Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2778
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2900
      — Ти також, — відповіла Ріона. Вона по-дитячому дзвінко засміялася, повернулася до Сонця. — Що ж, хай поки що це буде сновидінням. Навіть для нас. Дай руку, мій любий. До Сонця!

      Я простягнув їй руку. Вона торкнулася мене. І одразу ж в моїх грудях відчувся стук її серця. Це було тривожно, незвично, солодко.

      — Спочатку до Меркурія, — мовила вона. — Там зосередимося, а потім…

      Я поглядом відповів, що все зрозумів. Ми зосередилися. Метнули себе в простір, до Сонця. Земля блискавично танула в дивоколі, перетворювалася в слабеньку зелену зірочку. Навально виростало світило, закривало велику частину видимого неба. Перед нами з’явився світло-оранжевий диск планети.

      — Меркурій, — сказала Ріона.

      Ми спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу і зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої, сріблистої рідини, з титанічних щілин виривалися хмари газів. Сонце крізь хмари проглядало багряною, зловісною кулею.

      — Тут, мій друже, — мовила Ріона, — нам треба з’єднатися в спільного психодвійника.

      — Хіба це можливо? — здивувався я. — Адже ми ще не тренувалися.

      Вона глянула на мене, як прадавній дух всього земного жіноцтва — ніжно і трохи іронічно.

      — Закохані віками зливають свої серця в спільне серце. Адже ти сказав мені, що любиш? Хіба можеш уявити себе без мене?

      — Не можу, — щасливо всміхнувся я. — Я розумію. Я готовий!

      — Тоді я жду!

      Я ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді таємничий блакитний вогонь спалахнув у наших грудях, з’єднавши два серця у потужне багаття.

      Не було мене. Не було її. Народилося спільне бажання, спільна свідомість, єдине серце.

      І те бажання, та воля, сила і прагнення, відчувши свою всемогутність, підняли об’єднаного психодвійника над планетою і жбурнули його до Сонця. Просто в центр палаючого диска.

      …Вогняний океан закрив Космос. Двійник був оточений лютуючою плазмою звідусюди. Наша об’єднана свідомість відчула, що оптильйони ергів сонячної потужності шматують нашу духовну броню, намагаючись знищити, спопелити зухвалого пришельця з маленької темної планети.

      Проте, ламаючи бар’єри вируючої матерії, психодвійник пірнав глибше й глибше в надра сонячної атмосфери.

      Десь далеко-далеко, в глибинах свідомості, дзвеніло застереження. Воно кликало назад, на квітучу, спокійну, улюблену Землю, де не треба змагатися з космічними силами, де не загрожує знищення. А що, коли гіпотеза Матакрішни — химера? А що, коли Сонце ущільнюється до центру і ми потрапимо у такі надра, де температура сягає мільйонів градусів, де страхітлива енергія ядерного синтезу знищить нас, як хмаринку, навіть не помітивши.

      Проте той голос був ледь чутним. То був голос тіла, котре залишалося далеко на Землі. А посланець серця і розуму — спільний психодвійник — всепереможною стрілою мчав крізь протуберанці, крізь потоки радіації, крізь пружні енергополя далі й далі.

      Напруга наростала. Здавалося, що ще трохи — і годі буде витримати опір немислимих стихій.

      Та зненацька вогняний вихор обірвався. Залишився позаду. Перед нами виник неосяжний вільний простір. Там, звідки ми прилетіли тільки що, де клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна спокійна сфера. А внизу, скільки оком кинь, майоріли райдужні обриси таємничого світу: велетенські гори, дерева, будівлі. Все це формувалося з плинних барв і променів, ніби в казковому сновидінні.

      Я почув захоплену мову Ріони в собі. Чи, може, це було наше об’єднане Слово:

      — Наші пращури знали правду. Недарма назвалися синами Світовида, Онуками Дажбога. Тут Джерело нашого Буття, тут наші Батьки, сюди пролягає й наша дорога.

      Ми метнули свого психодвійника униз, на поверхню сонячного царства. Та невидима, плавна, але вражаюча за своєю потужністю сила зупинила нас, забороняла ступати туди, де мали право жити лише повністю трансформовані вогнем істоти.

      Почуття жалю задзвеніло в грудях. Невже Світ Полум’яний залишиться лише фантомом? Лише маревом в пустелі?

      Зненацька гігантська блакитна постать метнулася до нас з глибини сонячного простору. Доброзичливий погляд титанічних очей зазирнув у наші душі, ми відчули радісну дружню енергію брата і родича. Він вітав наш дерзновенний успіх, вірив у відновлення райдужного моста, що колись поєднував усі світи,

      — Відроджуйте Серце, — пролунало останнє напуття Брата. — Ми чекаємо вас!

      І тоді свідомість об’єднаного психодвійника не витримала граничної напруги Сонячного Світу. Нас кинуло назад, до блакитної сфери. Замерехтів полум’яний океан. Протуберанці. Чорний Космос з міріадами зірок. Зелений ореол Землі.

      А потім легка тінь забуття покрила нашу свідомість.

      Ми мовчки стояли перед Багряном. Він зі сльозами на очах кричав:

      — Ніколи не прощу цього! Як ви могли? А що — якби нещастя? Як ви сміли?

      Що нам було казати? Мабуть, на наших лицях Багрян бачив лише блаженно-радісні усмішки, бо раптово махнув рукою і сам засміявся.

      — Бачу, що від юродивих нічого не доб’юся. Ви втратили від радості здатність розмовляти. Хоч скажіть словечко: є там життя? Матакрішна правду казав?

      — Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ любові й вічності. Це дає нам певність, що й ми — не примхлива гра природних стихій, а справді спадкоємці безмірної Сили. Нам треба багато думати… і відчувати… Ми втратили уміння відчувати Серцем.

      Я теж хотів щось сказати, але відомі слова здавалися сірими, марними. Проте серце мені владно підказувало, що вогняна епоха людства гряде. Бо якщо бодай одна пара, об’єднавши серця, змогла піднятися до Сонця, то те саме зробить згодом і об’єднане людство. Воно повернеться до Вітцівської та Материнської Світлиці, щоб стати такими, як ті, котрі народили нас для славетної долі.

      Головне — прислухатися до Камертону Дажбога, пломенистого Світовида, який щоденно розпочинає невмирущу симфонію життя у Дивоколі Всесвіту. Прислухатися… і прагнути до творящого Вогню.

      Бо піднятися до Вогню — це означає стати ВОГНЕМ.

Частина четверта

Екзамен для Арімана

(Із щоденника Сергія Горениці)

      …Ось-ось мають прийти мої хлопці. А я все не можу розвіяти враження від мандрів до Сонячного Ковчега. Звідки це видіння, як воно могло утворитися в моїй психіці? Хіба Ріона — вигадка підсвідомості? Вона настільки реальна, рідна, близька, що без неї вже неможливо жити й мислити, почувати і кудись прагнути.

      Може, вона вже десь тут, у цій часовій сфері? Може, вона — це втілення якоїсь з дівчат-Космократорів? Кого ж? Чому мій розум не має жодної інформації?

      Та головне — сновидіння вирізьбило найактуальніше завдання нового циклу: визволити серце від засилля інтелекту. Тут — вузол трагедії Землі. Люцифер-Світоносець — батько інтелекту. Він знав радість всеохопної творчості, він у самозабутті творив світи й еволюції, але ревниво усунув серце на другорядну працю. І Світобудова, сформована володарем Думки, потьмяніла, почала вироджуватися. Животворна кров любові перестала омолоджувати старіючий організм Космосу. А здавна сказано: як вгорі — так і внизу. Кожен атом, кожна клітина, кожна цятка буття відчули падіння основи.

      Тепер — лише воля людини може знайти вихід з Лабіринтру. Христос сказав: “Коли піднесете Сина Людського, тоді збагнете, що це Я”. Не принижені молитви і биття в груди, а піднесення Сина Людського. Возвеличення його розуму й серця. Регенерація Першолюдини розпочне регенерацію Світобудови. Такий задум Вітця Сущого.

      Так просто. Просто. Науку, технологію, освіту, стосунки між людьми й світами оперти на серце. О Боже, яка чарівна думка! Треба негайно дати завдання хлопцям: готувати експеримент для побудови серцерушія. Першоімпульс дає серце, його треба ввести в резонанс із пульсацією великого серця Космосу. Тоді можна ігнорувати примітивні джерела енергоносіїв, добутих з нафти, ядерного палива і навіть сонячного потоку. Кожен носить із собою безмежний океан сили. Треба лише знайти шлях для його реалізації. Але чорне серце, жорстоке серце не полетить, не сотворить, не подарує людям Світ Радості. Воно лише може руйнувати… і то — з допомогою проміжних ланок технології. А серце Творця буде діяти безпосередньо. І вся Світобудова допоможе йому. Бо безмежне Поле Неба з прадавності чекає повернення правдивого сіяча і господаря — Сина Людського, Сина Божого.

      Були хлопці в гостях. Ми раділи, мов діти. Всі з півслова збагнули суть задуму. Особливо — Соколенко. Він казав: “Ех, якби ми знали про таке трохи раніше… не допустили б до експерименту ворога…”

      Усе тіло моє тремтить. Ніби в передчутті казкових подій. А хіба не так? Новий хронокомплекс, поєднаний з серцем оператора, допоможе проникнути в будь-який час, простір, будь-яку сферу.

      Ми зможемо проникнути в сусідні реальності. Визволити полонених Космократорів з павутини демонічного світу. Зібрати докупи всю нашу древню команду, щоб вернути первісні сили. Тоді під нашим контролем буде весь історичний ланцюг — від Троянської доби донині.

      І можливо, можливо… А чому б і не помріяти? Можливо, Аріман та його прихильники замисляться над подальшою долею Буття і знайдуть снагу для трансформації? Хто сказав, що це неможливо? Адже він був на вершині могутності? Адже він брав участь у формуванні Хартії Єдності? Хіба все це розвіялося на космічних вітрах ненависті та безнадії? Зоряний Корсар сказав, що Аріман — таємниця людська. А що, коли ми помилилися у визначенні вектора творящої Еволюції? А що, коли це Земля сотворила Вищу Систему Ари, а не навпаки? Адже давно люди догадувалися, а дехто й стверджував, що боги — людське породження. Сотворивши їх, ми потім стали їхніми холопами. Страшна ідея, але тут — можливість інверсії. І визволення також.

      Що ж… Якщо логічна розробка такої гіпотези не буде суперечливою, тоді треба знайти засоби для свідомого контакту з Аріманом.

      Іще одна — остання дружня пропозиція.

      Зупинити руйнівне колесо Еволюції.

      Стерти, мов брудні письмена з листка паперу, порочне, зіпсоване творення.

      Вернути Прабатькам Безсмертя. І самим віддати себе в їхнє розпорядження. Приборкати власну амбіцію “Богів”. Збагнути себе як частку спільного потоку Буття й Радості.

      Він почує. Можливо, він уже чує. І тоді ми побачимо, чи залишилися в його Серці іскри Любові? Чи там на віки вічні поселилася предковічна пітьма?

      Що ж — це екзамен.

      Екзамен для Арімана.

      Екзамен для людини.

      Останній…

***

      …Перед Ягу — космослідчим Головного Координатора Ари — розімкнулося незриме поле особистого Тартару Арімана. Почувся втомлений голос:

      — Зайди. Я чекаю.

      Ягу переступив просторовий бар’єр, одразу ж відчувши дивний стан Арімана. Головний Координатор сидів у глибокому кріслі і навіть не повернув голови, коли Ягу ступив до Тартару. Перед ним сяяв темно-фіолетовий клуб просторового телезв’язку, там пливли рядки якихось прадавніх письмен. Екран згас. Аріман махнув рукою, показуючи на крісло перед собою.

      — Сідай.

      Ягу виконав його наказ і пильно глянув у очі володаря Ари. Погляд Головного Координатора блукав десь далеко-далеко, в ньому з’явилася дивна дитяча прозорість, нехарактерна для демонічного образу, сформованого тисячоліттями.

      — Що сталося, Арімане? Ти не схожий сам на себе.

Пошук на сайті: