Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2048
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2291

— Я знаю смак долі, — сумно сказала дівчина, дивлячись на миготливе сяйво зірок.

— І тебе не страхає вона?

— Страхає, — зітхнула Гіпатія, загортаючись у плащ. — Ще й як страхає, Кириле. Твій бог сильний, Кириле! Але я шукаю всесильності, яка понад силою і безсиллям! Я шукаю свободи…

 

МАТЕМАТИКА ЛЮБОВІ

 

Минули роки.

Далеко за межі Александрії линула слава школи Музеуму та її найкращого скарбу — божественної Гіпатії. Наймудріші учені мужі приходили до неї, щоб почути чарівливий голос, випити з джерела древньої мудрості, засвоїти нове розуміння математичних чи філософських істин.

Кільце люті і злоби змикалося тісніше й тісніше. Патріарх Кирило не забув розмови у бібліотеці Теона. Та відвертість не очистила його серце від суєтності й владолюбства, а запалила ще чорніший вогонь у його ницій душі. Гіпатія знала про фанатичну ненависть, яку запалював Александрійський патріарх у серцях плебсу супроти її школи і волелюбних поглядів відданих прихильників Храму Муз. Знала, але не боялася! Все більше було в неї прихильників, вже сотні учнів несли зерна знання в довколишній світ, і бували хвилини натхнення, коли Гіпатія вірила, що, може, пощастить їй розвіяти той страхітливий морок неуцтва, що сповивав від року до року все тісніше думку і душі людей ойкумени.

Став її відданим другом єпископ з Кірени Сінезій — сильний і мужній чоловік. Він писав їй щирі листи, сповнені вдячності й любові. Обережно попереджав її в тих листах про небезпеку, радив стримувати палкі поривання до істини. Зауважував, що шляхи до правди заросли тернами, завалені скелями, і розчистити ті стежки — непроста справа, може, справа численних поколінь! Що треба зважати на складність моменту і прикриватися ідеями злободенності, щоб зберегти для прийдешнього зерно вічного знання.

Гіпатія сумно усміхалася, читаючи ті листи. Ах, мій друже Сінезію! Несумісні це речі — фальш і правда, ілюзія й істина. Не може дихати, жити істина під запоною брехні й ошуканства. Як горітиме вогнище в льоху? Адже воно без чистого повітря зачахне, згасне! Так і правда — вона потребує високої гори. Багаття істини повинне палати для всіх. Його можна згасити, але не зробити слугою неправди!

В амфітеатрі, перед сотнями слухачів, Гіпатія розкриває самоцвіти розуму й чуття, добуті нею в довголітніх мандрах, показує захопленим александрійцям божественність пізнання, стверджує свободу духу, яку треба берегти понад всіма умовностями політики й повсякденного життя. Але в своїй домашній бібліотеці вечорами вона збирає найближчих учнів, готових заради неї на все — на смерть і на небувалий подвиг. І там, серед таємничої тиші, Гіпатія ходить між рядами книг та рукописів, інколи зупиняється біля вікна, і тоді заворожені учні бачать у променях призахідного сонця сиві пасма у золотих косах Гіпатії і тіні втоми під прекрасними бездонними очима. Друзям своїм вона говорить те, чого не можна сказати на велелюдді.

— Мої прекрасні браття! Чує серце — ми незабаром розлучимося. Не треба благальних поглядів — життя жорстоке, а довкола — вороги. Слухайте моє найщиріше слово до вас. Хочу, щоб ви збагнули все-можність людини, хочу, щоб ви прийняли в свою душу іскру вогню Прометея. Той вогонь — вогонь свободи. Не збагнете ви цього поняття, доки будете його мислити за філософськими зразками. Поняття свободи — поза словами, воно у сфері відчуття і духу! Згадайте два образи з міфології — Прометея і Епіметея. Два брати, але які різні. Прометей повстав супроти невблаганного закону Зевса і віддав свій вогонь нещасним людям, щоб мали вони зброю для герцю з олімпійцями. А інший — Епіметей — став сліпим попихачем богів, бо прийняв у дім свій штучну жінку Пандору, створену богами. І пустила та жінка у світ потік лих і хвороб, відкривши заборонену скриньку. Так Епіметей допоміг деспотам ще сильніше ув’язнити дух людей у в’язницю необхідності.

Хто ж такий Прометей, а хто його немудрий брат?

Прометей — то Над-мудрість, яка відчуває суть явища понад тверезим міркуванням, то вогонь духу, який знає смисл життя і любові поза обережним нашіптуванням розуму. Епіметей — то Під-мудрість, яка нехтує нечутним голосом душі, а слухає громи земної суєтності і жадібної жаги тілесних бажань. Розрізняйте у всьому голоси двох братів. Навіть у сфері точних наук. Ви сприймаєте мудрість математики, астрономії, філософії, як щось абстрактне, придатне для всякої епохи і всякої віри. Все це так, але доля світу залежить від того, яке почуття ви вкладете в форму згаданих наук. Я мрію не просто про математику, а про математику любові. Я хочу, щоб жила астрономія любові, філософія любові. Ви запитаєте — до чого тут числа і любов, далекі зорі і кохання?!

Я поясню. Ось ви маєте від мене закони чисел, їхнього поєднання і роз’єднання. Однотипність рішень ви приймаєте як закон. Я не можу вам дати іншого, але вже сама знаю, що в цій однотипності — порочність, яка вводить творчий розум у колію мислення, а разом з тим у колію практичного рішення. Результат — обмеження людини сферою звуженої практики. Потрібна математика вільного вияву, фантазії. Математика поезії, краси, математика любові і небувалого. Ми обоготворили число, а отже, зробили з нього ідола, як і з усякого бога. Це породило математику огрублення, роздрібнило єдність світу.

Ми оперуємо міріадами чисел, а цілість втратили. Треба знайти математику єдності. Дроблення — помилка древніх математиків. Поєднуючи числа, ми не маємо злиття, а лише купність. А істина вимагає повної єдності. Ми вивчаємо числа і речі, символізовані числами, як щось окреме від нас, як ідеї, абстракції. Це породжує непрохідну прірву між розумом і світом, розрубує єдність.

Треба вивчати не просто сонце, а поєднання людина — сонце. Не просто чоловік і жінка, а чоловік — жінка, не просто дитина й мати, а єдність матері й дитини, їхню нерозривність. Це — математика вічності, математика невимірного потоку буття.

Бачу подив у ваших очах, мої любі учні. Змушуйте себе руйнувати звичні поняття. Тоді ви станете дітьми Прометея. Ще раз нагадаю: математики оперують порожніми формами, вони неспроможні перебудувати світ, бо втратили з ним контакт. А суть залишається поза числами, вона втікає від їхніх обчислень і навіть від їхньої практики, бо вони не єднаються з речами, а пересовують їх з місця на місце, не міняючи сокровенного змісту.

Щоб збагнути — треба полюбити. Треба стати творцем і співтворцем. Не число важливе, не міра, а корінь числа, його суть, його втаємничене значення.

Ось ідуть двоє. Зрадник і зраджений. Це — початок Голгофи. Ось ідуть двоє закоханих. Це — початок нового світу кохання і радості. Отже, майте справу не з голими числами, а сійте зерна ідей в грунт апейрону, правічної матері-Геї. Тоді з них виростуть плоди любові і єдності. О мої учні, як хочеться чистої вільної ниви, на якій би виросло могутнє древо науки любові для щастя всієї землі! Чи настане той час? Хто нам скаже про це?

 

ЗУСТРІЧ НАД МОРЕМ

 

                Незрівнянній Гіпатії —

                                               від Сінезія

Щирість і вітання!

Божественна Гіпатіє! Серце моє розривається при думці про Вас. Знаю про ненависть, яку Ви розбудили в багатьох християн, плекаючи ідеї волелюбності. Знаю про вашу безстрашність. Але не можу лишатися спокійним, помічаючи ту бурю, яка насувається на Вашу долю, на Ваше дитя — Музеум.

Мій друже, моя сестро, мій божественний учителю! Послухайте голосу вірного друга. Приховайте свій шал, свою нестримність. Треба берегти сили для прийдешнього. Знаю, що ви боїтеся всякої фальші і не приймете віри, яка не близька серцю. Але ж Ви відаєте про те, що будь-яка віра — лише вбрання відносності, данина моді, що міняється у віках. Людям хочеться гратися у богів — хай граються. А мудреці нехай у тих божественних ляльках вбачають лише лиця тих знаків, символів, з допомогою яких можна щось необхідне передати людям землі. Ну, хіба не однаково їм, яке обличчя у символу — еллінське чи іудейське? Обличчя Аполлона чи Христа? Вкладіть у те чи інше вчення слова любові, і хай приймуть те слово люди і засвоять його поза умовностями релігій та політики. Мені страшно, коли я подумаю, як Ви ризикуєте заради пустих абстракцій. Втіште мене, напишіть, що Ви збагнули і будете діяти розважливо й мудро. Хай доля обереже Вас для радості всіх, хто мав щастя слухати Ваш божественний голос, і всіх, хто ще його почує.

                                                                              Сінезій.

 

                Мудрому Сінєзію —

                                                               від Гіпатії, доньки Теона

Любов і вітання!

Мій дорогий друже!

Засмутив мене Ваш лист. Дуже засмутив. Ви не збагнули глибини тих ідей, які чули з моїх вуст.

Є правда в словах, які Ви мені написали. Правда тимчасова, сіра правда. Правда страху, самозбереження. Я не хочу такої страшної правди. Бо служу лише одній ТИТАНОВІЙ ПРАВДІ, яка прикута до правічної скелі і не прийме ласки тирана-бога, яким би могутнім він не був. Ви хочете, щоб я загравала з тими ідеями, які вже пустили в серці людей чорні, жахливі пагіння. Я бачу люті часи в прийдешньому. Церква посіяла в сплячі душі зерна рабства. Вони виростуть тернами сваволі й падіння, руйнації й горя.

Рим чинив відкриту сваволю, яку можна було струсонути і навіть повалити силами спартаків-повстанців, доки в серцях їхніх полум’янів огонь Прометея. А Голгофа внесла в дух людей покору. Освячується сама ідея рабства ім’ям бога, і спротив рабству оцінюється, як богоборство. Це виховає страх і сформує рабські душі в грядущих поколіннях. О титане Прометею! Чому покинув своїх друзів-людей у такі незатишні дні?!

Пробачте мені за такий відчайдушний лист. Мені тепер дуже нелегко. Але не пишіть мені більше про обережність, про необхідність дипломатичності в умовах загальної лютості та злобності. Я не політик, не хитрун. Я, мій друже, лише жінка, яка ніжно й палко бажає ясного і тихого сходу сонця над замиреною землею…

                                                                                              Ваша Гіпатія

 

Гіпатія віддала листа служниці, а сама, одягнувши теплого плаща, вийшла з будинку. Душа прагнула самотини, кликало до себе море.

Вона поминула ворота, тепер біля них вже не було варти, як колись. Зривалася буря, над пустелею котилися смерчі, море було чорне і грізне. Білі ягнята хвиль бігли над шаленими просторами, радісно кричали чайки в захмареному небі.

Вітер рвав плащ з її плечей, піднімав його поли, ніби крила, вривався в легені подихом свіжості й волі, їй було легко й тужливо. Не хотілося думати, а лише відчувати, йти, приймати всім тілом опір тугого повітря, грізний гомін прибою, водограї солоних бризок.

Вона підійшла до прадавнього каменя, де колись гралося у чарівному сні двійко дітей. Ах, як хотілося Гіпатії повернути той благословенний час, побачити ще раз бронзові тіла юних істот, почути ніжні голоси, в яких уже бриніло кохання. Та ба! Ще не впала тиранія часу — нерозумного породження Крона, лише в снах інколи приходить до неї дитинство, мучить ілюзорністю, несправжністю, витискує із засмучених очей даремні сльози.

Вона роздяглася, вийшла на скелі, стала над ревучим морем, ніби древня Афродіта, що народилася з піни. З криком кинулась у воду, пірнула в буйні хвилі. Пливла, задихаючись від нез’ясовного передчуття туги й радощів. Море гралося з нею, шепотіло незбагненні і безладні слова, цілувало її груди, ноги, очі, і вона шалено віддавалася тому одвічному коханцеві сонця і вітру, землі і неба — вічноплинному морю.

Втомившись, повернулася до берега. Хвиля викинула її на пісок. Гіпатія поволі вибрела з води і раптом здригнулася: на неї дивилися чорні нажахані очі.

— Ісі-і-і-ідор! — закричала вона безтямно і захиталася.

Він не ворухнувся. Закам’янів. Лише зіпав, як риба на сухому піску, щось хотів промовити і не міг.

Гіпатія вийшла з безтямності, кинулася йому на шию, обняла, щось кричала безладне і радісне, а він опирався, і відштовхував її руками, і дивився вгору, намагаючись вивільнитись з жіночих обіймів.

— Звідки ти, коханий? — плакала вона щасливими слізьми і не витирала їх. — Ти повернувся з царства тіней? Ти воскрес, як назаретський учитель? О, Ісідоре, кохання моє! Це не сон, скажи мені?

— Гіпатіє, Гіпатіє… Одягнися… Я не можу дивитися на тебе… О, мара, вічна мара землі!.. Ось візьми плаща… Загорнися…

Він накинув плаща їй на плечі, а вона не бачила, не чула нічого, а лише зазирала в чорні, змучені очі, в яких пливла мука цілого світу. Одвічна мука титана. І здригнулася Гіпатія, отямилася від першого пориву.

— Так ти тоді не загинув? — не вірила вона своїм очам.

— Ні, — тремтячи від хвилювання, мовив Ісідор, загортаючись у ветхий, подертий гіматій. — Я виплив, шукав тебе. Я бачив, як тебе стратили у Пальмірі…

— Не стратили, — крізь сльози усміхалася вона, поклавши руки йому на плечі. — Мене купив магараджа, володар з Індії. Я була в далекій Аріаварті. Доля вивела мене звідти. Ой, Ісідоре, ти не повіриш, коли я тобі все оповім, що зі мною було. Але я пройшла, пройшла всі стежки і тепер знаю, хто допоміг мені! Твоя любов берегла мене! Ми повинні були зустрітися, Ісідоре!..

— Це не так, Гіпатіє…

— Чому? Чому не так? — дивувалася вона, і в очах її грали божевільні вогні збудження. — Що ти кажеш, коханий?

— Я поховав тебе, — понуро мовив Ісідор. — Адже я вважав, що тебе нема. І я вирвав із серця всі принади світу, пішов у пустелю. Там я розірвав живу пуповину, що в’язала мене з людьми. Ти була для мене у недосяжності, в бутті духу, у єдиному потоці всеосяжності й спокою. Я приспав своє тіло, почуття, я одсік їх. Сини Гнозиса відкрили мені таіну буття. Я збагнув, що цей світ створено силою зла, що треба відсікти його в душі своїй і прагнути лише неуявної повноти у лоні Плероми…

— Ах, мій смішний! Мій прекрасний! — сміялася і плакала Гіпатія. — Ну, що ти таке говориш? Ну, навіщо така моторошна пустельна філософія? Світ створено силами зла? Які дурниці! Хіба зло може що-небудь створити? Воно лише може псувати творення добра! О ні, мій чарівний! Світ народжений рідною нашою Матір’ю-Природою, ласкавою і ніжною матір’ю! А ріка зла в ньому — то сліди викривленого розуму. Ти не звільнишся ніколи від своєї суті, а лише можеш освятити її, піднести до ідеальних висот. Ти прийшов, і тепер розсіється мла. Мій коханий, ти допоможеш мені роздувати вогонь Прометея! Якби ти знав, як жадають його люди! О, дяка долі, нарешті, й мені усміхнулося сонце! Мій Геліос повернувся з країни Аїда! О, моє щастя!

Ісідор затуляв обличчя худими руками, безтямно похитував головою, повторюючи:

— Пізно… Пізно… Все спопеліло в грудях… Я йду по землі, несу вість вільного Гнозиса, що воля для духу — лише в неосяжності, поза тілесним виявом… Це — моя ідея, моє життя, моя місія…

— Ах, мій Ісідоре, — палко промовляла Гіпатія, зазираючи блакитними вогнями у змучену душу коханого, — я поверну тобі вогонь серця, я запалю тебе! Відкинь марення втомленого мозку. Навіщо кликати людей у порожнечу вигаданого життя? Де воно? Ми всі зіткані з почуттів і думок, атомів і поривань чуттєвого світу. Та ідея, яку ти несеш, — породження маніакальних жерців іудейського бога, який приготував хитру пастку для могутніх шукачів. Вони не знаходять вияву тут, у видимому світі, ось і прагнуть у небувалий світ безликості, де самі себе прикують у диких горах бездіяльності. Отямся, Ісідоре! Ти ж маєш могутній розум! Зерно майбутнього світу любові і щастя у нашому серці. Його треба лише доглянути і виплекати. Я кличу юних і мужніх людей. Вони є, коханий, вони йдуть! Лише не падай в імлу зневіри, не йди у небуття…

— Не знаю… не знаю… Якби ти пішла зі мною, я б обійняв духом весь світ, — прошепотів Ісідор, і в погаслих очах зажевріли іскри. — Давай стрибнемо у безодню, кохана…

— У яку безодню? — здивувалася вона.

— У небуття, де осягнемо божественну повноту…

— Ах, мій дивний Ісідоре, — печально мовила Гіпатія. — Як ти заблукав. Ти хочеш розірвати зв’язки причинності, одсікти себе від Видимого світу, забути сонце, зорі, квіти, вітчизну, любов. Що ж ти матимеш у безликості, якщо відсічеш зерно цього життя?

— Ах, залиш мене, залиш, — тужливо простогнав Ісідор, одвертаючись від коханого обличчя. — Я не готовий для такої розмови. Я йшов з Сінаю, блукав пустелею, ніс людям слово синів Гнозиса. Я не знав, що стріну тебе… Ця зустріч палить мене… Щось горить у душі… Відчуваю, що чогось не додумав, не збагнув… А може, то лише поклик проклятої плоті… Ти розбудила дрімаючого звіра… О, Гіпатіє! То — великий гріх!

— Гріх — вигадка жерців бога! — гнівно скрикнула Гіпатія. — Хто більше вчинив злочинів, ніж вони — проповідники небесного царства і всевладності Зевса чи Єгови? Який гріх може бути у людей, задавлених скелями невблаганної причинності? Треба вивести людей до сонця правди, до країни любові, а потім говорити про гріх. У Матері-Природи нема гріха, а лише нескінченна казка. Чуєш, коханий?

— Я ще прийду до тебе, Гіпатіє, — прошепотів Ісідор, втомлено сідаючи на скелі. — Дай мені зібратися з думками, дай мені повернутися з самого себе… Я хочу побути на самоті…

— Добре, добре, — ніжно кивнула Гіпатія, загортаючись у плащ і відступаючи від нього. Вона долонею згорнула зі щоки самоцвітну сльозу, повернулась, пішла. Зупинилася, крикнула: — Знайдеш мене в Музеумі!

— Знайду, — шепотів Ісідор, приклавши руки до виснажених грудей. — Знайду, моє кохання… Тільки дай зітхнути і відчути, чи є ще в мене крила, які я так довго ховав у пустелі.

Він дивився незмигно вслід Гіпатії і жадібно ховав у серці рідну постать. А вітер грався з плащем і піднімав його вгору, як крила, і здавалося схвильованому Ісідорові, що кохана ось-ось підніметься вгору, і полетить у буряне небо, і навіки втече від нього — у недосяжність…

 

Частина шоста

ВИЗВОЛЕННЯ ПРОМЕТЕЯ

 

КРИВАВА РІКА

 

А море гриміло, шаленіло, закликало. І небо зімкнулося над землею сірим склепінням хмар, і непроглядний морок опанував виднокіл.

Ісідор довго лежав біля скелі, на вологому березі моря, намагався збагнути те, що сталося цього страшного дня. Небувала, неждана зустріч! Ось вона — насмішка деміурга, ось вона — відплата за його поривання у світ свободи!

Сон збувається: вони стрілися над безоднею, і шляхи їхні розминутись не можуть. Гіпатія кличе його в стихію життя, у небо прагнення — а він не бачить мети у тому вирію. Лише нове томління, лише повторення давніх, вичерпаних циклів. Плач, серце, плач! Ти створило для себе нову в’язницю і нову ілюзію!

Сіяти зерна ілюзорного знання в душі людей, які жадають лише насичення? Що вони зроблять з тим вогнем? Полум’я розуму вони використають хіба що для підпалу храмів! Знання таємниць природи? О горе! Розковані стихії вони спрямують супроти ближніх своїх, щоб поневолити їх і одібрати земні блага для власного вжитку! Надія на прийдешність? Та хіба з дітей гієни виростає козеня чи ягня? Ні, ні, світ порочний і страшний у своєму зерні! Ні, Гіпатія помиляється і треба її визволити з тенет ілюзії. Спокійно і дружньо, як колись, розмовляти, відкрити для неї панораму вічності. Вона збагне… і тоді піде за ним… Це саме те, чого йому не вистачало — рідної душі… Так тяжко, невимовно тяжко йти у безодню, не маючи поруч коханого серця… З ким же запалиш вогні нового життя серед пустелі вічності, хто освятить вільне творення духу? Хто стане Свою Нового Світу? Лише вона, лише та, яка вічно живе у серці…

Ісідор рушив до міста, поволі міряючи прибережні піски втомленими ногами. Вулиці Александрії зустріли його тривожними криками, розлюченими юрбами людей, багряними пожежами, заграва від яких танцювала над ветхими стінами.

— Що діється? — запитав він ченця, який пробігав з смолоскипом вузенькою вуличкою.

— Відьму схопили! Дочку диявола! — засміявся зловісно чернець, вимахуючи димлячим смолоскипом.— Тут їй і кінець! Догралася дочка Сатани!

— Яка дочка Сатани? — крикнув Ісідор, відчуваючи, як холоне в нього тіло і дрібно трясуться руки.

— Гіпатія! Язичеська свята! — зареготав чернець і побіг далі, щось несамовито гукаючи.

Ісідор кинувся бігти. Ноги підгиналися, в грудях закипало сухе повітря. Нічим дихати! Доле! Це він винен! Не затримав її! Це — відплата за його черствість, за зраду життю! Навіщо тепер йому небесна повнота, навіщо всеосяжне блаженство? То — насмішка мари, то байдужа порожнеча! Як не стане її, то проклята вся безконечність! Не може так статися! Він знайшов її, щоб знову і знову втратити?

Він біг на крики товпища. Відчував, що не встигне! І знав, що біжить їй назустріч по найтоншій нитці над прірвою…

 

А Гіпатію котила на гребені кривавої хвилі невблаганна юрба фанатичних ченців. Вони схопили її, коли вона поверталася з Музеуму, зірвали вбрання і оголену, беззахисну, як статую прадавньої богині, повели до християнського храму. Гриміли урочисті крики, вигуки впиналися в її душу, як плювки демонів, але вона не чула їх, не бачила облич, знала, що це — останній шлях, з якого нема вороття до рідної школи, до прозорих очей Теона, до листів Сінезія, до змарнілого лиця Ісідора, до спогадів дитинства…

…Ісідор рвався крізь дику, фанатичну юрбу, бив по звірячих обличчях кулаками, кричав щось і не міг пробитися туди, де в обіймах багаторукого дракона звивалося в передсмертній агонії прекрасне тіло титаніди Гіпатії. Град каміння падав на пелюстки божественної лілеї, ламав тичинки, кривавив райдужною кров’ю байдужий прах землі.

— Прокляті! Прокляті! — кричав Ісідор і простягав руки до багряного неба, у якому гуляли пожари і сміялися хижі обличчя богів. Не було ні людей, ні землі, ні болю, ні смерті. Над світом котилася, вирувала дика стихія — кривава ріка несла води до нескінченної прірви і спадала страшним водограєм у безвість і не могла наповнити жадібної пащі часу.

На хвилях крові пливли їхні очі, двоє пар очей — чорні й блакитні. Погляди очей зустрілися. І блакитні втікали у далеч, а чорні гналися за ними і не могли догнати. І не могли догнати…

А Гіпатія лаштувала човник серед суцільної світової пітьми, казковий човник. І співала свою останню улюблену пісню.

 

Море, море кохане,

Подаруй черепашку казкову,

Я втечу на світанні

На простори привільні, чудові…

 

Дивне слово я знаю

Й черепашку чарівну отую

В чужинецькому краї

В корабля зачаклую

 

Хмари, хмари крилаті,

Подаруйте дощі небувалі,

Щоб чужинці прокляті

І не чули й не знали,

 

Як по річці грозовій

Мій кораблик поплине до моря —

На простори чудові,

Де немає ні щастя, ні горя..

 

І золоте вітрило здіймалося над рожевим корабликом, і ніжні вітри надимали його веселі груди, несли у нескінченність…

— Смерть безбожникам! Бий! Бий! — ревіла юрба, і смолоскипи кипіли довкола, і постать Христа у терновім вінці здавалася темним, страшним привидом.

Ісідор впав на закривавлене тіло Гіпатії, обняв його широко розкинутими руками, ніби хотів прикрити крильми від жорстокого світу. Удар по голові затьмарив його свідомість, розсік пуповину життя.

Зашуміло море біля ніг, ласкаво захлюпотіла хвиля. Хлопчик біг за тендітною постаттю. Вона віддалялася, танула в сонячнім мареві, наче хмаринка, махала руками, мов рожевими крильми. А він напружував останні сили і ніяк не міг наздогнати Гіпатії…

…ніяк не міг наздогнати…

Сторінка 22 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: