Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2017
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2272

— Мої друзі! — натхненно веде річ Гіпатія, простягаючи прекрасні, ніби пелюстки квітів, руки до слухачів. — Коли холодно серед пустелі, люди запалюють вогонь. І божественне багаття зігріває всіх, не питаючи їх ні про віру, ні про багатство, ні про мову, ні про освіту. І не питає господар багаття пришельця, який з’явиться з нічної темряви, не питає його про те, звідки прямує той, а пропонує погрітися і спочити біля благословенного тепла та світла. Так і наука, знання, любе товариство! Воно для всіх — понад вірою, багатством, походженням! Воно — дарунок неба, а небо обнімає всіх — і злих і добрих.

Запалимо ж вогонь Афіни серед холодного незатишного світу. Як легко його погасити, як багато охочих до варварської справи руйнації і як мало носіїв священних іскор сонця! Громи боїв, крики фанатиків, рушення імперій, честолюбство вождів та правителів! Що все це залишає у серці народів? Лише огиду, зневіру і страх. Безсмертне тільки знання, посіяне в душу людей: не сьогодні, то завтра воно дасть добрі врожаї.

Юнаки і дівчата! Ви пізнаєте закони числа і гармонії, щоб збагнути через них таємницю краси. Ви понесете в життя ті закони, щоб розсіяти пітьму марновірства і фанатизму. Життя ваших дітей буде радісне й величне: крім того сонця, що в небі дає нам дарунок божественних променів, ви запалите в небі своєї душі тисячі нових сонць — очей благословенного Геліоса!

Поважні батьки й матері, славетні громадяни Александрії! Ви підете таємничими шляхами мудрості, що їх проклали для світу шукачі божественних скарбів — Платон, Піфагор, Арістотель. Ви збагнете прихований смисл власного життя і Матері-Природи і зрозумієте всесильність знання. Колесо узвичаєного життя замикає вас у безвихідь постійності прагнень. Промінь філософії осяє вашу свідомість і покаже вам обрії іншого, прекраснішого буття!

Навіть дитя, сповнюючись прагненням стати особистістю, жадібно дивиться довкола і невтомно запитує матері, батька, довколишніх людей про таємницю світу і його явищ. А пізніше втомлюється і стає холодним попелом колишнього багаття. Товариство! Розвійте попіл втоми, розчарування, зневіри, повернітесь до благословенної свідомості дитинства. Запитаємо в світу, що він є: що таке зорі, що таке вітер, що таке дух людини, хто такі птахи і метелики, планети і хмари в небі, що таке любов і віра в богів?!

Допоможіть мені, громадяни Александрії, запалити вогонь серед пустелі руйнації. Гляньте довкола — котиться над світом хвиля фанатизму і темряви, палають заграви над храмами і бібліотеками. Якщо варвари затопчуть вогні древньої мудрості, що матимуть наші діти, кого вони запитають про таємниці буття?

— У ієрархів божої церкви! — прогримів гучний голос з задніх рядів. — У слуг бога живого! Твердиня істинного знання нерушима, і навіть сили пекла не зруйнують її!

Всі обернулися на звук голосу і побачили високу постать патріарха Кирила. Чорні очі горіли темним полум’ям, рука була здійнята вгору, наче меч грізної кари.

Аудиторія невдоволено зашуміла. Гіпатія на мить замовкла, потім сміливо стріпнула золотим вузлом кіс.

— Не станемо сперечатися з тобою, володарю християнських душ! Дим над храмом Серапіса — найкраще свідчення! Хто не сліпий — побачить, що чекає наступні покоління, якщо вони не зупинять дикої стихії неуцтва!..

— То — священний вогонь, — грізно заперечив Кирило. — Ви — апологети язичества — самі накликали його на власні голови. Ви віками душили слово Христа, нищили вірних його синів на аренах цирків, розпинали на хрестах, кидали за з’їжу диким звірам! Чого ж бажаєте тепер? Слово Христа торжествує, і ніяка сила не зупинить караючої руки! Дарма хочеш відродити сатанинські вогні еллінізму, донько Теона! їхній час минув і не вернеться!

— Може, й так, — несподівано сумно озвалася Гіпатія, похиливши голову, і амфітеатр принишк. — Може, ти й маєш слушність, чорний володарю юрби! Можливо, погаснуть божественні вогні знання і тьма впаде на землю. Ми тоді підемо в інший світ, у світ, недосяжний для вас, прихильники жорстокого бога. Там ми запалимо вогонь Прометея та Афіни і зберемо до себе дітей, щоб вони своїми ясними очима запалили небувале сонце в новому небі. А ви залишитесь самі, у суцільному мороці, бо хто освітить ваше неуцтво і пітьму серця, як воїни знання підуть звідси?

— У нас є немеркнуче сонце — боже слово! — гордо відповів Кирило. — Раджу й тобі замислитись, велемудра донько Теона, доки не загриміла сурма Архангела!

На кафедру зійшов імператорський префект Орест, підняв руку.

— Ваше преосвященство! — миролюбно сказав він. — Прекрасна Гіпатіє! Навіщо дискусія, до чого вона? Мудрий закон імперії дарує свободу кожному — мислити, діяти так, як велить його серце і розум! Брама церкви Христа відкрита для бажаючих, але й двері до Храму Муз ми не зачинимо! Учена Гіпатіє! Александрія вітає тебе і твоє похвальне бажання запалити вогні мудрості! Ось тобі слово префекта — вогонь Афіни горітиме довго і сильно. І прославиться наше місто двома маяками. Чудо світу височіє над морем, вказуючи шлях кораблям, маяк знання засяє над віками, щоб прокласти нашим нащадкам путь до осмисленого буття. Я сказав, громадяни Александрії!

Амфітеатр гримів від оплесків та вітальних вигуків, а Гіпатія мовчала і понуро мовчав патріарх Кирило. Вони дивилися в очі одне одному, і між ними пролягала безвидна і страшна безодня. І запитувала сама себе Гіпатія: чи є в світі сила, яка зімкне ту безодню? Чи зійдуться їхні душі коли-небудь докупи, щоб щиро подати руки для дружнього потиску? І не бачила донька Теона відповіді, не знаходила її в серці своєму…

У вікні бібліотеки — таємниче зоряне небо. Пливуть в нескінченнім просторі вогнисті слова вічної книги, зачаровують, магнетично тягнуть до себе. Гіпатія шепоче слова ніжності далеким світам, відчуває свою причетність до полум’яного всеохоплюючого життя. Вона згадує мудрі учення Арістарха та Піфагора про нескінченні простори, про те, що земля пливе серед легкокрилого ефіру довкола сфери Геліоса, а разом з ним — у зоряній річці невимірності, яка й складає життя Світового Логоса. О, титане Прометею! Що ж станеться з твоїм дарунком, коли запанують дикунські уявлення, принесені нам неуками-жерцями, апологетами сінайського бога? Замкнута кришталева сфера з мізерними світильниками зірок? В’язниця духу, склепіння, змуроване над головами нещасних рабів, доля яких віднині — молитися нещадним володарям неба і благати в них недосяжної ласки?!

О, краще згинути, щезнути, розвіятися хмаринкою, стати променем в океані ефіру і полинути нечутно, небачено за всі мури, стіни і божественні брами, за всі обмеження деспотичного розуму духовних тюремщиків! Ні, ні! Не можна хитатися і падати духом! Треба пам’ятати: там, на краю світу, знемагає в немислимій напрузі Вогняний Титан. Він чекає героя. Невже вона, Гіпатія, не ввійде в лаву бійців, яку збиратиме грядущий Геракл? О ні, не слід навіть такої думки допускати! Доки є снага, сила, доки дихання тепліється в грудях — палити, палити вогні! Хтось прийде, хтось допоможе, понесе естафету далі…

У дворі прослизнула зігнута постать служниці. Вона вибачливо шепоче:

— Там якийсь чернець запитує тебе, доню…

— Хто він? — дивується Гіпатія.

— Не каже…

— Чого йому треба?

— Хоче побесідувати… Ти вийдеш до нього?

— Ні. Запроси сюди, до бібліотеки.

— Доню, — несміливо обзивається служниця. — Теона нема вдома, а той чернець сильний і високий…

— Я сказала, — нетерпляче промовляє Гіпатія, — що чекаю його в бібліотеці. Запроси…

Служниця зникає. Гіпатія підходить до свічада, поправляє вузол кіс, загортається в довгий вовняний плащ, зупиняється біля вікна. Хто ж це може бути?

Висока постать в чорному гіматії переступає поріг. Капюшон падає на спину, відкриваючи гриву буйного волосся, бліде суворе обличчя в обрамленні пишної бороди і вусів. Хвиля подиву і остраху охопила Гіпатію: до неї завітав сам Кирило — всемогутній патріарх Александрійської церкви! Оце так дивина! Чого він шукає в будинку Теона?

— Дивуєшся? — глухо спитав Кирило.

— Так, — кивнула Гіпатія, не рухаючись з місця. Вона вже оволоділа собою і навіть усміхнулася у відповідь на його похмурість.— Чим я можу прислужитися вашому преосвященству?

— Я для тебе не преосвященство, — відрубав Кирило. — Не треба блюзнірства, мудра Гіпатіє! Прийшов я не для жартів, не для компліментів. Сильний прийшов до сильної!

— Ти вважаєш мене сильною? — здивувалася дівчина.

— Так. І ти сама це знаєш. Ти відзначена променем неба, ти — для незвичайної долі. Я відчув це одразу, як почув і побачив тебе. Жаль, що йдеш ти манівцями. Твій вогонь згасне в дикій ущелині…

— Ти хочеш дати мені місцину для багаття? — трохи іронічно запитала Гіпатія.

— Так, — не приймаючи кпину, відповів патріарх. — Тверезо глянь на історичний плин. Минуле приречене. Еллінізм вмирає. Народжується і стверджується інша сила, яка підкорить світ!

— Темні юрби фанатиків? — зневажливо кинула Гіпатія. — Вони вміють лише паплюжити й палити. Невже ти захоплюєшся ідеєю руйнації? Навіщо тоді я тобі?

— Та дика сила — тільки зброя, щоб знищити ветху будівлю, — сказав Кирило. — Хіба ти не бачиш, що всі твої Зевси, Посейдони, Астарти — приречені. Вони мертві! Ти їх не повернеш до життя. Ріка не повертає своїх вод назад. На місці язичеських храмів ми змуруємо іншу будівлю — величну і небувалу. Вона стоятиме вічно!

— Не вірю я у вічні будівлі, — серйозно сказала Гіпатія. — Про олімпійців ти слушно мовив, єпископе: вони вмирають. Але для мене вони завжди були лише символами духовних реальностей. Невже ти гадаєш, що я можу поклонятися ідолам Зевса чи Посейдона? Вони для мене — символи невмолимих законів світу, які треба розгадати і здолати. А що ж ти запропонуєш поставити на місці старих ідолів? Тінь хреста Голгофи? Постаті ваших апостолів, які не змогли навіть захистити учителя в його смертну хвилину? Хіба не ясніші, не прекрасніші образи Леоніда із Спарти та його трьохсот товаришів, які життям своїм зупинили азійські орди тирана, щоб захистити землю вітчизни? Хіба не величніша постать Спартака від озлоблених проповідників нового бога, народженого в іудейській пустелі?

— Захоплююсь твоєю щирістю і мужністю, — просто сказав Кирило, і голос його пом’якшав. — Сам думаю над долею церкви, над сумними наслідками проповіді, яка звернена до плебсу. Ось чому прийшов до тебе. Над темними водами стихії і фанатичної віри повинен з’явитися білий, прегарний корабель з сонячними вітрилами, але на тих вітрилах хай спалахне знак Христа. Ти збагнула? Тоді твоє знання житиме вічно, доки існуватиме церква, а вона — невмируща. Мине дикість, спаде хвиля злоби й руйнації, залишиться Храм Муз, і зерна божественної Гіпатії дадуть багаті врожаї в царстві Христа. Чи ясно я сказав?

— Аж надто ясно, — кивнула Гіпатія. — Дякую тобі за щирість.

— Тоді подай мені руку, — палко сказав Кирило, і в очах ієрарха загорівся потужний вогонь. У тому полум’ї дівчина відчула не лише турботи за долю церкви та знання, о ні! Вона збагнула, що то їхня остання бесіда.— Об’єднавши сили віри і знання, ми з тобою звоюємо всю Африку. Імперія розвалюється, Рим конає, і навіть Константинополь слабне, втрачаючи залишки колишньої величі. Александрія стане новим Римом, який запанує над народами не силою легіонів, а силою розуму і віри! Зважуйся, мудра Гіпатіє!

— Ти не збагнув, яка сила веде мене, — тихо і печально одвітила дівчина. — Глянь у вікно — там сяють маяки моєї дороги. Свобода — ось мій поклик, Кириле! Ти кличеш мене до суєтності світу. Ах, навіщо вона мені? Навіщо влада над дикою стихією юрби? Я все віддала б за білу смугу піску над морем, за голос хлопчика, який грався зі мною серед хвиль і якого я втратила так жорстоко і невблаганно. Ах, Кириле! Чогось варте лише те, що дає спокій і ясність, а всі ті ідеї, що хвилюють тебе,— лише чад під оком цього величного неба, яке одвіку кличе до себе наш дух. Згадай слова вчителя, якому ти поклоняєшся: “Істина звільняє вас!” Чому ж ти прагнеш до влади і сили, які зв’яжуть тебе навіки з ділами і пристрастями тих, ким ти жадаєш керувати? Де ж тоді істина, де свобода?

— Свобода поза владою — фікція, — суворо сказав Кирило. — Фраза з Євангелія — лише філософський софізм. Оволодівши течією необхідності, ми стаємо воістину вільними. О, Гіпатіє, ти нічого не збагнула! Ти прагнеш до порожнечі. Що хочеш знайти в пустелі абстракцій? Я пропоную тобі реальну могутність… і серце, яке вміє цінити красу й мудрість…

— Не продовжуй, — зупинила його Гіпатія. — Я все розумію… Все бачу… Відповім просто і відверто… Щоб ти не мав ілюзій щодо мене, скажу одразу: серце моє вмерло для кохання земного. Той, хто полонив його, — пішов звідси, і я звільню його, своє бідне серце, лише звільнивши тіло від земних кайданів. Зажди, не гнівайся! Я не поставлю ніякого знаку на вітрилах мого корабля: ні знаку еллінських богів, ні знаку Христа. Хай мої учні стануть вільними від будь-яких ідолів. Хіба не величніший знак сонця і зірок від земних символів? Хіба не просторіше склепіння неба від найпишніших храмів землі?

— Тоді повстаєш супроти закону творця, хто б він не був — Зевс чи Єгова! — понуро озвався Кирило.

— Так. Це правда.

— А повстанців жорстоко карає закон. Ти пам’ятаєш міф про титана Прометея?

— Я ніколи не забувала його, — гордо мовила Гіпатія.

— Тоді тобі не треба нагадувати про грядущу долю твою, нерозумна й прекрасна Гіпатіє!

Пошук на сайті: