Катастрофа – Олесь Бердник

ВІДГОМІН ТИСЯЧОЛІТЬ

— Що це? — запитав зблідлий Гордієнко.

— Деформування простору, — ніби не вірячи сам собі, сказав Любавін. — Вони користуються іншими вимірами…

— Містика, — прошепотів хтось з молодих вчених. Любавін метнув у той бік суворий погляд.

— Не містика… а явище, невідоме нам…

Космонавт підняв “руку” з диском вгору, потім опустив її вниз. Диск залишився в повітрі. Я протер очі, вщипнув себе за руку, намагався розвіяти галюцинацію. Ніщо не допомагало. Диск, не підтримуваний нічим, непорушно висів посередині купола.

Зненацька щось трапилося. Що саме — я не міг би пояснити ні собі, ні іншим. Все залишалося, як і раніше… зала Інституту, вчені, купол, космонавт за його стінками… але зміна відбувалася…

Диск почав пульсувати. Блакитне сяйво линуло від нього, хвилями котилося навколо, оповило все приміщення. Обриси навколишніх предметів ставали туманними, нечіткими, розпливалися. Я бачив, що все залишається на своїх місцях, але крізь звичні предмети починає просвічувати щось інше…

Нарешті, зникло все — приміщення, купол, воскреслий космонавт. Я залишався сам Навіть постаті вчених розтанули Мене оточував неосяжний Космос. З його глибини сяяло блакитнувате Сонце, сузір’я невідомих мені візерунків.

Почувся голос Гордієнка:

— Товариші… мені не сниться? Ви тут?..

— Тут, — прогув Любавін, ніби з іншого світу.

Пролунали приглушені голоси інших вчених. Потім все затихло. Я був один серед безмежності зоряних просторів

Блакитне Сонце зменшилося, зненацька перетворилося в сліпучий, схематичний диск Навколо нього з’явилися кульки планет. Пропливла перша планета, друга, третя.. Вони були схожі на планети Сонячної системи Меркурій, Венера, Земля… Четвертим мусить бути Марс… Але замість нього по орбіті кружляла велика планета, разів у п’ять–шість більша, ніж Земля. Біля неї мчав у просторі великий супутник, більший навіть від Меркурія. Пропливла гігантська п’ята планета, шоста, сьома…

— Сонячна система, безсумнівно, — пролунав бас Любавіна.

— Схоже, — озвався ще один вчений. — Меркурій, Венера, Земля схожі… Юпітер, Сатурн, хоч і без кільця, Уран, Нептун теж… Але де Марс? І чому на орбіті четвертої планети цей велетень?..

— Фаетон, — урочисто сказав Любавін. — Клянусь — це Фаетон. А Марс — його супутник…

— Марення, — почулося зітхання Гордієнка. — Блакитне Сонце… Марс кружляє навколо невідомої планети… Що ж з ними трапилося?

— Зачекайте… Побачимо, що буде далі…

Голоси замовкли. Наступила мертва тиша. Схема системи зникла. Я знову опинився в безмежному просторі, оточений мерехтливим сяйвом мільярдів зірок.

Десь з пітьми з’явився уламок скелі, наблизився, освітлений яскравим промінням Сонця. На ньому я побачив обриси знайомих предметів. Звідки? Чому?

І раптом я збагнув, зрозумів…

Це ж той астероїд, який я знищив, на якому знайшов апарат і двох чужинців. Ось видно скелі, літаючий корабель біля них, дві сріблисті постаті Вони ще не мертві… Вони ворушаться…

Стрімко збільшилася одна з постатей. Я побачив голову космонавта в скафандрі, великі пронизливі очі за прозорим покриттям. Вони дивилися прямо в душу мені. Вони говорили…

Так, так. Я не перебільшую. Погляд чужинця був поглядом розуму. Він збуджував у мені невідомі глибини, колихав їх невідомою силою, створював вихор образів і уявлень.

Це не були незнайомі образи, таємничі поєднання чужого розуму.

Це були зрозумілі утвори моєї психіки.

Я чув, я думав, я бачив.

Пізніше я дізнався, що те ж саме пережили всі учасники дивної ілюзії, всі вчені, що були присутні в залі експерименту. Але тоді мені здавалося, що навколо не існує нічого й нікого. Тільки астероїд в зоряній безконечності і скорбне обличчя чужого космонавта.

Я чув чи, може, уявляв дивний голос. Він говорив, він звертався до всього світу:

— Я — іскра Розуму серед безмежності, звертаюся до всіх.

До планет. До далеких зірок, що сяють вдалині.

До життєдайного кола Зірки-матері .

До Безконечності, яка дише нечутно, тримаючи в лоні своєму мільярди нових іскор Життя.

Я звертаюся до тих, які прийдуть за нами, щоб пізнати світ і залишити в ньому полум’я свого Розуму, промінь своїх ідей.

Нас двоє на скелі, що лине в просторі. Мій товариш мертвий. Незабаром я теж піду слідом за ним.

Ми народилися і жили на планеті Та-іна, четвертій від Зірки-матері. Та-іна — це значить древньою мовою “Велика Богиня”. Тепер її нема. Тільки безліч уламків мчить у просторі. То залишки від неї.

На одному з них сиджу я. І поруч мій мертвий товариш.

Я теж приречений. Але я спокійний.

Навколо Зірки-матері лине супутник Та-іни. Він став четвертою планетою. Він несе на собі залишки життя Та-іни — нашу надію. Що станеться з моїми братами — не знаю. Чи знайдуть вони ясний шлях, чи виросте з останнього зерна нова, могутня цивілізація?

Мій погляд не проникає в майбутнє.

Та я бачу грядущу історію Космосу. Вона невпинна.

Я сиджу на холодному камені. Думаю.

Я звертаюся до Розуму, який ще не виник. До Розуму, який об’єднує Вічність.

Я не знаю, хто сприйме в свою душу мої думки. Але я і ти, хто слухає мене — брати. Ми — струмки з одного джерела. Ми течемо в один Океан істини.

Отже, ти зрозумієш мене, далекий брате.

Отже, слухай…

Слухай про останні дні історії планети Та-іни. Моєї планети Мабуть, ти будеш жити в цій же системі, в системі Зірки-матері. Ти будеш її дитям, породженням її щедрого проміння, її вогняного лона.

Ось чому я знаю, що ти будеш близьким, рідним і зрозумілим…

ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ

Голос замовк.

Якусь мить панувала тиша. Погляд космонавта сягав у безмежжя, ніби намагався побачити того, з ким він бажав обмінятися думкою. Потім чужинець знову кинув нас в лавину образів і думок. Почалася вражаюча калейдоскопічна розповідь — історія планети Та-іни, неймовірна за своїми масштабами. Я розповідаю її вам так, як вона склалася в моїй уяві. Звичайно, це не точний переказ. Адже я більшість думок чужинця перевів через власну психіку, через призму земного сприйняття.

Майже все різнило їх від нас. Вони жили на планеті, в кілька разів більшій від Землі, серед воднево-метанової атмосфери Вони купалися в углеводневих морях, розмножувалися за іншим принципом, ніж ми, володіли даром антитяжіння, спілкувалися не тільки акустичним способом, але й передавали думку на відстань.

Але вони любили, боролися, ненавиділи, помилялися, вони кидали в рабство братів своїх і боролися за свободу, вони шукали шляхів до істини і вмирали на тій безконечній дорозі.

Саме тому їхня розповідь буде зрозумілою нам…

ВЕЛИКИЙ ЗАДУМ

ТАЄМНИЧЕ ЗАВДАННЯ

Небесний диск опускався на планету.

Велетенські тварини з люттю і подивом дивилися на нього. Деякі з них з острахом втікали геть, ламаючи товстими ногами густі зарості високих дерев, деякі ховалися в теплі зеленкуваті води. І лише хижі літаючі дракони з криком витали навколо небесного диска, намагалися вкусити його плоскими зубатими щелепами. І як тільки вони потрапляли в потік прозорого блакитного струменя, що оточував дивний утвір, як невідома сила кидала їх вниз, ламаючи крила, спалюючи лускату шкіру. А легіони інших потвор ще з більшим завзяттям нападали на гостя з-за хмар…

Голубе сяйво зникло, диск повільно опустився на березі океану. Заблищавши в промінні Зірки-матері, він завмер непорушно.

Вгорі з’явився широкий отвір. З нього випливли три постаті космонавтів. Передній був старшим, могутнішим своєю будовою. Навіть срібляста тканина скафандра не скрадала сильних м’язів його тіла і рук. З-за прозорого покриття шолома видно було круте чоло, вольові очі, суворі риси обличчя. Супутники його були зовсім юними — з допитливими, ясними поглядами, веселими обличчями, нестримними рухами. Вони трималися позаду старшого, захоплено висловлюючи свої враження. Старший неуважно сприймав їх думки, дивився навколо, похмуро зиркаючи на галасливих літаючих тварин, що загрозливо репетували вгорі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: