Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2778
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2900
      Їй здавалося, що потрапила вона на Сонце. Все довкола було чимось подібне до землі — дерева, птахи, ріки, квіти, будівлі, — проте кожен предмет, річ, явище насичувалося якоюсь потужною вібруючою силою, входячи в свідомість, як щось своє, рідне, близьке. Здавалося, що блакитна плакуча верба, яка схиляла над дівою свої ніжні, тремтливі віти, виростає з її тіла, з її суті, як волосся або рука, а синій птах, схожий на велику ластівку, — ніби пісенний звук, котрий вихопився з її вуст, хмари — немовби думи… Макоша згадала пісні своїх пращурів: як багато там було таких таємничих образів — зірки мов Господні очі, чорні грозові хмари, як тяжкі мислі людини, хвилі на морі — наче розбурхане серце… Чи не побували творці тих дум та пісень у Сонячнім Краю, відчувши свою родинність до всього сущого?

      Роздуми дівині були зупинені появою двох велетенських постатей — чоловічої та жіночої. Макоша знала втаємниченим чуттям, що перед нею Володарі Сонця — Король і Королева. Вбрані кумири з Дивокола були просто й велично: ніжно-блакитного кольору сорочки з мерехтливим гаптуванням, що без упину мінилося, спліталося в химерних поєднаннях, творячи мереживо таємничих знаків чи письмен; і поверх усього золотисті плащі.

      Діва захлинулася від хвилювання й зворушення, розглядаючи прекрасні лики. Іскристі очі Володарів Сонця з цікавістю розглядали діву Землі. Вуста Короля розімкнулися, і громоподібний голос сколихнув тяму Макоші:

      — Моя люба Королево, я здивований. Як могла ця земна мурашка ввійти до Сонячного Чертогу?

      Королева лагідно поклала долоню на плече Володаря і сказала заспокійливим тоном:

      — Мій друже і царю! Адже ти відаєш, що на Землі є край, де люди вклоняються Сонцеві, шанують його і люблять.

      — Ну й що? — заперечив Король. — Я можу дозволити пити сонячний напій, мати життя від променистого трунку, поклонятися нам, як Богам… проте проникати до Вогняної Брами? Кохана Королево, це мене бентежить. Щоб така мізерія знайшла шлях до Найвищого Чертогу? О-о-о!

      Сонячний Володар ледве встиг завершити своє речення, як серце Макоші сповнилося вогнистим обуренням. Вона палко мовила:

      — Світлий Царю, ти помилився, кажучи, що я ввійшла до Найвищого Чертогу.

      — Он як? — здивувався Король. — Ти смієш заперечувати? Може, відаєш про значніший Чертог, аніж мій? — Велетень зневажливо й гордовито засміявся, і його громоподібний регіт покотився в Дивоколі.

      — Відаю, — сміливо відповіла діва Макоша. — Щоночі, щоденно гуляю під його склепінням. Хіба зоряне Дивоколо менше від твого Чертогу, Володарю? Коли спадає над світом благословенна ніч, зоряна Ріка пливе наді мною, і моє серце купається в ній, і дух нашого Діда Сварога обнімає мене, дозволяючи бути рідним дитям у такій дивній Оселі. А хіба ти, Царю, маєш своє володіння поза Краєм Сварога?

      Збентежений Король переглянувся з Королевою, вражено мовив:

      — Хто б міг подумати, що в такій маленькій голівці приховані такі величні думки?

      — Коханий, — ласкаво всміхнулася Володарка Сонця, — значущість серця хіба залежить від величини? Ця прегарна посланниця Землі підтвердила нам, що любов відкриває всі брами. Адже так, дівчино? Любов піднесла тебе до Сонця? Скажи нам, чого чекаєш від Світлого Краю?

      — Правду мовила, Володарко, — сміливо підтвердила Макоша. — Наш край у біді. І Баба Гайя — Берегиня Троянів — пророчила, що врятувати наше прийдешнє зможе лише син Сонця, Дух Дажбога. І я, Світла Матінко…

      — І ти, — підбадьорливо всміхнулася Королева.

      — …і я маю народити Дажбожого сина Ріяма, — майже пошепки сказала Макоша, відчуваючи, що полум’я зворушення й хвилювання пече її щоки.

      — Ти готова до цього? — Серйозно запитала Королева. Макоша мовчки кивнула, крізь сльози дивлячись у вічі

      Володарям Сонця.

      — А якщо вогонь Дажбога спалить тебе? — озвався Король. — А сила мороку почне переслідувати твоє дитя?

      — Хай я згину, та сонячне дитя допоможе рідному краєві, — скрикнула Макоша. — Я ждатиму Дажбога все життя.

      — Навіщо ж так довго? — Лагідно засміялася Королева. — Наш Син давно покохав Землю як найкращу Квітку в зорянім Дивоколі. Жди Судженого, люба Макошо. Він вже готується зійти на Землю…

      Макоша отямилася від дрімоти, схвильована й вражена яскравим видінням. Уже знала, що треба робити.

      Скинувши сорочку, вийшла із землянки в світанкову прохолоду. Голісінька, як мати народила, легко збігла крутою стежкою до Дана-пра, пірнула в глибокий, прозорий плин. Випірнувши, вийшла на берег — оновлена, освіжена. Піднявшись на кручу, ходила поміж хащами священної Діброви, збирала гілки для пречистого багаття. Гілки дуба, берези, горіха, плакучої верби, яблуні, груші, терну, глоду, вільхи, осики, оливи і вишні. Всього дванадцять дерев мало ввійти до весільного вогню. І ще — дванадцять трав-зел: полин-боже дерево, полин гіркий, полин-чорнобиль, материнка, м’ята, дивосил, мандрагора, звіробій, деревій, рута, розрив-трава і папороть.

      Запаливши кільцевий вогонь, ввійшла між палаючі пелюстки, тримаючи в долонях пучечки з травами, квітами та корінням.

      Над лівобережними лісами викотилося багряне колесо Сонця. Стіна багаття встала довкола дівочої постаті. Вона простягла руки до пломенистого Володаря Життя.

      — О Семиярие Сонце! О великий Дух Дажбога! — Натхненно мовила діва Макоша. — Відаю, Коханий, що зухвале чекання моє! Та хто порятує Троянів — онуків Дажбожих, окрім нього самого та Найвищого Вітця Сварога?! Прийми до вогнистої жертви полин-боже дерево, бо ж ти сам посіяв зернята його в наших степах, щоб нагадувати нашу рідність з тобою. Прийми й полин гіркий, щоб гіркота ворожої руїни щезла з осель троянських! Забери й чорнобиль, бо з давніх-давен помістив у його зернята Чорнобог свою зловіщу силу. Прийми материнку, аби Матір Лада знову зладувала Троянські землі у братерське коло — вічносуще, тривке, вогнисте. Дарую тобі й м’яту, щоб духмяність її супроводжувала твою ходу в нашім світі. І дивосил хай припаде до серця твого, щоб всі Диви Троянського Роду охороняли своїх людей від наруги. Мандрагора завжди була твоїм втаємниченим дарунком — візьми її, насити вогнем кохання, щоб кошатрії-воїни жадали обіймів пречистих дів, щоб дитячими голосами сповнювалася рідна Земля. А коли згидиться терен Баби Гайї ордами Чорнобога, заховай святу мандрагору від очей неситих, доки знову очистиш, Дажбоже, Троянські степи й ліси для сонячного плем’я! Дарую тобі, звіробій — захисток від темних духів, деревій — дух здоров’я й довговічності, руту — чарівницьку траву кохання! Розрив-трава присвячена тобі, ясний Володарю, бо лише тобі під силу розірвати вороже коло, що оточує нас. А на завершення, Дажбоже, прийми зело папороті, даруй нам для душ відважних її Квітку Купальську, щоб діти наші й онуки відали в глибині Землі й Неба правдиві скарби!

      Примовляючи так, Макоша кидала пучечки названого зела в багаття, обертаючись по ходу Сонця. А коли подарувала вогню листки папороті, зненацька скрикнула від здивування й сорому. З-за тисячолітнього дуба з’явився юнак — синьоокий, русявий — і оторопіло, захоплено дивився на неї, поволі, поволі, ніби вві сні, наближаючись до священного багаття. Його вишита льоля — біла-пребіла — була розкрита на грудях, ніжно-золотиста шкіра мерехтіла сонячними іскрами.

      — Хто ти? Чому тут? — Ледве чутно прошепотіла діва. — Хіба не відаєш, що сюди заборонено?

      Юнак наближався до неї, мовби й не чув, про що вона каже, і здавалося, що дивиться він не на її чарівне личко, не на рожеві перса або стрункі ноги, тонкий стан, — що він обнімає своїми блакитними очима-безоднями всю дівочу постать.

      Ось він уже біля вогню, простягає могутні долоні, бере н за руку. Невже багаття не пече його?

      Солодка хвиля ллється від нього, котиться по тілу Макоші, і їй вже не соромно, вона переступає через багаття. Сонячні промені прорвалися з-за дубів, оповили постать хлопця палаючим вінцем. І раптом у свідомості діви почулися слова Сонячної Королеви, ніби відлуння грому покотилося в діброві: “Жди Судженого, люба Макошо…”

      “Він прийшов, він прийшов”, — співало серце діви, і вона осмілилася торкнутися пальцями його русявих кучерів.

      — Я молився Дажбогові на березі Дана-пра, — вперше порушив мовчання юнак, пригортаючи її до себе. — І почув голос від Сонця: “Вийди на священну кручу, Гуктуре! Там тебе чекає та, котра врятує твій Рід від погибелі”. І я послухав веління Дажбога, Макошо! Моя любов дорівнює твоїй! Чи ти ждала мене, кохана?

      — Усе життя чекала, — дзвіночком засміялася діва, і юнакові здалося, що в Дивоколі заспівали тисячі птахів. — Я приготувала для тебе найкращу у світі постелю. Ось поглянь!..

      І вона повела його понад розмаїттям квітів у середину райдужного кола…

      Над Троян-полем шаленіла горобина ніч.

      За темно-синіми тучами гримотіли копита Перунових коней, палахкотіли примарним сяйвом стріли-блискавиці.

      Трояни не спали, прислухалися до грому перунів, похитували головами: “Давно люди не бачили такої грози. Тяжко, мабуть, Дажбожим лицарям-звитяжцям!”

      У цю ніч магатями приступили до відмикання брами Сварожої кузні. Було обрано трьох посланців до Сварога. Вирушили Ям, Горислав і Грім-тур.

      Вони зняли із себе всю зброю, всі речі й предмети, народжені, сотворені в царстві Яви, залишившись тільки в довгих сорочках, витканих із святої кропиви, зібраної в свято Праматері Лади. Таке вбрання захищало в переходах від світу Яви до Нави і Прави.

      Піднялися на Дивич-гору під сяйвом блискавиць лише посланці. Решта старшин і магатямів залишилася внизу, сотворивши в Дажбожому капищі молитовне коло.

      Горислав повернувся обличчям до кам’яного кумира Тро-яна, проказав заповітні слова-закляття. Зникла, розтанула постать Прабога, а на тім місці з’явилася мідна цямрина таємничого колодязя-криниці, мовби викувана якимись велетенськими ковалями. Так воно й було: давні пращурівські заповіти передавали, що диво-криниці, які вели у лоно Матері-Геї, сотворені Прадідом Сварогом та його помічниками.

      Посланці приступили до цямрини і заглянули вниз. Там хлюпала, іскрилася у палахкотінні грози темна вода. Обличчя Яма й Горислава були суворі й спокійні, лише Грім-тур занепокоєно поглянув ув очі своїм супутникам.

      — Маємо туди стрибнути? — запитав він.

      — Так, — скупо одвітив Ям.

      — Так, — підтвердив Горислав. — Затримуй подих, аж доки опустишся до Божої Світлиці.

      — Хіба Божа Світлиця в землі? — здивовано запитав Грім-тур.

      — Весь світ — Божа Світлиця, — заперечив Горислав. — Проте є втаємничені оселі Сварога, де він кує нові світи і їхнє прийдешнє. Тут, в глибині Дивич-гори, його кузня. Завдяки їй ми, ще вільні. Проте повинні шанувати це щастя, Грім-туре. Розвій страх і сумніви, лицарю! Нас уже чекають. Магатяме Ям! Тобі честь бути першим.

      Ям урочисто ступив на цямрину, піднявши руки до грозового неба, попросив благословення у Дажбога і стрибнув у глибину криниці. Вода зімкнулася над магатямом без жодного хвилювання.

      — Тепер ти, Грім-туре, — сказав Горислав. — Сміливіше, кошатрію!

      Грім-тур збентежено вискочив на край таємничого колодязя. Його мужнє серце, що витримувало криваві січі та поєдинки, тепер бунтувало і сполохано стукало в грудях. Проте він, зціпивши зуби, заплющив очі, в думці проказав молитовне слово до Матері Лади і скочив униз.

      Над ним зімкнулася прохолодна імла, довкола попливли зеленкуваті тіні. Грім-тур здивовано оглядався: складалося враження, що в прозорій стіні криниці хтось посплітав докупи безліч дерев, квітів, трав, птахів, метеликів, звірів, предметів, явищ, речей. Все це тріпотіло, жило, колихалося, мовби очікувало миті народження у вільне буття.

Пошук на сайті: