— Сідай.
Ягу виконав його наказ і пильно глянув у очі володаря Ари. Погляд Головного Координатора блукав десь далеко-далеко, в ньому з’явилася дивна дитяча прозорість, нехарактерна для демонічного образу, сформованого тисячоліттями.
— Що сталося, Арімане? Ти не схожий сам на себе.
— Он як? Ти помітив?
— Не лише помітив, а й відчув якусь психологічну інверсію. З тобою відбувається дивна трансформація. Поясни мені…
— Зажди, Ягу. Спочатку я прослухаю твою інформацію. Які вісті з Землі?
— Не дуже втішні. Зоряний Корсар допоміг Космократорам осідлати часовий потік Еволюції. Тепер вони зможуть коригувати моделювання різних варіантів реальності. Вони руйнують наш космоісторичний алгоритм, а в інший ввести багатоваріантну реальність нам уже не пощастить. Ти розумієш, що це означає? Ми потерпіли поразку. Це — повна катастрофа!
— Не лише для нас, Ягу, — печально зауважив Аріман, і на його чолі позначилася тяжка задума. — І для них також. І для Зоряного Корсара з його проектом Нового Творення.
— Ти вперше говориш про такі драматичні речі, — вражено прошепотів Ягу, і в його крижаному погляді пропливла хвиля тривоги. — Звідки такі висновки? Ти отримав якусь принципово нову інформацію?
— Хіба суть в інформації? — Трохи іронічно запитав Координатор. — Ми самі наповнили Космічний Океан численними потоками розмаїтих інформаційних варіантів. Ми заплуталися у власних легендах Творення. І я раптово… а може, й не раптово збагнув цю просту правду. Я відчув, що вертаюся в далекі-далекі дні, в дитячу пору буття… коли все було так ясно і просто, гарно і щасливо…
— Ти мене дивуєш, — нетерпляче заворушився в кріслі Ягу, відкинувши за спину вогняну гриву волосся. — Згадай, що я свого часу пропонував тобі шукати примирення з Космократорами, а ти тоді що сказав? “Зрушено з місця космічні сили. Ми вже не носії свободи волі, а раби тієї дії, причина якої посіяна давно…” І ще ти сказав, що ненавидиш тих, котрі стали жертвою вільного буття.
— Казав, казав, — елегійно згодився Аріман. — Тільки все те — помилка. Трагічне непорозуміння. У пастку псевдорозуму потрапили і ми, і вони. Все Буття…
— Ти поясниш мені, що ж сталося? Об чім річ?
— Поясню, Ягу. І не лише тобі. Маємо скликати Верховний Конгрес Ари у головному Тартарі.
— Секретний?
— Навпаки. Хай мене і всіх нас слухає вся Система. Мова йтиме про долю всіх сфер життя у Всесвіті.
— Ти мене інтригуєш.
— Жодної інтриги, Ягу. Все дуже просто. І в суті своїй — радісно, якщо…
— Якщо…
— Якщо у всіх нас вистачить мудрості та волі знову стати дітьми.
— Арімане! — Спантеличено скрикнув Ягу. — Ти повторюєш слова того, чиє ім’я у нас — табу.
— Так, — згодився Аріман. — Він збагнув цю істину ще тоді, коли ходив по Землі. Що ж… Правда ніколи не буває застарілою чи новою. Вона вічна. Проте зажди… Перед тим як сказати основне, я хочу продемонструвати тобі просторові записи думок, що несподівано стали каталізатором моєї трансформації і відкрили страшну таємницю еволюції Ари.
— Он як! Я з нетерпінням чекаю.
— Зажди. Втримайся від емоцій. Уважно вчитуйся в те, що я покажу на екрані. Це фрагменти вражень та міркувань простих земних людей. Але я проаналізував, що такі парадоксальні ноосферні імпульси буквально роз’їдають фундамент традиційного Космосу. Я мовчав досі, хоч і бачив, що Ара буквально тане, мов іній під сонцем на деревах Землі. Але далі мовчати злочинно, назріває вибух сфери Буття, згортання спектаклю творення. Дивися, Ягу, і аналізуй.
Заіскрився темний куб просторового бачення. Ягу прочитав написані універсальними рунами рядки поетичної строфи:
Те, що мріється, все відбудеться,
Бо такий у Життя закон:
Що досягнуто — не забудеться
В глибині таємничих лон…
— Чудово! — Вихопилося у Ягу.
— Ти розумієш, чому я показав тобі ці рядки? — Тихо запитав Аріман.
— Мені здається, що я збагнув. Я завважив, що очі в тебе стали якісь дитячі. Отже, ти під впливом цієї строфи повернувся до своєї юної пори, коли ми вчилися в школах першого циклу, коли захоплювалися Хартією Єдності і вірили, що в корені Буття — радість.
— Так воно і є, Ягу, — серйозно промовив Аріман. — Енергія радості вічна. Ми з тобою переконалися, що енергія ненависті безсила щось сотворити для безсмертного буття.
— Я вражений, — задумливо сказав Ягу. — Той, кого в глибині земного інферно вважають Генієм Зла, заговорив про радість. Таке враження, ніби ти проковтнув золоте зернятко з іншого світу… І воно проросло…
— Ти ж сам згадав, Ягу, — докірливо заперечив Аріман, — що ми з юності були носіями таких зерен. Просто зернята були в панцирі енергії ненависті, а нині починають проривати стіни полону. Проте заждімо дискутувати. Дивися ще просторові записи. І думай, думай.
Знову на екрані замерехтіли рядки роздумів. Чиї вони були, якою психікою породжені — це не мало значення. Ягу розумів, що ті письмена синтезували визначальну тенденцію Землі, інакше Аріман хіба звертав би його увагу на порожню риторику? Треба напружити все своє вміння аналізу.
***
“Насильно розв’язати проблему Безсмертя — абсурдно навіть мислити таке.
Якщо проблема реальна — то вона вже розв’язана, тобто має розв’язання, але в такому вияві, який на цьому етапі мислення і діяння — втаємничений.
Тобто проблема поставлена, дебатується, розв’язується, а це і є доказ того, що алгоритм розв’язки вже в дії. Комп’ютер Психосфери вже сформував програму для своєчасної реалізації завдання.
Очевидно, що головна ідея надвмирущості (саме надвмирущості, бо поняття безсмертя — абсурд) полягає в періодичній метаморфозі — із стану в стан з естафетою головного потоку свідомості, тобто із збереженням стріли вісті, котру ми несемо з Вічності у Вічність.
Можливо, у Природи й відсутня будь-яка тайна, і виявиться, що надвмирущість уже давно є, і кожен з нас її має.
Хіба не доказується це тим, що ми несемо в собі міріади чуттів, думок, прагнень, традицій, порухів душі, які жодним чином не придбані в цій реальності, в цій тілесності? Ми вже носії Вісті небувалої, і кожен виявляє (так чи інакше), яка його вість.
Усі ми Янголи-Вісники і, як бджоли, несемо по тропі Вічності до божого вулика свій взяток. Тому й сказано здавна: донесіть чашу, не розплескавши.
Так, надвмирущість вже є, і не треба жодних містифікацій. Просто ми ще мало знаємо про чудесність власного життя й місії. Треба розкрити очі всіх чуттів…”
“…Фетишизм давньої форми життя — інерція ума: консерватизм самозберігаючої структури.
Життя набагато глибше поринає в безодню Субстанції, ніж ми уявляємо. Ми бачимо навіть не поверхню айсберга життя, а плівку його поверхні, що тане на сонці часу. А сам айсберг ще повністю втаємничений.
Пора покінчити з містифікацією смерті. Життя всеосяжне.
Не життя з Матерії, а Матерія — одяг Життя, його тілесність…
Все, що перейдено, те залишається
В серці, у думці, у світі таємному,
Все розшукається, все розпізнається
В погляді віку якогось недремного.
Тому, рушаючи в дальнії обрії,
Киньте усе, що сумління обтяжує,
І забирайте лиш прагнення добреє,
Що на верхів’я надхмарні виважує.
Звідти простори вже видно празоряні,
Звідти, братове, вільніше злітається.
Серце, стражданнями й муками зоране,
Радістю вічною там окриляється…”
“…Рівні усвідомлення реальності пов’язані з пунктами “народження” й “смерті”. І те, й те — є обов’язкові моменти трансформації, очищення від баласту попередніх проходжень, “одягання” в нові, динамічні тіла, енерговияви.
Піднімаючись на вищі ментально-чуттєві щаблі (сфери), ми зобов’язані усунути інерцію буденних виявів даної сфери, бо як же з “багном земним” пройти над безоднею небуття до іншого ступеня?