Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2026
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2279
Гіпатія оглянулася на клітку, вдячно усміхнулася пантерам. Нічого, нічого! Не треба проклинати світу. Хай він живе, хай він радіє, якщо в нім є хижаки, що жаліють засуджених…

Її поставили на коліна, зв’язали руки ззаду. Розкішне золоте волосся зав’язали вузлом на голові. Кат обережно нахилив її шию на відполіровану колоду, ніжно поправив. Певно, йому ще не доводилося одру-бувати такої чарівної голівки. Цікаво, що він відчуватиме, рубаючи такий витвір природи?! Чи жалітиме, як пожаліли її пантери?

Глухо шумить юрба. Чи то гуркіт моря? Чи дзвенять струни кіфари? Може, то Аполлон — сонцесяйний бог — прийшов провести її в останню путь? В глибині серця пролунали слова, відкочувалися у безвість:

 

Хмари, хмари крилаті,

Подаруйте дощі небувалі,

Щоб чужинці прокляті

І не чули й не знали,

Як по річці грозовій

Мій кораблик поплине до моря —

На простори чудові,

Де немає ні щастя, ні горя…

 

Швидше, швидше, кате! Визволи мене з остогидлого полону, дай вогнисті крила своїм ударом!

Повільно, аж надто повільно здіймається гостра сокира, ніби холодний серп Селени в зоряному небі. Гостро і злобно блиснула невмолима криця на сонці…

 

Частина друга

ДОРОГОЮ ТУГИ

 

СЛІД В ІМЛІ

 

Є такі миті в житті, коли все, що відбувається, здається нереальним, несправжнім, примарним. І розум хоче прокинутись, струсити з себе страшне чи тяжке видіння і не може цього зробити. Людина в такий час ніби повисає над безоднею багатьох світів і не відає, до якого ж світу вона належить?

Так було з Ісідором. Рана була не смертельна, і він отямився у морській воді, захлинаючись від солоної рідини, що заповнювала легені, розриваючи їх страшним болем.

Судомним зусиллям хлопець виплив на поверхню моря, хвиля кинула його на верхів’я запіненого гребеня, з тієї висоти він побачив чорне привиддя корабля, що поволі тануло в зловісно-срібній імлі. Звідти чулися крики, вони затихали, віддалялися. Ісідора потягло в провалля вод, знову підняло.

— Посейдоне! — кричав Ісідор несамовито, і крик його пропадав у ревищі хвиль, наче писк пустельного тушканчика. — Посейдоне, володарю! Зупини проклятих піратів, розвій мару, об’єднай мене знову з коханою! Посейдоне! Хай все, що я бачу, стане сном! Моє життя належатиме тобі, володарю великих вод! Тільки поможи, прийди до мене!

Буря шаленіла. Ніхто не приходив до Ісідора з безвидного мороку, з предковічного хаосу. Лише ніжна Селена дивилася на муки самотньої людини з-поміж розкошланих хмар, усміхалася холодно і байдуже.

Юнак був чудовим плавцем і тримався на воді, наче птах у повітрі. Тому страху за життя не було, він міг плисти кілька діб підряд. Та все, що сталося, поселило в серці Ісідора таку розпуку, що він відчув огиду до життя. Шалено бив кулаками по хвилі, ковтав солону воду, випльовував її разом з прокляттями.

— О, проклятий той день, коли я народився! Навіщо я побачив світ сонця, навіщо боги добули мене з хаосу у цей неправедний, байдужий світ? О, щезни, маро, щезни і забери мене разом з собою у небуття, у царство тиші! Я не хочу жити без неї! Я не хочу, ти чуєш, Зевсе! Я не можу…

Всесвіт мовчав. Море гралося з Ісідором — безжалісно й ласкаво. І він вирішив утонути, припинити безнадійне борсання. Перестав гребти, поволі занурився в чорно-імлисту глибінь. Гримотіння бурі затихало, відкочувалося у безвість, у свідомості продзвеніла чарівна струна, залоскотала душу, кликала до себе спокоєм і щастям. У грудях боліло, десь в глибині єства щось кричало, квилило і просило: не треба, зупинись! Треба жити, треба ще дивитися на сонце, на небо, на нескінченні простори лісів і нив! Ісідор владно відчахнув ті голоси від душі, занурювався у мул смерті, у багато-цвітну тканину небувалого відчуття згасання. На темно-фіолетовому тлі спалахнули зорі — неймовірні, казкові, грайливі. Вони спліталися у мозаїчні групи, ткали дивні узори, кликали юнака у ніжний полон. Він піддавався тому покликові, плив назустріч йому віддано й радісно.

Та зненацька… між тими зорями з’явилося обличчя… Наблизилось… яснішало… Хто це? Хто? Зазирнули в серце очі — два блакитні ножі. Її очі!

— Рятуй мене, коханий! Рятуй!

О боги! Це Гіпатія! Вона кличе! Вона в біді!

Кривавий спалах вмирання розбудив згасаючу плоть, змусив рвонутись угору — від спокою небуття до муки й болю життя. Як він міг забути, що вона лишається тут, в руках піратів?! Доки вона мучиться і кличе друга — хіба може він прагнути забуття? Ні, ні! Моя кохана, єдина! Я пропливу цілий світ за тобою, я знайду тебе і визволю з неволі! Ми знову будемо разом!

Буря не вщухала. Ніч пливла понад морем, безкінечна, як горе. Тіло Ісідора потерпло, заніміло, але він не думав про те, не хотів думати. Понад хвилями, понад світом, понад самим життям звучав, закликав, лунав єдиний у вічності голос. Він оберігав юнака у нещасті, він вів його до невідомих берегів. На лихо чи на радість? Хто міг сказати про це?

На світанку море викинуло його на скелі. Змучений, закривавлений, він виповз подалі від води, впав на купу мокрих водоростей і поринув у важкий сон.

Прийшов до тями Ісідор від гарячого променя сонця. Підвівши голову, побачив себе на скелястому березі. Довкола ширяли чайки та буревісники, з криком сідали на водорості, вибирали з них тріпотливих срібних рибок, викинутих бурею з моря.

Теплий вітер висушив лахміття юнака. Він поглянув на руки, на ноги: все тіло було в чорно-багрових ранах, певно, хвиля довго била його об каміння.

Ісідор звівся на ноги, скрикнув від нестерпного болю. Проповз на колінах трохи, розшукав серед викинутого плаву палицю. Підпираючись, рушив понад берегом.

Сонце почало хилитися до обрію, коли він наблизився до якогось селища. Його побачили від крайньої хатинки, щось закричала стара жінка, з дверей вийшов сивобородий чоловік і поспішив на поміч. Світ хитався перед Ісідором, млость застилала очі, але він дякував долі за рятунок: знав, що зможе жити, надіятись і шукати ту, без якої цілий світ здавався непотрібною примарою…

Три дні відпочивав Ісідор у гостинних рибалок, набирався сили, приходив до тями. Господар сказав йому, що буря прибила його до маленького острівця, який називався Латмос. Зовсім поруч пролягали морські шляхи до Аттіки, Італії і Азії. На заході лежав славетний острів Кріт, у ясну погоду він бовванів на обрії.

Юнак оповів рибалці та його дружині про своє горе, про втрату коханої, про бунт моряків на кілікійському кораблі. Дід слухав Ісідора, похмуро хитав головою.

— Це не вперше, не вперше, — бурмотів він. — Сьогодні пливе мирна купецька трієра, а завтра — це вже лиховісний пірат. їх багато в Егейському морі, у Великому Понті, тут безліч дрібних острівців, є де заховатись. Нема кому прибрати їх до рук… Еге, нема кому… Колись були вої — відважні, безстрашні… А тепер гризуться кесарі між собою, як шакали степові, шматують імперію на частки, божеволіють від жадоби влади… А розбійники та пірати й собі, дивлячись на теє беззаконня, уривають здобич, де можна… Не зневірюйся, юний чужинцю, може, боги збережуть твою кохану серед лихих людей. Чим зможу — допоможу тобі…

Четвертого дня дід вирушив до Кріту, маючи намір побувати в порту: продати в’ялену рибу і розпитати про піратську монорему. Повернувся він за чотири дні. Ісідор дивився на нього благально й пожадливо — чи дізнався що-небудь? Чи сяє хоч якийсь промінчик серед імли невідомості? Дід усміхався ще здалеку, видно було, що їздив він недарма…

В порту дізнався старий рибалка, що купецька монорема зупинилась тут на півдня. З неї ніхто не сходив, крім похмурого велета-кілікійця та озброєного до зубів помічника. Брали вони в порту лише прісну воду, переправляли човном на корабель. Попливла монорема на схід.

— Не інакше як в Антіохію або Тарс поплив розбійник, — сказав дід. — Там великі невільницькі ринки… там вони й хочуть продати твою дівчину…

Ісідор ледве стримував невимовну муку і жадобу помсти. Але кому, кому мстити? Де шукати слідів Гіпатії та її кривдників?

Після довгих роздумів старий рибалка порадив, як діяти. Він одвіз Ісідора до порту, допоміг влаштуватись матросом на велику трирему, що прямувала з вантажем тканин та оливкової олії до Тіру. З болем і вдячністю прощався юнак з гостинним дідом, називав його батьком і добрим морським богом. Рибалка мовчав, ніжно дивився на змучене обличчя юнака, і очі його під сивими кущиками брів блищали від непроханої сльози.

За тиждень Ісідор був уже в Тірі. Не взяв ніякої плати від господаря триреми, бо мав дещицю драхм, зашитих у туніці. Розпитував у порту про монорему, описував її вигляд, колір вітрил, ознаки пірата-кілікійця. Ніхто не бачив у Тірі такого корабля. І тоді хлопець рушив до Антіохії. Усілякими правдами й неправдами пробирався він прибережними шляхами, то приставав до невеликих груп християн, які несли від селища до селища, від міста до міста благу вість про настання царства небесного на землі, то знову йшов самотній. Натхненні проповідники бачили глибокий сум в очах вродливого юнака і намагалися торкнутися його душі словами втіхи і заспокоєння.

Він слухав їхні повчання втомлено й покірно, потім запитував гостро й відверто:

— Яке царство небесне? Де воно?

— Не шукай явних ознак царства, — усміхався ласкаво проповідник. — Воно в серці, воно в нас. Де ми — там і воно. Хто здобув у душі дорогоцінний небесний адамант — для того не існує горя, нещастя, нестатків, бо він має найбільше у світі багатство…

— І що ж то за скарб?

— Істина. Істина, яка звільняє нас від суєтності й марності цього світу. Істина, проголошена й скріплена Христом, який взяв на себе наші гріхи, наші муки. Хто повірить в нього, хто піде за ним — той навіки звільняється від закону цього світу, той одбирається з середовища гріховного людства для нової землі й нового неба…

— Він узяв ваші гріхи? — дивувався Ісідор. — Як-то можна взяти чужі гріхи? Адже гріх — то потворність духовна чи моральна! Чи можна від горбатого забрати його горб? Ні. Чи можна від гієни забрати її смердяву? Ні. Так і гріх людини не можна забрати від неї. Лише сама людина повинна великим зусиллям позбавитись від гріха…

— Те, що неможливе для людини, — м’яко повчав проповідник, — те можливе для єдиного і всемогутнього бога — отця Ісуса Христа. Наші серця — віск для бога. Захоче — вони обернуться в камінь. Захоче — розтопить на прозору сльозу молитви…

— Тоді царство боже не залежить від людей, — похмуро заперечив Ісідор, — а лише від примхи божої. До чого ж ваша віра? Навіщо проповідь, коли він може єдиним велінням зробити світ ласкавим і добрим…

— Ми повинні жадати… палко жадати, як жадає дитя материнської груді… І, почувши той плач дитяти, приходить бог і робить чудо в нашому серці…

— Ах, як сильно ж треба плакати, — з болем одвічав Ісідор. — Скільки сліз і крові, скільки мук і злочинів діється в світі, а бог мовчить, мовчить, як мовчать і ті — еллінські боги! Не кажіть мені про благостину богів, бо я звідав лише добро серця людського. Посейдон не прийшов мені на поміч, коли я вмирав над морською безоднею. Мене вирятували від смерті бідні люди, які мають живе і ніжне серце, сповнене болю…

— Ти правду сказав, юний друже, — терпляче мовив християнин, сумно похитуючи головою. — Посейдон чи навіть Зевс не може допомогти людині. То — ідоли язичеські, то сатанинські гримаси князя світу цього — темного архангела. А наш бог живе в серці людини. Тільки через серце він діє, допомагає. Тільки в серці і мурується твердиня божого царства. Там спокій, втіха і радість…

— Ох, не муч мене, чоловіче! Як я можу бути радісний, коли в неволі моя кохана, коли десь знемагають у муці й рабстві інші люди, коли довкола нас стільки плачу й смутку? Та моє царство боже повинне оповитися вогнем співстраждання, і не стане його, воно звугліє на жарищі болю!

— Облиш болі цього світу, готуйся до об’єднання з сином божим. Він готує для нас нове небо, під яким щезає страждання…

— Не можу залишити! — скрикнув Ісідор. — Не можу радіти! Доки хтось стогне хоч в одному світі, не може радіти ні людина, ні бог! Проклята радість, здобута хоч краплею горя! Та й скажи — хіба не заради нещасних приходив у цей світ ваш бог? Невже лише ради обраних?

Проповідник замовк, бо нічого не міг відповісти на ті щирі слова. А Ісідор покидав гурт християн і знову йшов палючими дорогами сходу — самотньо й задумливо.

Так дістався він Антіохії, кілька днів ходив по невільницькому ринку, оглядав юрби рабинь, сподіваючись побачити Гіпатію. Нарешті юнак натрапив на слід. Один з торговців рабами повідомив йому, що прекрасна блакитноока еллінка була продана кілікійцями горбатій сірійській перекупці Саліні, а від неї її забрав тиран Пальміри за незліченну силу золотих.

— Тепер проклята демониця може залишити своє ремесло, — зловісно усміхався торговець. — Отаке щастя привалило до рук. Хоч би кому путньому, а то потворі. А хто вона тобі, ставний юначе? Чому шукаєш ту еллінку?!

Дізнавшись, що еллінка — кохана Ісідора, торговець скептично примружив очі.

Пошук на сайті: