— Свобода поза владою — фікція, — суворо сказав Кирило. — Фраза з Євангелія — лише філософський софізм. Оволодівши течією необхідності, ми стаємо воістину вільними. О, Гіпатіє, ти нічого не збагнула! Ти прагнеш до порожнечі. Що хочеш знайти в пустелі абстракцій? Я пропоную тобі реальну могутність… і серце, яке вміє цінити красу й мудрість…
— Не продовжуй, — зупинила його Гіпатія. — Я все розумію… Все бачу… Відповім просто і відверто… Щоб ти не мав ілюзій щодо мене, скажу одразу: серце моє вмерло для кохання земного. Той, хто полонив його, — пішов звідси, і я звільню його, своє бідне серце, лише звільнивши тіло від земних кайданів. Зажди, не гнівайся! Я не поставлю ніякого знаку на вітрилах мого корабля: ні знаку еллінських богів, ні знаку Христа. Хай мої учні стануть вільними від будь-яких ідолів. Хіба не величніший знак сонця і зірок від земних символів? Хіба не просторіше склепіння неба від найпишніших храмів землі?
— Тоді повстаєш супроти закону творця, хто б він не був — Зевс чи Єгова! — понуро озвався Кирило.
— Так. Це правда.
— А повстанців жорстоко карає закон. Ти пам’ятаєш міф про титана Прометея?
— Я ніколи не забувала його, — гордо мовила Гіпатія.
— Тоді тобі не треба нагадувати про грядущу долю твою, нерозумна й прекрасна Гіпатіє!
— Я знаю смак долі, — сумно сказала дівчина, дивлячись на миготливе сяйво зірок.
— І тебе не страхає вона?
— Страхає, — зітхнула Гіпатія, загортаючись у плащ. — Ще й як страхає, Кириле. Твій бог сильний, Кириле! Але я шукаю всесильності, яка понад силою і безсиллям! Я шукаю свободи…
МАТЕМАТИКА ЛЮБОВІ
Минули роки.
Далеко за межі Александрії линула слава школи Музеуму та її найкращого скарбу — божественної Гіпатії. Наймудріші учені мужі приходили до неї, щоб почути чарівливий голос, випити з джерела древньої мудрості, засвоїти нове розуміння математичних чи філософських істин.
Кільце люті і злоби змикалося тісніше й тісніше. Патріарх Кирило не забув розмови у бібліотеці Теона. Та відвертість не очистила його серце від суєтності й владолюбства, а запалила ще чорніший вогонь у його ницій душі. Гіпатія знала про фанатичну ненависть, яку запалював Александрійський патріарх у серцях плебсу супроти її школи і волелюбних поглядів відданих прихильників Храму Муз. Знала, але не боялася! Все більше було в неї прихильників, вже сотні учнів несли зерна знання в довколишній світ, і бували хвилини натхнення, коли Гіпатія вірила, що, може, пощастить їй розвіяти той страхітливий морок неуцтва, що сповивав від року до року все тісніше думку і душі людей ойкумени.
Став її відданим другом єпископ з Кірени Сінезій — сильний і мужній чоловік. Він писав їй щирі листи, сповнені вдячності й любові. Обережно попереджав її в тих листах про небезпеку, радив стримувати палкі поривання до істини. Зауважував, що шляхи до правди заросли тернами, завалені скелями, і розчистити ті стежки — непроста справа, може, справа численних поколінь! Що треба зважати на складність моменту і прикриватися ідеями злободенності, щоб зберегти для прийдешнього зерно вічного знання.
Гіпатія сумно усміхалася, читаючи ті листи. Ах, мій друже Сінезію! Несумісні це речі — фальш і правда, ілюзія й істина. Не може дихати, жити істина під запоною брехні й ошуканства. Як горітиме вогнище в льоху? Адже воно без чистого повітря зачахне, згасне! Так і правда — вона потребує високої гори. Багаття істини повинне палати для всіх. Його можна згасити, але не зробити слугою неправди!
В амфітеатрі, перед сотнями слухачів, Гіпатія розкриває самоцвіти розуму й чуття, добуті нею в довголітніх мандрах, показує захопленим александрійцям божественність пізнання, стверджує свободу духу, яку треба берегти понад всіма умовностями політики й повсякденного життя. Але в своїй домашній бібліотеці вечорами вона збирає найближчих учнів, готових заради неї на все — на смерть і на небувалий подвиг. І там, серед таємничої тиші, Гіпатія ходить між рядами книг та рукописів, інколи зупиняється біля вікна, і тоді заворожені учні бачать у променях призахідного сонця сиві пасма у золотих косах Гіпатії і тіні втоми під прекрасними бездонними очима. Друзям своїм вона говорить те, чого не можна сказати на велелюдді.
— Мої прекрасні браття! Чує серце — ми незабаром розлучимося. Не треба благальних поглядів — життя жорстоке, а довкола — вороги. Слухайте моє найщиріше слово до вас. Хочу, щоб ви збагнули все-можність людини, хочу, щоб ви прийняли в свою душу іскру вогню Прометея. Той вогонь — вогонь свободи. Не збагнете ви цього поняття, доки будете його мислити за філософськими зразками. Поняття свободи — поза словами, воно у сфері відчуття і духу! Згадайте два образи з міфології — Прометея і Епіметея. Два брати, але які різні. Прометей повстав супроти невблаганного закону Зевса і віддав свій вогонь нещасним людям, щоб мали вони зброю для герцю з олімпійцями. А інший — Епіметей — став сліпим попихачем богів, бо прийняв у дім свій штучну жінку Пандору, створену богами. І пустила та жінка у світ потік лих і хвороб, відкривши заборонену скриньку. Так Епіметей допоміг деспотам ще сильніше ув’язнити дух людей у в’язницю необхідності.
Хто ж такий Прометей, а хто його немудрий брат?
Прометей — то Над-мудрість, яка відчуває суть явища понад тверезим міркуванням, то вогонь духу, який знає смисл життя і любові поза обережним нашіптуванням розуму. Епіметей — то Під-мудрість, яка нехтує нечутним голосом душі, а слухає громи земної суєтності і жадібної жаги тілесних бажань. Розрізняйте у всьому голоси двох братів. Навіть у сфері точних наук. Ви сприймаєте мудрість математики, астрономії, філософії, як щось абстрактне, придатне для всякої епохи і всякої віри. Все це так, але доля світу залежить від того, яке почуття ви вкладете в форму згаданих наук. Я мрію не просто про математику, а про математику любові. Я хочу, щоб жила астрономія любові, філософія любові. Ви запитаєте — до чого тут числа і любов, далекі зорі і кохання?!
Я поясню. Ось ви маєте від мене закони чисел, їхнього поєднання і роз’єднання. Однотипність рішень ви приймаєте як закон. Я не можу вам дати іншого, але вже сама знаю, що в цій однотипності — порочність, яка вводить творчий розум у колію мислення, а разом з тим у колію практичного рішення. Результат — обмеження людини сферою звуженої практики. Потрібна математика вільного вияву, фантазії. Математика поезії, краси, математика любові і небувалого. Ми обоготворили число, а отже, зробили з нього ідола, як і з усякого бога. Це породило математику огрублення, роздрібнило єдність світу.
Ми оперуємо міріадами чисел, а цілість втратили. Треба знайти математику єдності. Дроблення — помилка древніх математиків. Поєднуючи числа, ми не маємо злиття, а лише купність. А істина вимагає повної єдності. Ми вивчаємо числа і речі, символізовані числами, як щось окреме від нас, як ідеї, абстракції. Це породжує непрохідну прірву між розумом і світом, розрубує єдність.
Треба вивчати не просто сонце, а поєднання людина — сонце. Не просто чоловік і жінка, а чоловік — жінка, не просто дитина й мати, а єдність матері й дитини, їхню нерозривність. Це — математика вічності, математика невимірного потоку буття.
Бачу подив у ваших очах, мої любі учні. Змушуйте себе руйнувати звичні поняття. Тоді ви станете дітьми Прометея. Ще раз нагадаю: математики оперують порожніми формами, вони неспроможні перебудувати світ, бо втратили з ним контакт. А суть залишається поза числами, вона втікає від їхніх обчислень і навіть від їхньої практики, бо вони не єднаються з речами, а пересовують їх з місця на місце, не міняючи сокровенного змісту.
Щоб збагнути — треба полюбити. Треба стати творцем і співтворцем. Не число важливе, не міра, а корінь числа, його суть, його втаємничене значення.
Ось ідуть двоє. Зрадник і зраджений. Це — початок Голгофи. Ось ідуть двоє закоханих. Це — початок нового світу кохання і радості. Отже, майте справу не з голими числами, а сійте зерна ідей в грунт апейрону, правічної матері-Геї. Тоді з них виростуть плоди любові і єдності. О мої учні, як хочеться чистої вільної ниви, на якій би виросло могутнє древо науки любові для щастя всієї землі! Чи настане той час? Хто нам скаже про це?