— Сато, — прошепотіла Гіпатія, схиляючись до служниці, — я зважилася. Дай твій трунок…
Сата мовчки дістала з складок свого сарі малесеньку фляжечку, одлила в келишок, подала Гіпатії.
— Це — жива вода, її звуть в Гімалаях бальзамом Калі — великої матері. Одна крапля повертає життя хворому, цілий келишок — руйнує красу, міняє подобу…
— Дивно, — скорботно мовила еллінка, приймаючи жахливий дарунок. — Та ж сама субстанція, а яка протилежна дія. Чи не так і любов? Мала любов народжує дітей, створює сім’ю, а велика любов — спалює тіло, кидає закоханих у пащу смерті. Земля не приймає велику любов, бо в її полум’ї згорить все живе…
— Ти мовиш щось незбагненне, — тремтячим голосом озвалася Сата. — Може, не треба?
— Досить вагання, — твердо сказала еллінка і одним духом випила келишок, відкинувши його в куток паланкіна. Потім впала горілиць на подушки, заплющила очі.
— Коли це станеться? — ледве чутно вимовила вона.
— На світанку…
— О, страшна і нескінченна ніч… Як я витримаю її?
— Я дам тобі свічадо вранці… Ти побачиш…
— Ні, не треба, — дзвінко одказала Гіпатія. — Я все побачу в очах магараджі… А тепер хочу помовчати… Дякую тобі, Сато… Дякую за цей страшний дарунок…
Вранці караван зупинився на березі річки. Чулися веселі перегукування погоничів слонів, здалека долунювали закличні звуки сурм, крики невідомих птахів. _ Небо палахкотіло гарячими барвами, готувалося до зустрічі володаря життя — вогнистого сонця. Крізь запону проник гучний голос магараджі:
— Паті-дева, зійди вниз, я покажу тобі свій батьківський палац. Його вже видно на тім боці ріки…
До спини слона лягла драбинка. Гіпатія, отямившись від важкого забуття, зійшла вниз, загорнувшись в сарі. Магараджа підтримав її. Еллінка похитнулася, і покривало впало з лиця. Хара-дева сполотнів і схопився рукою за груди. Його ніжно-лілові вуста посіріли, очі витріщились. Він, не одриваючись, дивився на Гіпатію, щось шепочучи і задихаючись від жаху. Еллінка помертвіла: невже вона така потворна? Що ж вона вдіяла з собою?
— Що це? Що? — вичавив з себе Хара-дева.
— Я молила долю, щоб магараджа розлюбив мене, — тужливо прошепотіла Гіпатія, опускаючи очі долу. — Серце моє розривалося від суму за рідним краєм. Я недостойна тебе, великий володарю. Знайди собі іншу жінку, яка принесе в твій дім радість і любов. На мені печать туги і відчаю, я несу з собою прокляття…
— На тобі печать демона! — страшно проричав магараджа, і його чорні очі метнули блискавиці. — О, дяка Брамі, що я не ввів до свого палацу ракшаску [3] ! Геть з моїх очей, нещасне створіння… Геть, геть, геть!
До ніг Гіпатії кинулася стара Сата, заридала, цілуючи її сандалії.
— Прости, прости, — нестямно бурмотіла вона, — прости мене, ясноока чужинко…
— Будь благословенна, — шепнула Ппатія, обіймаючи служницю. — Я тепер пізнала істину, в цю страшну мить…
— Геть! Геть! — кричав Хара-дева, одвертаючи обличчя від еллінки. — Тікай швидше з моїх очей, доки я не велів слугам своїм кинути тебе у прірву. Та й вони побояться торкнутися твого огидного тіла. Іди геть і пропади в темній ущелині, де не сяє сонце і не з’являється людське око. Не ганьби світла ясного бога Сур’ї [4] , дочко ракшасів! Хай ніхто не подасть тобі на землі Аріаварти їжі й води, хай кожен одвернеться від тієї, яка накликала на себе гнів святих девів!
Гіпатія випросталась, загорнулася в покривало. Помітила, з яким острахом дивляться на неї погоничі, слуги та жінки, пізнала постать гуру Нарена, який стояв біля володаря.
— О, мудрий гуру, — прошепотіла вона, — чи не впав у прах твій славетний закон жертви й любові? Як легко він втікає з людського серця. Я вірю тільки досвідові, а не гарним словам. О, гуру, всі володарі — небесні й земні — однакові…
— Ти пащекуєш? — загримав магараджа. — Ей, слуги…
Гуру Нарен зупинив дальші слова рішучим жестом, і такий жагучий сором палав у його очах, що Хара-дева замовк. Він лише вказав Ґіпатії на дорогу, звідки вони прийшли, і одвернувся. Еллінка тихо рушила кам’янистою стежиною в хащі лісу. Сата догнала її, тицьнула в руки вузлик.
— Там їжа. В дорозі попросиш ще. Я молитиму девів за тебе, доню моя…
Змикаються крони дерев над головою, гаснуть голоси. Довкола тиша і воля. Страшна і прекрасна свобода…
3. Ракшаса — в індуїстській міфології злий демон, що часто маскується під людину.
4. Сур’я — в давньоіндійській міфології бог Сонця.
ПОДАРУНОК ЗМІЇ
Міражі, міражі…
Не знайти серед них стежки, не побачити мети. Лише інколи в імлі спалахують тремтливі вогники поклику, і людина поспішає до тих іскринок щирості, щоб додати й полум’я свого серця до сяйва іншої душі; та щезає зманливий вогонь, пропадає серед туманів землі, і знову — пустка, терзання самотністю й вічним болем.
Міражі, міражі…
Земля — нескінченна пустеля. Жагучі піски, що ковтають найповніші ріки та джерела, ховаючи благословенну воду в недосяжну глибінь. Хто розгорне сипучу порохняву, хто добудеться крізь гори барханів до жаданої вологи? Де той герой, який засіє спраглі пустельні простори живописними зернами і нажене з далеких казкових країв повноводні ласкаві хмари, що скроплять дощами-сльозами ніжні беззахисні парості нових, небувалих квітів?
Мовчить земля, мовчить небо, мовчить серце. Лише відлунює в просторі душі шепіт безнадійних надій, тих незримих зерен казки й легенди. Ох, що буде, коли й те шептання замовкне?!
Йде Гіпатія покрученими стежинами між стіною густющого лісу. Там і сям виринають поміж хащами гострі барвисті скелі, ніби зуби дракона. Згори звисають на довжелезних хвостах сміхотливі мавпи, верескливо кричать, дражнять самотню мандрівницю. Десь в гущавині страхітливо ревуть невідомі тварини, грізно нявкають дикі коти чи пантери.
Куди вона йде? Навіщо? Для чого?
Воля, воля! Ось я тебе маю. Куди заведеш?
А може, вона не потрібна для чогось? Може, вона і є та остання мета, що має завершення сама в собі? Відчути себе незалежною, кинути свою душу в примхливий політ світовідчуття — хіба це не найвищий екстаз?
А як же тоді люди? їхні болі? їхні прагнення віднайти світло серед вселенської пітьми? Хто допоможе їм — нещасним і знедоленим? А втім, чи хочуть вони волі, чи збагнуть її небезпечний дарунок? Чи підуть назустріч буряному поклику невідомості?
Затишок безпечніше. Узгодженість спокійніша. Навіть рабство інколи дає переваги усталеності, коли дух втомиться шукати і битись об мури лабіринту буття.
Але навіщо їй це? Навіщо принада багатства чи бездумність підкорення? Душа прагне тільки неба свободи! Ось її перший проблиск, він добутий страшною ціною, але тим солодша мука осягнення. Вмерти чи жити? Тепер однаково. Вже перейдено межу між тими відносними станами…
Куди вона йде? В кого питати дороги?
Пустельні стежини приводять до бідних селищ, вливаються до широких каменистих доріг. Юрби прочан чи купців мандрують ними, прагнуть невідомої мети. Гіпатія підходить до зустрічних, хоче розпитати їх, куди їй прямувати, щоб повернутися до рідного краю, але, глянувши на неї, люди жахаються і поспіхом йдуть далі, бурмочучи якісь непривітні слова. І бачить еллінка в темних очах смаглявих індусів відображення своєї спотвореної форми, знічується, загортається в сарі, міряє знову нескінченну дорогу.
Шлях приводить до ріки. Біля порома шумлива юрба, люди чекають черги, доки сухий, жилавий, темний, як ебенове дерево, перевізник дозволить наступній групі мандруючих ступити на свою хистку посудину. Гіпатія боїться підійти до людей, сідає здалека, за каменем, добуває вузлик, подарований Сатою на прощання. Там — жменя вареного рису і в’ялені пасма дині. Дівчина неохоче жує набряклі зерна, кілька разів кусає солодке пасмо, ховає недоїдки в складки сарі. Ставши на коліна біля берега, вона ковтнула теплої води, сполоснула запилене лице. Обережно провела чутливими пальцями по щоках, шкіра на них була груба й коростява: вона тяжко зітхнула, скулилася під каменем і задрімала. Отямилася еллінка тоді, коли вже люди переправилися на той бік. Вона наблизилася до перевізника, нерішуче зупинилася біля порома. Він глипнув на неї, замахав руками, закричав високим гортанним голосом, показуючи на небо, а потім на землю. Його жести були аж надто красномовні — Гіпатії треба було забиратися геть. Невже магараджа переслідує її навіть на відстані в своїй непривітній, негостинній землі? Чи страхітлива потворність лякає людей, що вони не можуть прислухатися до голосу свого співстраждання? Де ж їхні повчання про добро і любов?