Катастрофа – Олесь Бердник

Стрілка хронометра, сигнали приладів на пульті сповістили мені: пора гальмувати! Знову загули двигуни, тепер вже сповільнюючи політ ракети…

Локатори знайшли в просторі мініатюрну планетку. На екранах з’явилася світла цятка. Пройшовши крізь електронний інвертор, зображення збільшилось, набуло чіткіших обрисів. Запрацювала портативна лічильна машина, узгоджуючи теоретичні розрахунки кривої польоту з даними приладів Відхилення не було. Незабаром ракета наблизилася до небесного каменя, тихенько приліпилася до скелястої поверхні.

Я кілька хвилин лежав у кріслі, заплющивши очі. Слухав плин крові в своєму тілі, схвильований ритм свідомості. Чи був я задоволений, щасливий тим, що перший з людей Землі так далеко вирвався в Космос, відчув недосяжне для безлічі минулих поколінь?

Ні! Це була гордість за велику дорогу людства, тривога Розуму, що заглянув у прірву таємниці. І ще одне… турбота… Звичайна людська турбота про долю тих, хто на Землі з острахом чекає падіння астероїда.

Я отямився. Перевірив сигнали всіх вузлів корабля Апарати працювали нормально. Ввімкнув передавач. Через півхвилини почулися позивні — відповідь радіостанції Комітету Космонавтики. Я з насолодою слухав голос Любавіна:

— Ми чуємо твої сигнали, Михайле. Ждемо повідомлень.

— Корабель біля астероїда, — відповів я. — Все гаразд.

— Як здоров’я? Ти добре себе почуваєш?

— Дивовижний стан. Але про це потім… Зараз хочу вийти і почати буріння…

— Бажаємо успіху. Чекаємо. Будь обережним…

Я закінчив передачу, вимкнув станцію. Перевіривши скафандр, вийшов з каюти в тісний кільцевий коридор, що тягнувся навколо реактора. Захопивши вібратор, рушив до шлюзів.

Космос охопив мене такими величними обіймами іскристого безмежжя, що я довго стояв біля ракети непорушно — приголомшений, заворожений. Словами не можна описати того враження. Сказати про красу зоряних вогнів, про безмежність Космосу — це повторювати банальні описи, відомі вже сотні років. Товаришу, що читаєш ці рядки, якщо ти молодий, незабаром сам відчуєш те, про що я кажу, бо космічна ера відкривається для всіх. А якщо ти літня людина, спробуй знайти схожі емоції в глибині власної душі.

Я вийшов на скелястий майданчик, перед тим прив’язавшись до ракети. Обережно, щоб не одірватись від астероїда, рушив вздовж майданчика. Намітив кілька місць для отворів. Трохи далі я помітив досить глибокі щілини. Два заряди я вирішив закласти в них.

Повернувшись до ракети, я ввімкнув шнур вібратора в електромережу корабля. Підготував заряди. Потім протягнув шнур до наміченого місця. Скеля легко піддавалась. Вона безшумно спресовувалась під дією невидимої вібрації прилада. Три отвори я приготував за півгодини.

Затамувавши подих, я виніс з ракети перший балон з водневим зарядом. Я знав, що він не може вибухнути без спеціальної команди по радіо, а все-таки не міг стримати нервової дрожі в ногах. Уява малювала яскраву картину руйнування, яку я недавно бачив у фільмі. Вогняний пекельний вихор котився по планеті, на десятки кілометрів навколо змітаючи дерева, будівлі, людей. Яке щастя, що людство відмовилося від диявольської могутності ядерної зброї, вирішуючи суперечності, що ще розділяють народи, мирним шляхом. Ось тільки для такої справи, для рятунку планети можна і треба вживати страхітливу силу ядра…

Не відпочиваючи, я заклав усі п’ять зарядів Встановив біля них спеціальні приймачі з антенами. Ці апарати мали спіймати сигнали з корабля і ввімкнути детонатор водневих зарядів.

Закінчивши роботу, я зітхнув з полегшенням. Тепер можна летіти назад. Якщо я щасливо повернусь… саме якщо… бо хіба можна гарантувати успіх на новій, невідомій дорозі?.. то одразу ж стартую на Марс. На дивну, стареньку, хвилюючу планету. Я побачу не мертвий світ, як оцей небесний камінь, а крашу великих таємниць, тривожних загадок. Я зблизька погляну на гігантські штучні споруди супутників Марса і, може, привезу людям Землі розгадку його древньої цивілізації…

Я змотав шнур, заховав вібратор. Подумавши, вирішив зібрати на астероїді зразки порід.

Взявши портативний відбійний молоток, я минув майданчик, зупинився біля скелі. Сонце яскраво освітлювало гранітні урвища, і я розглядав їх, щоб вибрати щось цікаве.

В кількох місцях я вирубив химерні сплетіння розмаїтих кристалів, заховав в сумку. Розглядаючи цікаві скупчення порід, я піднявся на скелю, заглянув на другий бік астероїда. Там в густій тіні не видно було нічого. Та зненацька, при різкому повороті мені в очі різонуло сліпуче сяйво. Я зажмурився, затулив очі. Придивившись, помітив блискучу, шліфовану поверхню якогось утвору.

Серце тривожно стрепенулось. Невже галюцинація?

Підійшов ближче. Ні. Не химера, не привид. Серед мертвих скель справді стояв дивний неземний апарат…

ЧУЖІ

З якимось острахом я наблизився до незрозумілого апарата, розглядаючи його зокола. Він був зроблений з блискучого металу чи речовини, без жодного шва. Формою нагадував дзигу, заввишки метрів п’ять. Зісподу темнів отвір. То був, очевидно, вхід. На верхній частині вирізнялось кілька виступів — певне, канали для приладів.

Думка моя вирувала, намагалася осмислити побачене. Звідки на астероїді міг з’явитися апарат? Невже з Марса? Вхід відкритий — значить, всередині нікого нема. Може, космонавти загинули? Треба б зайти всередину… Але боязко. Може, почне діяти невідома система автоматизації, і я ніколи не виберуся звідти…

Я обійшов дзигу навколо. З другого боку, на скелястому виступі, щось чорніло. Я підійшов ближче. Придивився. Відблиски сонячних променів досягали сюди, і в їх слабкому світлі я побачив два грибоподібні предмети. Вони мали хвилясту сріблисту поверхню, вгорі закінчувались сферичним куполом. Що ж воно таке? Невже автомати?

Я підняв обережно один з предметів, переніс його на освітлене сонцем місце. Глянувши на купол, жахнувся, з несподіванки випустив його з рук. З-за прозорого покриву на мене глянули великі людські очі. У всякому разі, це були очі розуму.

Я затремтів. Тривожно забилося серце. Розумні істоти… Вони, напевно, мертві. Що мені робити?

Грибоподібна істота повільно опустилась на астероїд, бо тяжіння тут було мізерне. Я знову підхопив її, заглянув за прозору сферу.

Очі, просто живі очі… Вони заглядають мені в душу пронизливим владним поглядом. Але ж яка химерна, незвична форма цих істот! Голова, а внизу якийсь своєрідний зонт. По боках дві кінцівки…

Я обережно поклав мертвого космонавта на камінь. Задумався Така несподіванка! Це ж подія світового значення. Я не маю права залишити знахідку напризволяще і знищувати її разом з астероїдом. Треба повідомити на Землю…

Я повернувся до корабля. Викликав Любавіна. Він тривожно запитав мене:

— В чому справа, Михайле? Ти ще й досі не закінчив?

— Все готово! Я хотів стартувати. Але на другому боці астероїда я знайшов апарат.

— Який апарат? — здивовано запитав академік.

Я розповів йому про все, що бачив. Любавін кілька хвилин мовчав, і я чув у динаміку, як він важко дихав. Потім непевно запитав:

— А ти, випадково… Михайле, не того?.. Може, галюцинація?..

— Учителю! — заволав я. — Клянуся вам…

— Не треба! Підожди! Я не можу отямитися. Ти не маєш права залишити ні істот, ні апарат…

— Істот я межу взяти в ракету, — заперечив я. — Але апарат… Він ширший за мою ракету…

— Слухай мене уважно, — вже владним тоном озвався Любавін. — Не марнуй часу. Істот помісти в контейнерах для водневих зарядів. Там низька температура і добра амортизація. А чужий корабель прив’яжи до ракети. У тебе є троси?..

— Є! — відповів я. — Але я не розумію…

— Що ж тут розуміти! — сердито сказав академік. — Тяжіння на астероїді нікчемне. Троси витримають. Прискорення доведеться зменшити. Зроби розрахунки. Перейдеш на орбіту штучного супутника Землі, одчепиш чужий апарат. Зрозумів?

— Зрозумів, — радісно відповів я.

— От і гаразд. Потім пошлемо за ним спеціальну ракету… Поспішай. Та не забувай, що тобі треба знищити астероїд!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: