Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2048
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2291

Буря зла і стосила…

Чудо-рибу спіткала недоля-біда.

Закрутила у хвилі,

На пісок викида…

А довкола і квіти,

Синє небо привітне…

Та у розкоші тій чудо-риба вмира…

Їй у морі радіти

Не пора… не пора…

 

Сльози покотилися по щоках Гіпатії, вона з надією дивилася в очі тирана. Чи збагне, чи зрозуміє?

Він кивнув приязно, схвально глянув на горбату бабу.

— Правду сказала, дочко демонів. Нечуване чудо дістала ти. Вона моя. Матимеш за неї все, що задумала. Гей, сонячна дівчино! Послухай, що тобі скаже володар Пальміри! Чудо-риба вмирає на березі, та надійде казковий рибалка, і пожаліє рибу, і кине її в море. Та тільки не в те море, звідки викинула її буря. А вкине він її у те море, де він і вітрами володіє. І вже ніхто, прекрасна еллінко, не посміє скривдити чудо-рибу. Лише сам господар моря прийде у гості до неї, щоб насолодитися її барвами і чарівними співами. Чи збагнула мою мову?

— Збагнула, приємний володарю, — тремтячим голосом сказала Гіпатія. — Але й те ще я хотіла сказати, що у чудо-риби був друг нерозлучний, і рідні риби, і найлюбіші її серцю краї. Друг загинув, батьки далеко, і рідні краї раною ятрять серце, не дадуть жити. Не зможе гратися чудо-риба у затишному ласкавому морі…

— Всі ті слова — ранкова роса, — кивнув лагідно володар і осміхнувся. — Зійде сонце і висушить росу. Такі очі, як твої, такий голос, як твій, — не для смерті, богине! Невже ти гадаєш, що боги творять чудо лише для того, щоб кинути його одразу в небуття?! Ах, як це було б нерозумно!

Горбата баба і супутники володаря, прикладаючи долоні до грудей, на всі лади вихваляли мудрість і розум тирана, а Гіпатія відчувала, що її слова вже ні до чого: якась пружна, липка, нездоланна петля огортала її звідусюд, тисла, горнула з такою силою, що годі було опиратися.

— Гей, раби! — звелів тиран. — Кличте носіїв для цариці! Над Пальмірою сходить небачене сонце…

 

ПОДИХ

 

Дні. Ночі. Томління і нестерпне чекання. Що діяти, що робити?

Довкола євнухи, служниці. Дивляться, стежать, не дають зробити жодного зайвого кроку. Умерти б, кинутися вниз з високої вежі,— де її знайти, як на неї вийти? Довкола — розкішні зали, покручені переходи, всюди — пильна сторожа.

Щодня — обмивання, натирання. її готують для східного тирана, як заморську харч для багатого ласуна. Що йому прагнення Гіпатії, її втрачена любов, її туга за вітчизною? Жадоба володіння затуманила йому розум, почуття, він не здатний вчинити те, чого б так бажалося дівчині. Ах, бодай ще хвилиночку волі! Зирнути краєм ока на рідний берег, вийти на знайому скелю і кинутися в море. І стати нереїдою, і полинути на хвилі за вітром далеко-далеко. І забутися, забутися навіки…

“Спокійно, спокійно, — шепоче щось в глибокій схованці серця. — Доки живеш — не все втрачено. Жди, терпи, надійся”.

Ах, моє серце! Чого сподіватися? Нової любові? Хай навіть визволення надійде — їй уже не знати ні щастя, ні насолоди життя, бо ніколи не засяють нічиї очі такою ласкою, як ті єдині, неповторні очі!

Все минає, і все залишається,— пливе настирлива думка. Хто це промовляє? Хто?

Тиша довкола. Блискучі хитрі очі з імли закутків буравлять, стежать, не дають зосередитись, відпочити.

Приходить мати тирана — суха, висока жінка, закутана в чорне. Гостро дивиться на рабиню, мовчки оцінює.

— Встань, встань перед сонцем Пальміри! — кричать євнухи.

Гіпатія не ворушиться, байдуже дивиться на товстих прислужників. Навіщо їй вставати? Перед ким? Ради чого? Страх? В неї нема страху, бо вона хоче вмерти! Хай гнівно хмуриться ця зловісна жінка — еллінка не боїться її!

Мати тирана нетерпляче робить знак рукою, велить рабам замовкнути. Мовчки йде геть. І знову мовчання. Нестерпне чекання. їй приносять їсти, терпляче ждуть, поки Гіпатія неохоче проковтне якийсь плід, зап’є соком граната чи цитруса, а потім відносять посуд.

Тоскно, наче в могилі. Розкіш дратує, гнітить.

Між фігурними колонами — зорі. Якісь великі, волохаті, тремтливі. Дихає запахом квітів парке повітря. Здалека лине ледве чутна мелодія — чужа, незбагненна, тягуча.

Чужина, чужина, чужина…

Гіпатія простягає руку до кіфари, пригортає її до серця, як кохану дитину. Лише вона одна лишилася від рідного краю. А все інше пропало, навіть запах власного тіла вже чужий, неприємний, солодко-пряний.

Струни рокочуть, плачуть. Плаче душа. Плаче серце в земній темниці. Дорікає. Кому?

Народжуються і згасають слова, акорди, як зірниці перед грозою на обрії.

 

Море, море кохане,

Подаруй черепашку казкову…

Я втечу на світанні

На простори привільні, чудові…

Дивне слово я знаю

Й черепашку чарівну отую

В чужинецькому краї

В корабля зачаклую…

Хмари, хмари крилаті,

Подаруйте дощі небувалі,

Щоб чужинці прокляті

І не чули й не знали,

Як по річці грозовій

Мій кораблик поплине до моря —

На простори чудові,

Де немає ні щастя, ні горя…

 

Ллється, ллється мелодійний плач, бо інакше не витримає серце. Трісне від розпуки.

Щезають раптово євнухи, неначе тіні перед сходом сонця. В залі тривога. Розгортаються пишні запони, в сутінках ночі вирізьблюється постать тирана.

Він іде повільно, невблаганно, як доля.

Гіпатія розуміє — надійшов вирішальний час. Розум загострився, серце стислося в кулак.

Смолоскипи попід стінами залу кидають жовтаві полиски довкола, в тому сяйві обличчя тирана неприємне, страшне. Не видно очей — лише ями під бровами. Жадібно грають під напнутою шкірою щелепи, здригаються від хіті губи.

— Співай, співай, володарко мого серця, — шепоче тиран, кружляючи довкола жертви. Він не хоче з’їсти здобич одразу, він ще хоче погратися. — Ти запалюєш вогонь у мені, ясноока еллінко! Ще нікого я не бажав так, як тебе! Співай, співай!..

Гіпатія притулилася звірятком біля колони, припала до подушок, дивиться на нього, ніби козенятко на страшного удава. Що їй сказати? Що? Вже все вирішено в душі цього самовдоволеного деспота, який ніколи ні в чому не відмовляв собі.

Тінями промайнули служниці, поставили біля ніг Гіпатії низенький столик, на ньому срібні й золоті таці з високогорлими пляшками, суліями, з горами винограду, яблук та гранатів.

— Володарю, — зірвалася на ноги Гіпатія, потім впала на коліна. — Володарю, послухай мене, нещасну дівчину…

Він ліг біля неї, жадібно смикнув за руку.

— Я… я впаду перед тобою, — шепотів тиран, шаленіючи від пристрасті й жаги. — Ти володарка… наказуй, карай мене… карай мене любов’ю своєю, ніжністю, суворістю…

— Володарю, — задихалася від туги й безвиході Гіпатія, — я не можу любити тебе… Я полюбила навіки… Навіки… В моєму серці не вміститься інший… Моя любов вільна… Мене той, єдиний, не купив, а знайшов у цілій безмежності, в неосяжній ойкумені… А тепер втратив… І я піду за ним…

— Куди? Куди? — хрипів тиран. — Куди ти підеш? Божевільна! Життя — мить, кипіння, вихор. Чого ти діждешся? Тепер ти квітка, а завтра твої пелюстки облетять і ти лежатимеш у бруді, під ногами…

— Для нього я вічно цвістиму, як і він для мене, — плакала Гіпатія. — Одпусти мене… Я піду у світ, я хочу вмерти там, де ми з ним зустрілися…

— Такою я люблю тебе ще більше, — знемагав тиран. — Поцілуй мене… За тебе я оддав півскарбниці, а міг би оддати все царство, аби лиш ти полюбила мене щиро, як того… невідомого…

— Нізащо! — скрикнула Гіпатія й схопилася на рівні ноги. — Краще помру!

В її очах загорілися шалені вогні. Гіпатія відчула, як злобна і дика сила невідомо звідки сповнює її, як кам’яніють її м’язи і втікає здоровий глузд. Вона вдарила ногою тирана в груди. Він впав навзнак, вдарився скронею об сулію. Бризнула кров, почувся жалібний стогін.

Гіпатія остовпіла. Божевільна хвиля покотилася далі, у безвість. Залишилася лише безпорадна дівчина, порожня зала і непорушна постать тирана в калюжі крові.

З-за запони вихопилися два чорношкірі охоронці. Тривожно пролунав гонг. Зала сповнилася тінями. Палац залементував, загув.

Гіпатія не чула нічого. Оглухла, оніміла. Вона бачила перед собою лише чорну огидну пляму, яка розпливалася на барвистому мозаїчному покритті підлоги, заповнювала світ.

Страшні очі матері тирана з’явилися з пітьми, глянули в її душу гостро й люто. Мов з безодні пролунав голос:

— Мій нещасний сину! Я не хотіла, щоб ти брав цю доньку демона! О, проклятий той день, коли ти побачив її! Гей, раби! Візьміть її і не спускайте з неї очей! Завтра вона привселюдно умре! Чуєш, ти, зміюко? Не захотіла стати царицею — станеш падаллю!

 

ОСТАННЯ МИТЬ

 

Її кинули в малесеньку кам’яницю. Там не можна було ні сісти, ні лягти — лише стояти. Бронзові, куті двері притисли дівчину до стіни, майже не давали дихати.

Гіпатія була спокійна, тиха. Все так просто сталося. Не треба думати, як вирватися з неволі. Кат зробить своє діло, і вона полине назустріч коханому.

Нема ніяких складностей — мук і шукань. То все вигадки бунтуючого мозку. Він щезає, і щезають проблеми. Просто розбивається химерне свічадо, яке відчуло себе свідомістю. Не треба надто довго заглядати в нього, прив’язуватися до власного відбитку. Чим швидше він пропаде — тим легше, тим краще.

Минала довга, довжелезна ніч. Німіли ноги, тіло пронизував біль, але він був ніби збоку, поза нею.

Світанкова прохолода судомила кості, на обличчя сідали крапельки роси. Інколи у віконечко зазирали вартові, дивилися на неї ворожим оком.

Десь далеко чулося голосіння, то лементували всю ніч найняті плакальниці. Гіпатія усміхалася сама собі: які вони смішні! Дух тирана звільнився з нікчемної земної клітки, а вони плачуть. Навіщо? Чи не краще радіти?

За віконечком замерехтіли проблиски сонця. Стало тепліше. Загуркотів засув, двері відчинилися. її повели переходами.

На міському майдані вирувала юрба, напирала до помосту. Лава воїнів широколезими мечами відганяла цікавих. Вузьким проходом, між стіною списів Гіпатію підвели до місця страти. На дощаному помості стояла гігантська металева клітка, а в ній люто металися дві голодні розлючені пантери — це видно було по їхніх запалих животах, вогненно-злобних очах і судомних ривках.

Еллінка жахнулася і помертвіла: невже її віддадуть на з’їжу хижакам? О боги! Яка жорстока кара!

Вона зупинилася на помості, глянула довкола. Доленько! Все чужі, невідомі лиця. Тут ніхто не заплаче за нею. Для людей її смерть — лише цікаве, хвилююче видовище. Людям потрібні розваги!

Недалеко від помосту — паланкін з шатром, оточений вартою. З-за барвистої запони визирає стара правителька Пальміри, нетерпляче чекає початку. Ось вона дала знак. Два кати в чорному схопили Гіпатію за руки і штовхнули до клітки. Вона не опиралася, тихо ввійшла до хижаків, ніби до знайомої кімнати. Заплющила очі, чекала нападу.

Юрба німувала. Пливла небувала тиша.

Гіпатія розплющила очі. Пантери сиділи навпроти неї, дивилися на дівчину круглими жовтими очима, скалили великі гострі ікла і невдоволено ричали. Одна з них махнула хвостом, ступила м’якими лапами ближче, нюхнула ноги еллінки і одійшла. В юрбі почувся сміх, потім регіт. Покотилося слово, набрало сили:

— Свята! Свята! Дева, дева!

Правителька щось гнівно кричала, за шумом не чутно було. Від шатра бігли слуги, варта розганяла юрбу. Гіпатію висмикнули з клітки, пантери накинулися на сторожів, ледве не вхопили одного з них за ногу.

— Невинна, невинна! — ревла юрба. — Відпустити! Знак бога! Знак бога!

Кати схопили Гіпатію і підвели до краю помосту. Там вже була приготовлена дерев’яна колода, велика гостра сокира. Ну що ж — це вже краще! Одна мить, і драма закінчиться. Божественні глядачі розійдуться з амфітеатру…

Пошук на сайті: