Сонце — твердиня її. Те ж саме говорить Одкровення Івана про “Жону в обіймах Сонця”. Всі пророки запевняли, що ніхто не зійде за нею на сонячну вершину, окрім тих, хто стане її дитям. Ти розумієш, що це означає?
— Ти хочеш, щоб психодвійник…
— Так. Я хочу, щоб ми помчали на Сонце. І ти знаєш, що цього неможливо досягти, якщо вогонь Любові не очистить нас.
Я мовчав. Проте, напевне, промовляли мої очі, бо в них Ріона прочитала все: я готовий був піти з нею куди завгодно — в безодню смерті, на Сонце, в пекло, навіть туди, куди неможливо проникнути.
— Але це дуже небезпечно, — прошепотіла дівчина, торкнувшись моєї руки.
— То й що? — Просто запитав я.
— Можуть бути несподіванки, ускладнення.
— Це ти мені кажеш, Ріоно?
— Так, так, — ніжно засміялася вона. — Я забула, що розмовляю із славетним Буревієм, тигром Космосу.
— Тигр чи ні, але й не заєць. Та що нам заспіває Багрян?
— Йому ні слова, — твердо сказала Ріона. — Я натякала про можливості “промацати” корону Сонця, побувати в його околицях, але він оскаженів, закричав, що таке можливе тільки через його труп, що ми не належимо собі, а людству, що наші двійники згорять, а разом з тим і тілесні носії будуть паралізовані. Ні, ні, він не дозволить.
— Тоді що ж?
Ріона повернулася до мене, глибоко глянула в очі. Щоки її запаленіли, і я відчув усім тілом, як вулканічно вирує її серце.
— Буревію…
— Я готовий, — зірвалося з моїх вуст.
— Ти віриш?
— Вірю, кохана.
Вона стрепенулася від цього слова… Заплющила очі.
— Ще раз… скажи…
— Кохана… Єдина…
— До Сонця, Урагане мій?
— До Сонця, кохана…
На світанку наступного дня ми прийшли до інституту. Там ще нікого не було. Основні експерименти й заняття розпочнуться через чотири години. В головній лабораторії панував морок — віконниці були зачинені. Ріона підійшла до стіни, натиснула кнопку. Віялоподібні фіранки плавно розійшлися, рожеві барви світанку м’яко попливли до приміщення. Дівчина поглянула на мене уважно, ніби вимірювала глибину моєї певності.
Обрій над горами розгорівся багрянцем. Запломеніли вершини. Між зубцями скель викотився палаючий диск Сонця. Його промені сяйнули у простір, відбилися в тривожних очах дівчини. Здавалося, що світило здригається, пульсує, напружується у зусиллі відірватися від Землі. Нарешті сліпуча куля піднялася над хребтами гір, легко й урочисто покотилася у Безмежжя дивокола.
— Пора, — зітхнула Ріона.
Ми переступили поріг експериментальної камери. Двері зачинилися. Тепер зовні, на стіні, палахкотить червоний напис: УВАГА, ЕКСПЕРИМЕНТ!
Жодна жива душа не зайде до лабораторії, не потривожить нас. Все, що станеться, залежить від нашої волі.
Ріона вказала на глибоке, зручне крісло. Я сів.
Вона наділа на моє чоло вінець ЦПК. Перевірила функціональну систему. Те ж саме зробила для себе. Вимкнула світло. Сіла в крісло.
— Пора, — почувся її голос.
У ту ж мить ми опинилися в просторі.
Будівля інституту блищала срібним склепінням внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими вершинами. Сонце піднялося височенько над нами.
Я побачив поряд з собою Ріону. Крізь неї просвічувалися гори. У променях ранку “психодвійник” здавався райдужним.
— Ти ніби істота з казки, — промовив я, і сам здивувався, що мої слова звучать у просторі.
— Ти також, — відповіла Ріона. Вона по-дитячому дзвінко засміялася, повернулася до Сонця. — Що ж, хай поки що це буде сновидінням. Навіть для нас. Дай руку, мій любий. До Сонця!
Я простягнув їй руку. Вона торкнулася мене. І одразу ж в моїх грудях відчувся стук її серця. Це було тривожно, незвично, солодко.
— Спочатку до Меркурія, — мовила вона. — Там зосередимося, а потім…
Я поглядом відповів, що все зрозумів. Ми зосередилися. Метнули себе в простір, до Сонця. Земля блискавично танула в дивоколі, перетворювалася в слабеньку зелену зірочку. Навально виростало світило, закривало велику частину видимого неба. Перед нами з’явився світло-оранжевий диск планети.
— Меркурій, — сказала Ріона.
Ми спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу і зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої, сріблистої рідини, з титанічних щілин виривалися хмари газів. Сонце крізь хмари проглядало багряною, зловісною кулею.
— Тут, мій друже, — мовила Ріона, — нам треба з’єднатися в спільного психодвійника.
— Хіба це можливо? — здивувався я. — Адже ми ще не тренувалися.
Вона глянула на мене, як прадавній дух всього земного жіноцтва — ніжно і трохи іронічно.
— Закохані віками зливають свої серця в спільне серце. Адже ти сказав мені, що любиш? Хіба можеш уявити себе без мене?
— Не можу, — щасливо всміхнувся я. — Я розумію. Я готовий!
— Тоді я жду!
Я ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді таємничий блакитний вогонь спалахнув у наших грудях, з’єднавши два серця у потужне багаття.
Не було мене. Не було її. Народилося спільне бажання, спільна свідомість, єдине серце.
І те бажання, та воля, сила і прагнення, відчувши свою всемогутність, підняли об’єднаного психодвійника над планетою і жбурнули його до Сонця. Просто в центр палаючого диска.
…Вогняний океан закрив Космос. Двійник був оточений лютуючою плазмою звідусюди. Наша об’єднана свідомість відчула, що оптильйони ергів сонячної потужності шматують нашу духовну броню, намагаючись знищити, спопелити зухвалого пришельця з маленької темної планети.
Проте, ламаючи бар’єри вируючої матерії, психодвійник пірнав глибше й глибше в надра сонячної атмосфери.
Десь далеко-далеко, в глибинах свідомості, дзвеніло застереження. Воно кликало назад, на квітучу, спокійну, улюблену Землю, де не треба змагатися з космічними силами, де не загрожує знищення. А що, коли гіпотеза Матакрішни — химера? А що, коли Сонце ущільнюється до центру і ми потрапимо у такі надра, де температура сягає мільйонів градусів, де страхітлива енергія ядерного синтезу знищить нас, як хмаринку, навіть не помітивши.