Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2778
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2900
      — Як то нема? — обурився Григір. — Ось моє посвідчення. Прошу…

      Майор розгорнув червону книжечку, здивовано пробіг очима текст, знову глипнув на Бову.

      — Що за жарти, громадянине Бова?

      — Які жарти, товаришу майоре?

      — Тут підпис міністра Куштенка Івана Івановича.

      — А що вас дивує? Все правильно. Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Куштенко Іван Іванович.

      — Наш міністр Кобець Антон Сидорович, — заперечив майор. — Генерал-лейтенант. А Куштенко Іван Іванович — це я, начальник Печерського відділення. Що за містифікації ви, громадянине Бова, розігруєте? Дивний ви криміналіст!

      — Артист, а не криміналіст! — Хрипко видихнув сторож. — Я ж кажу: це той жучило! Роги йому треба обламати.

      — Тихо! — наказав майор. — Ось ще одна химера… Посвідчення видане 12 січня 1968 року. Як це розуміти? Може, ви знімаєте якийсь кінофільм? Тоді не валяйте дурня, говоріть одразу…

      — Заждіть, заждіть! — Задихнувся від хвилювання Григір, перезирнувшись зі своїми супутницями. — А який у вас рік?

      — У нас? — здивувався майор. — Чому у нас? Рік один і той же для всіх: тисяча дев’ятсот сорок восьмий…

      Галя охнула, зблідла.

      — Двадцять п’ять років, — прошепотіла вона.

      — Товаришу майор! — Злобно озвався капітан. — Злочинці просто морочать нас. Треба серйозно попрацювати з ними. По-нашому. Вони швидко у нас заговорять…

      — Товаришу майоре, — втрутився Бова, — нам треба з вами поговорити на самоті. Справа великої державної ваги. Навіть вселюдської ваги. Не варто говорити про це привселюдно.

      Майор помовчав трохи, замислено розглядаючи посвідчення Бови, хмикнув.

      — А паспорт у вас є?

      — Ось він. Будь ласка…

      — А у вас, жінки, які документи є?

      — У черниць документів не буває, — зауважила Марія-Юліана.

      — У мене є паспорт, — озвалася Галя. — Григоре, передай майору.

      — У однієї черниці є паспорт, у іншої — нема, — скептично зауважив майор. — Як це зрозуміти?

      — Я не черниця, — мовила Галя. — Мене силою вкинули до монастиря.

      — Силою? — здивувався начальник. — Вперше чую, щоб у нашій країні силою запроторювали до монастиря.

      — Товаришу майоре, — настирливо повторив Бова. — Прошу розмови на самоті…

      — Хвилиночку. Завершимо спочатку розмову зі свідками. Так. Паспорт нормальний. Ага. Знову такі штучки. Паспорт видано 8 квітня 1965 року Кагарлицьким райвідділом МВС. А у вас, громадянко… як вас?

      — Курінна Галина Андріївна…

      — Правильно. Курінна Галина Андріївна. 1953 року народження. Паспорт видано Опішнянським райвідділом Полтавської області. У сімдесятому році, 10 травня. Аж дві неув’язочки. Опішнянського району на Полтавщині нема, я сам з тих країв родом. А ще — оці роки, які ще не настали. Ну, гаразд! Поговоримо про це пізніше. Громадянин Горобець обвинувачує вас у тому, що ви вкрали на складі якісь книги й цінні речі. Це правда?

      — Як перед Богом кажу — правда! — вигукнув сторож. — Поцупили, гади! Заховали під свої балахони. Пошмонайте їх гарненько, потрусіть!

      — Я не тебе питаю, — суворо обірвав його майор. — Громадянине Бова, що можете відповісти на це обвинувачення?

      — У руках черниць були книжечки Нового Завіту. Євангелії. І чаша. Ритуальна чаша… Все належить їм. А у мене нічого в руках не було.

      — Прошу показати книжки Нового Завіту, — звелів майор.

      Черниці дістали з-під ряс Євангелії, поклали на стіл. Майор розгорнув одну, перегорнув кілька сторінок, знизав плечима.

      — Більше нема книг?

      — Нема, — підтвердили жінки. — Була літургія, ми взяли з собою лише Євангелії.

      — А чаша. Покажіть чашу.

      Галя обережно поставила на стіл чарівний келих. Він заіскрився мерехтливими вогниками, привабивши до себе погляди присутніх.

      — Чудова річ, — кивнув майор. — Ваша? — Глянув він на Галю.

      — Моя.

      — Розберемося. Добре. Капітане, вийдіть зі своєю командою в коридор. Громадянин Горобець теж. Запишіть його свідчення. Зачекайте, я вас покличу. Я говоритиму з затриманими сам…

      — Слухаю, — похмуро відповів капітан, даючи знак своїм супутникам.

      — Григоре Максимовичу, — доброзичливо сказав майор, залишившись із затриманими сам на сам. — Ви хочете мені щось розповісти важливе? Тоді я весь — увага. Тільки прошу без викрутасів і вигадок. Перше: поясніть, що це у вас за документи, позначені роками, які ще не настали?

      — Іване Івановичу, — дружелюбно, в той майору, відповів Бова, — ми не зможемо обмежитися теперішньою розмовою, проте я розповім вам усе вичерпно, щоб ви могли збагнути парадоксальність ситуації. Ви читали коли-небудь фантастику?

      — До чого тут фантастика? Ну, скажімо, читав. Ще в дитинстві. Жуля Берна. Велса… Бєляєва…

      — Велса? — зрадів Григір. — Чудово. Тоді ви зрозумієте. Читали “Машину часу”?

      — Угу. Читав. Забавна штука.

      — Так от. З нашими документами — жодної містифікації. Вони правдиві. І справді видані в тих роках, що там позначені…

      — Ви хочете сказати, що прибули…

      — Саме так. Ми прибули з майбутнього, — твердо сказав Бова. — Спочатку з майбутнього, а потім — з минулого. Бачу — ви іронічно посміхаєтеся. Коротко пояснюю. Інститут проблем Буття проводив експеримент по проникненню в дев’ятнадцяте століття. Я — учасник експерименту. Я повинен був знайти в тому часі оцю дівчину…

      — Галину Курінну?

      — Так. І забрати її в свою епоху. Вона — житель двадцятого віку, але була перенесена в дев’ятнадцятий злочинцями.

      — Ого! — Не стримався майор. — Детектив хоч куди. Можна кіно знімати.

      — І все-таки — це правда. При поверненні назад, очевидно, відбулася якась деформація. І ми потрапили у ваш рік. Для нас — це минуле…

      — А друга черниця? Чому вона опинилася з вами?

      — Вона захотіла перейти в двадцятий вік. Може, саме таке рішення викликало деформацію в часовому переході. Про все це треба говорити з ученими, теоретиками. Ви повинні збагнути, наскільки важлива ця справа.

      — Гм, — почухав потилицю майор, широко усміхаючись. — Здорово все збігається. І ваша поява біля монастирських складів, і дивне вбрання, і документи… Хм… Так що, справді Куштенко Іван Іванович міністр внутрішніх справ?

      — Правда, — кивнув Бова. — Заждіть, заждіть. Так він викапаний — ви. Може, у вас є брат? Або родич?

      — Нема. Я одинак у батьків.

      — Міністр і ви— одне лице. Тільки міністр — сивий, а ви — темноволосий.

      — Дивина, — покрутив головою майор. — Генерал-полковник. Все може бути. Хотілося б вірити, що таке можливе. Наука — велика сила. Проте ви ж розумієте, Григоре Максимовичу, що я не можу вас ось так відпустити…

      — Розумію, ми й самі не хочемо цього. Адже треба розв’язати цей вузол… і вернутися в свій час… Якщо це можливо…

      — Ось і добренько. Гадаю, що вами зацікавляться компетентні органи, і не лише наукові. Поки що я поселю вас у нашому відомчому готелі. Під охороною, ясна річ. Повідомлю куди належить. А ви — напишіть подробиці всього, що сталося. І ще… ви, Григоре Максимовичу, вже мали десь народитися… Адже так?

      — Правда ваша, — підтвердив Бова.

      — От бачте. Як же це можливо? Тоді ви можете зустрітися із самим собою? Еге?

      — Ми думали про це. Наш експеримент повинен прояснити багато таких парадоксів. Наприклад, я знайомий із шефом там, у майбутньому, а ви кажете, що він тут працює дільничним. Або я можу познайомитися зі своїми батьками, котрі молодші від мене… або мої ровесники. Те ж саме з Курінною. У її батьків вона ще не народилася, а разом з тим — ось вона тут, доросла жінка…

      — Еге! Загадочка для учених, — реготнув майор. — Ну, люди добрі, якщо ви не авантюристи, тоді… тоді я радий, що буду учасником казкового дива… Я дам наказ, ідіть відпочивайте. Євангелії заберіть, а чашу я залишу. Не турбуйтеся, нічого не пропаде.

      Затриманих розмістили в двокімнатному номері відомчого готелю. Тут був санвузол, кухня, радіоточка. На столі стояла таця з трьома комплексними обідами, дві хлібини, цукор.

      Григір відсунув ситцеву фіранку, виглянув у вікно. Висока цегляна стіна закривала виднокіл, підходячи майже впритул до готелю.

      — Усе передбачено, — усміхнувся Бова. — Ми водночас гості й в’язні.

      — Я розгублена, — розвела руками Юліана. — В голові туман. Мені здається, що я сплю. Так часто бувало в сновидіннях. Якісь лабіринти, в’язниці, підземелля, ворожі істоти…

      — Це далеко не сновидіння, — зауважила Галя, скидаючи чернечу рясу. — Нам треба добре подумати, як діяти. Що можна зробити в цих умовах? У сорок восьмому році навряд чи були теоретики, які працювали над проблемами часу й простору…

      — Дівчата! — Піднявши вгору руки, благально скрикнув Григір. — Маю пропозицію. Я смертельно хочу спати. Голова дурна, немов капустяний качан. Не хочу їсти-пити, а падаю на постіль. Ви можете митися, прихорошуватися, снідати, а я хоч пару годин відпочину. Згода?

      — Добре, добре! — Ласкаво підштовхнула хлопця до спальної кімнати Галя. — Іди. А нам треба зайнятися своїми дівочими справами. А то ми з’явилися в минуле немов городні опудала. Спи скільки захочеш, а ми з Юліаною теж відпочинемо.

***

      Горіор і Гледіс зупинили своїх зоряних коней біля стін Надземного Вітаполіса. Самоцвітна брама тихо відкрила вхід до Блакитної Алеї. Горіор ласкаво торкнувся граціозної шиї Грома, коня-побратима, запрошуючи його ввійти до Оселі. Гледіс тривожним рухом зупинила друга. Насторожилася, прислухаючись до чогось далекого й болісного.

      — Що сталося? — здивувався Горіор.

      — Я відчула: твоя акція деформована. Аріман вчинив ще один злочин. Космократори в біді. Прошу тебе — проаналізуй сам.

      Горіор підняв праву руку вгору і плавно опустив її, ніби прокладаючи невидиму стежку в просторі. Вогняна стріла майнула понад обрієм і розтанула над мерехтливими банями київських Храмів.

Пошук на сайті: