Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2048
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2291
Створив мудрий титан інших людей і дав їм у груди небесний вогонь невмирущості, спадок древнього Урана. І пішли ті люди у світ, стали жити поміж людьми Зевса. Зазвучали над землею пісні, почувся сміх, попливли кораблі до далеких країв, шукаючи тайну, задзвеніли струни арфи й кіфари, почувся творящий стук молотка, народилася в серці надія на грядущу волю, зародилося зерно сумніву у всемогутності богів.

Розпалився Зевс гнівом і покликав Прометея до себе.

— Навіщо дав ти людям вогонь? Чому порушив мою волю володаря світу?

— Ти перший порушив нашу угоду, — сміливо одказав титан. — Ти обіцяв покликати на землю Урана, щоб повернути вік свободи. А замість того ти створив покірних істот — довічних рабів, з яких п’єш сили і снагу для власного буття! Ти став на шлях злочину, Зевсе, і відплата гряде!

— Не турбуйся за мене, — гордо сказав Зевс. — Подумай краще про власну долю. Ти порушив мій закон і матимеш страшну кару, щоб сама вічність здригнулась перед моїм гнівом.

— Я знав про кару, — спокійно мовив Прометей, — і свідомо йшов на неї. Проте ти забуваєш, Зевсе, що я невмирущий, отже й кара моя буде не довічна. Я витерплю всі муки, всі тортури й наруги, але настане час і я поверну собі волю…

— Як? — засміявся Зевс зневажливо. — Хто допоможе тобі в моєму царстві, де кожен атом слухає мого закону?

— Це — тайна, яку тобі ніхто не відкриє. І коли вдарить дзвін урочого бою, ти щезнеш, як мара, Зевсе, бо не захотів відкрити серця свого безкінечному Урану.

— Я всемогутній, — пихато скрикнув Зевс. — Я невмирущий.

— Твоя невмирущість — ілюзія. Вона — лише міф, вигаданий для світу, щоб люди годували тебе амброзією молитви і мислі. А насправді ти безсилий…

— Чому?

— Бо раб світу, віддзеркаленого на хвилях часу. Зв’язавши себе із царством, ти раб царства. Свобода — то відмова!

— Від чого? — грізно запитав Зевс.

— Від всього. Навіть від себе. Зв’язуючи себе з чимось, ми неминуче вмираємо. Смерть — розплата за придбання. Відмовляючись від усього — ми невмирущі. Я ніколи не вмру, бо віддаю свою невмирущість людям. А ти — грабіжник людського духу, а тому несеш в собі власний кінець. Коли люди повстануть — тебе не буде!

— Цього не станеться! — люто сказав Зевс. — А ти сконаєш у самотині на краю світу, де тебе не побачить око людини!

І звелів Зевс прикувати титана у найвищих горах, недосяжних для людей.

Минають віки, тисячоліття. Прометей непокірний. Ні хитрість олімпійського володаря, ні муки й тортури не примусили його відкрити таємницю падіння богів.

Багато міфів пустили у світ жерці деміургів-творців. Багато брехливих ідей та мрій посіяли зерна ілюзій в душах героїв. І віддавали діти Прометея полум’я духу та прагнення розуму для чужої мети, для даремних дій, вигідних олімпійським богам. Знав світ про заповіт Прометея, знав, що має з’явитися дивовижний герой, який подолає в борні драконів Хаосу і визволить Прометея від вікових кайданів. Ось чому жерці створили міф про Геракла, повідомивши людям, що такий герой уже був і нема чого чекати його знову. Це — найбільша брехня олімпійців. Геракл гряде. Він — то нащадок титана, який збагне древній заповіт і проб’є отвір в скелі часу, об’єднавши наш світ з невимірними володіннями Урана.

І тоді зітхне Прометей, звільниться від кайданів, які він обрав добровільно, віддавши вогонь свого розуму для визволення людей…

 

ПРОЩАННЯ

 

Слухає Геліона Гіпатія, і згадується їй тужливе обличчя Великого Нага, і розуміє вона багато втаємничених символів книг і пісень, міфів і легенд, які ввійшли в її душу з дитинства. Так, так, скрізь розсіяно іскри вогню Прометея, від далекого Гімавата до гір Еллади. Скрізь діти титана шукають виходу з кола часу. Тяжка дорога, але радісно знати, що Сини Прометея є в світі і що вони невмирущі. Як об’єднати їх? Коли це станеться?

Обличчя Геліона суворе й тривожне.

— Чи зрозуміла міф, Гіпатіє?

— Я збагнула, що це — лише символи справжніх подій. Відкрий мені приховану суть, Геліоне.

— Вільні титани — то люди, породжені природою-матір’ю і безкінечним рухом — Ураном. Вони — володарі стихій, вони вільні діти неба і землі. Та сталося так, що люди-титани породили богів, як свої ідеальні відбитки у мислі, в розумі. Вони запліднили тими ідеями світоносний ефір, і виросли чудовиська тиранії та владності, і вони стали повелителями людей, бо люди самі захотіли цього. Страх не дозволив зруйнувати зловісні образи, страх навіть примусив прикрашати їх всім найкращим, чим володіла людина. Прегарні храми, музика, творчість духу і розуму — все віддається їм, безжалісним тиранам. І лише дух людини — Прометей — не скорився фатуму. Він повстав супроти самоув’язнення в колесі Зевса і дає вогонь розуму й самовизволення для вічного повстання. Закон цього світу тримає його прикутим до скелі ілюзорного буття і орел приреченості довбе серце титана безмірності. Та гряде Геракл — героїчна людина, яка відкриє можливість перемоги над законом Зевса, і тоді люди-титани постануть з глибин тартару і повернуться до країни свободи, до царства Урана.

— Чи скоро це станеться, Геліоне?

— Не питай — чи скоро? Не вживай символів часу. Живи ідеями вічності. Головне — це станеться. Такий заповіт Вогняного Титана. Чи хочеш іти до дня його визволення?

— Хочу. Піду.

— Це тяжко. Це страшно. Згадай невмолимого орла Зевса. Згадай нескінченні муки в самотині. Згадай про тисячні юрмища послідовників богів та невблаганних жерців.

— Я пам’ятаю про це, — твердо мовила Гіпатія. — Але що мені смерть і муки, коли в мені клекоче вогонь невимірного неба-Урана?

— Ти — донька Прометея, — тихо сказав Геліон. — Ходімо зі мною. Вогняний Титан загляне в твоє серце, спопелить в ньому прах цього світу. Приготуйся послухати голос вічності. Віднині ти — сіяч вогню. Загартуй душу для полум’яних зерен…

 

НЕБО ВІТЧИЗНИ

 

Корабель прибув до Александрії вночі. Високі хвилі не давали йому пристати до берега. Господар судна звелів кинути якорі, згорнути вітрила. З підвітряного боку спустили човна для Гіпатії — вона поспішала додому. Чотири гребці хутко домчали до берега, вискочили просто в хвилі, перенесли дівчину та її речі на руках до сухого. Вона подякувала суворим і люб’язним морякам, почала шукати в гаманці драхми. Білявий плечистий моряк зробив заперечливий жест.

— Не треба, еллінко, — сказав він. — Поцілуй мене, і то буде для мене найбільша нагорода.

Гіпатія усміхнулася, обняла хлопця за шию, міцно поцілувала. Він заплющив очі, захитався, ніби пронизаний грозовою силою. Товариші заздрісно дивилися на нього, сміялися.

— Все життя любив би таку подругу, — прошепотів моряк, з священним острахом дивлячись на Гіпатію. — Звідки ти така?

— Ах, що таке життя? — гірко запитала дівчина. — Не вір пориванню, хороший хлопче! Тут любов не вічна, і вона хутко розбиває свої крила на камінні життя. Шукай в іншому місці…

— Де? Де? — палко скрикнув моряк.

— Вогонь прагне вогню, — сказала Гіпатія. — Хто має розум, той збагне. Я житиму в Александрії, знайдеш мене в Музеумі, якщо захочеш…

— Знайду, — твердо пообіцяв моряк. — Що тобі ще зробити?

— Розшукайте носильників.

— Самі донесемо. Вкажи куди…

Моряк взяв дівчину, як дитину, на руки, його товариші підхопили речі. Рушили каменистим шляхом на околицю міста, де стояв будинок Теона. Дівчина обняла хлопця за шию, як брата, дивилася в небо, на вогонь маяка, шепотіла задумливо й ніжно: “Ти все сяєш, гориш, як і тоді, мій полум’яний друже! А я — ніби стовічний мандрівник… В моїй душі — нескінченна туга… Як мені навчитись у тебе, стороже рятівного багаття?”

Біля батьківського будинку Гіпатія попрощалась з моряками. Тихо ввійшла на заросле виноградом подвір’я. Прислухалась. На балкон хтось вийшов, почувся старечий голос:

— Хто там?

Гіпатія мовчала, задихалася від хвилювання і радості. Постать перегнулася через балкон, розгорнула віти плюща.

— Доню! — пролунав чи то стогін, чи то ридання.

Вона кинулася назустріч. Обнялися на сходах, Теон вів її до кімнати, цілував очі, щоки, вуста, руки. Став перед нею на коліна, припав до ніг, захлинаючись від судорожного плачу. Вона схилялась до нього, гладила сухенькі, зігнуті плечі.

— Тату! Встань! Татку, коханий! Все добре, все гарно! Ми разом! Татусю, не плач!

Вона підняла його, пригорнула до грудей, задивилася в глибокі, виплакані очі, все ще прозорі і ясні. Промені від світильника падали на обличчя батька, і донька помічала на ньому невмолимі знаки часу — глибокі; скорботні зморшки.

— Тепер довіку зі мною? — з надією запитав Теон.

— Довіку, — радісно сказала Гіпатія. — Навчатиму людей у Музеумі, я багато чому навчилась в далеких краях. Треба передати спраглим зерна мудрості. Може, лише вони врятують світ від потоку темряви…

— Ходімо зі мною, — щасливо промовляв Теон, тягнучи її до свого кабінету. — Ось глянь — яка бібліотека! Доки тебе не було, я ще чимало дістав манускриптів. Є такі рукописи, яких навіть у бібліотеці Музеуму нема. І все це — твоє!

— Моє? — здивувалася дівчина.

— Так, твоє. Я вже старий, незабаром піду в країну тіней. А тобі йти та йти. І вести людей за собою. Ось тут влаштовуйся і починай розпалювати вогнище. Завтра підемо до Музеуму. Я вже префекту Орестові казав про твій приїзд. Багато людей чекають нетерпляче. Він обіцяв підтримку, ти матимеш кафедру філософії та математики.

— Ой, татку! Яке щастя! Я матиму своїх учнів?

— Саме так! Але боротьба буде невмолима. Патріарх Кирило володіє юрбами фанатиків, він має великий вплив на плебс. Треба діяти обережно…

— Ах, батьку! Освіта всесильна! Невже фанатики можуть щось протиставити розумові?

її слова перебив дивний звук, що линув здалека. Теон прислухався, тривожно метнувся до балкона, донька пішла за ним. На тлі нічного неба танцювала заграва, до зірок тягнулися язики багряного полум’я, ставали все вищими, зловіснішими. Над містом тривожно бемкав дзвін, відлунювали злобні, торжествуючі крики.

— Що це? — прошепотіла Гіпатія, пригортаючись до батька. її тіло тіпала лихоманка. — Що це, татку?

— Горить храм Серапіса, — понуро одвітив Теон. — Ось тобі відповідь, доню, на запитання — що може злоба протиставити розумові. Чорний вогонь руйнації проти ясного вогню знання…

 

Частина п’ята

МУЗЕУМ

 

ПОЄДИНОК ВОГНІВ

 

Гіпатія на кафедрі. Перед нею — сотні александрійців. Амфітеатр заповнений вишуканою публікою: тут і патриції, горді своїм прадавнім родом, і багаті купці, що нажили капітали, скориставшись державним хаосом у імперії, і християнські ченці, і молоді ремісники. Сам префект Орест завітав на відкриття кафедри філософії, математики й астрономії при Музеумі, Сидить в першому ряду, очі опустив долу, але жадібно дивиться з-під вій на струнку постать Гіпатії, на її розпашіле від хвилювання личко, на великі блакитні очі, з яких ллється полум’я щирості і натхнення. Збоку сидить Сінезій, єпископ з Кірени, освічений, культурний ієрарх церкви, який донедавна ще тримався еллінізму. Що його привабило в діяннях Гіпатії, що він хоче почути з вуст молодої учительки, яка не зв’язує своєї науки з жодною релігією? І патріарх Кирило теж не довірив вухам своїх прихильників першого враження про ерудицію та напрям думок доньки Теона, він сам вшанував Музеум власною присутністю. Сидить в задніх рядах, загорнувся в темний пматій, підперши підборіддя кулаком. Очі — під густими бровами, вилиці кам’яні. Не прочитаєш думи на обличчі наймогутнішого африканського ієрарха, не дізнаєшся, чого прагне його жагуча і буйна душа! А Гіпатії байдуже: хай приходять всі! Багаття розпалюється серед холодної пустелі для всіх, хто замерз, хто жадає тепла. Так вона і скаже… так і скаже…

— Браття! Любе товариство! — пролунав над головами присутніх дзвінкий і мелодійний, ніби спів жайворона, голос Гіпатії.

Амфітеатр зітхнув, загомонів здивовано. Наче забриніли струни божественної кіфари. Наче війнув прохолодний вітер у літню спеку. Ніхто не звертався так до аудиторії, жоден з учителів Музеуму. Хто вона, що так вільно тримається перед найповажнішими мужами Александрії? Звідки її владність?

Сонце сміється, грайливо ллє своє проміння крізь віконниці амфітеатру, сповиває Гіпатію неземним ореолом. Орест побожно дивиться на неї, затримує дихання. Може, справді боги повернулися на змучену землю? Може, сама Афіна спустилася з Олімпу, щоб посіяти в серці людей зерна мудрості?

Пошук на сайті: