Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3217
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2863
— Схаменіться, Стар! — гукнув начальник в’язниці. — Злізайте негайно донизу, ми все одно не дозволимо вам на­класти на себе руки!

— Гаразд, я злізу, але відійдіть до дверей, — примирли­вим тоном озвався Стар. Його мозок вже працював з макси­мальним напруженням.

Поліцейські слухняно відійшли до виходу.

Петер зліз на підлогу.

Розставивши широко ноги, він пильно дивився на тюрем­ників. Дивився і поволі, з настирливою невідступністю вла­зив їм у душу своїм поглядом. Підняв руку і притишеним голосом промовив:

— Складіть зброю… там! — Він показав рукою на найдаль­ший куток під вікнами. — Негайно, всі до одного!

Сім чоловік, що були в камері, поволі, немов у напівсні, втупившись у Стара, попрямували в куток і покидали на підлогу зброю. В очах начальника в’язниці, в поглядах інших тюрем­ників з’явились дивні гарячкові вогники. Здавалось, вони втра­чають розум, проймаючись якимось фанатично безтямним поривом, якоюсь звірячою відданістю. Зброя на підлозі, руки по швах, очі — невідривно спрямовані на Стара. Кожен нерв, кожен м’яз напружені до краю. Зараз він дасть команду, і вони сліпо кинуться її виконувати. Вони вже втратили людсь­ку подобу, вони вже придаток, безвільна часточка його нервів, його думок.

— А тепер всі в коридор! — гримів наказ Стара.

Слухняні, збиті докупи тюремники, товплячись, наступа­ючи один одному на ноги, посунули з камери. Позаду кроку­вав Петер.

Кілька охоронців, що трапились їм в коридорі, спочатку здивовано витріщились на цю незвичайну картину. Але Стар одразу ж приєднав їх до гурту.

— Гей ви, в коридорі! Сюди, до мене!

І вже не сім, а десять, п’ятнадцять чоловік, немов слухня­на отара овечок, тупотіли яскраво освітленим коридором.

— Стій!

Люди зупинились.

— У кого ключі від камер?

Начальник тюрми, втягуючи перелякано свою квадратну голову в плечі, проштовхався наперед.

— До ваших послуг, пане Стар, — мовив він, злегка заїка­ючись. — Ключі у чергових по коридорах. Лецков, Зееле, Францман, сюди! — звернувся він до своїх підлеглих.

Троє поліцейських підійшли до начальника в’язниці.

— Віддайте ключі панові Стару.

Петер спинив їх одним жестом руки.

— Ні, робіть те, що я вам накажу.

Стара охопило гарячкове почуття свавілля і дикої по­мсти. Зараз він відплатить за все. Нарешті він по-справжньо­му доведе свою силу. Він розтрощить цю кляту в’язницю, він розгонить цих нелюдів-тюремників.

— Відчиняйте камери!

Заклацали замки, загрюкали двері. Десятки людей — сірих, виснажених, доведених до останньої межі відчаю, почали ви­ходити з камер. Це була в’язниця кримінальних злочинців. Петер побачив озвірілі, напівдикі обличчя вбивць, злодіїв, бродяг. Вони виходили несміливо, крадькома, зиркаючи по­хмуро спідлоба злісними, глибоко запалими очима.

З другого й третього поверхів спускались нові й нові в’язні в смугастих штанях і куртках, в жовтих фесках і важких дерев’яних черевиках. Коридор сповнився приглушеним го­моном, перестуком дерев’яних підборів, брязкотом заліза.

Петеру зробилося страшно. Він ніколи не думав, що таїться в темних закапелках його міста, в світі отих напівздичавілих людей, які кожного дня, кожної години творять найжахливіші злочини, топчуть найсвятіші людські почуття, нівечать людську гідність. Ось невелика часточка того підземного світу. Ось його ненажерливі руки, його дика жадоба грабунку і вбивства, що проступає в кожній рисі обличчя. І це в той час. коли пани з корпорації “Золотий ангел”, усі оті імперські міністри твердять щоденно про соціальну рівність, про зростаючу культуру насе­лення. Хіба ж не вони локаутами[5] на заводах, розоренням фер­мерів спричинили існування оцієї армії нелюдів і вбивць!

А в’язні натискували, п’яніли від усвідомлення своєї сво­боди. Вони вже шастали галасливими зграями по коридорах, збившись у купки, про щось домовлялися, гарячково до чо­гось готувалися.

Тоді Петер, піднявши догори руку, гучно крикнув:

— Всі, хто є в коридорі, на вулицю!

Сотні людей скорилися його волі. Секунда, друга, і вони покірною масою рушили до виходу. З ними змішались полі­цейські. Хтось боляче штовхнув Петера, хтось притиснув його до стіни.

— Швидше! Швидше! — гукав Стар, намагаючись криком заглушити в собі мимовільний страх перед цим озвірілим табуном людей. Немов тріска, підхоплена повінню, він плив довгим коридором. Він відпихався руками від смугастих ха­латів, з огидою відвертав обличчя від смердючих тіл, що лізли йому під самий ніс, і думав: “Я знову втрачаю владу над становищем, знову щось сильніше від мене кидає мною, немов нікчемною смітинкою. Де ж моя дивовижна воля? Що я можу вдіяти з цими людьми?”

Його опанувало легке каяття: навіщо він зробив це? Він накаже охоронцям навести лад. Досить! Треба кінчати з цим. І геть, геть звідси.

Опинившись у дворі, оточений вируючим натовпом, Петер розшукав очима кілька сіро-зелених постатей з широкими каш­кетами на головах — то були збиті докупи й затиснуті в куток тюремного двору охоронці і, напруживши всі сили, гукнув:

— Гей, ви, до мене!

Голос його потонув в оглушливому гаморі. Тоді він зак­ричав майже істерично:

— Начальник тюрми, до мене! Охоронці, до мене!

І не встигли ще поліцейські проштовхатись до нього крізь сіру брудну каламуть смугастих курток і жовтих фесок, як він уже, не думаючи, віддав дикий, безглуздий наказ, породже­ний його гарячковим мозком.

— До зброї! Всіх загнати в камери!

Можливо, за інших умов поліцаї не зважились би на та­кий крок — адже їх оточувало справжнє море оскаженілих людей. Але тепер вони діяли швидко, з точністю механізмів. Невідомо звідки в їхніх руках з’явилися карабіни і ско­рострільні автоматичні пістолети. До першої групи поліцаїв приєдналося більше двадцяти повністю озброєних охоронців, які були у вартівні.

Петер бачив, як очолена начальником тюрми варта почала з двох боків наступ на в’язнів. Злочинці чинили оскаженілий опір. Збуджені думкою близького звільнення, вони з безтям­ною люттю відбивалися від охоронців.

Перед Старом розгорнулася картина справжньої баталії. Спочатку вартові намагалися загнати в’язнів назад у приміщення тюрми криками і ударами прикладів.

Але ось пожбурена кимсь каменюка повалила на землю одного з поліцаїв. Одразу ж загриміли постріли. Стогони по­ранених і вмираючих заповнили просторе тюремне дворище.

Кулі засвистіли над головою Стара. Якийсь здоровенний чолов’яга, зірвавши з себе смугасту куртку, з божевільними очима кинувся на поліцая, що стояв неподалік від Петера. Поліцай, майже не цілячись, прошив його короткою чергою. В’язень зробив ще два-три кроки і, розмазуючи по обличчю кров, упав біля ніг Петера. Він корчився в передсмертних судорогах, намагаючись дотягнутися до Петерового черевика.

Блідий, тремтячий, Стар підскочив до начальника тюрми, — той саме безжалісно топтав разом з двома охоронцями вже бездиханне тіло у смугастому вбранні, шарпнув його за плече і розпачливо крикнув йому в обличчя:

— Випустіть мене звідси! Негайно відчиніть двері і ви­ведіть мене геть!

Через кілька хвилин Стар у супроводі двох поліцаїв прой­шов до запасного виходу. Охоронці з напруженою готовністю відчинили маленькі двері, що вели з підвального приміщення тюрми на вулицю і, виструнчившись, запопадливими очима впилися в Петера. Він, не озираючись, шаснув у відчинені двері і зник у глухому завулку.

Частина друга

Голубий Беркут

На заміській віллі Германа Тода зібралась нарада керів­них діячів корпорації “Золотий ангел”.

Герман Тод, політичний бос Ганс Шаукель, поліцай-президент Екельгафт і ще кілька високопоставлених осіб сиділи в невеликій затишній вітальні. Глибокі м’які крісла, овальний стіл, вкритий темно-синьою оксамитовою скатертиною, вели­кий екран телевізора, що займав усю стіну праворуч від две­рей — оце й усе, що могло впасти у вічі при побіжному огляді кімнати Тода.

Обговорювались останні тривожні вісті: зникнення Берна і фактичний провал розрахунків на механічне серце.

— Нічого втішного, панове, — порушив мовчанку Герман Тод, злегка похитуючи головою. — Про становище розкаже Шаукель. Прошу, Гансе.

— Єдине, що я можу вам сказати, панове, — почав Шау­кель, — це викласти мої міркування щодо Петера Стара. Ви знаєте, що Стар — перший вдалий експеримент Берна. Його перша людина з “механічним серцем”. Результати операції Берна виявилися такими несподіваними й разючими, що пе­ред нами постає можливість пошуків нових шляхів, навіть тепер, після втечі Берна. Мозок Петера Стара активізований до краю. Я не можу пояснити цього науково, але політичні наслідки факту для мене цілком ясні.

— Перший політичний наслідок — скандальна подія в карній тюрмі, — пробуркотів опасистий чоловік у пенсне на довгому золотому ланцюжку.

— Випадок у тюрмі? — Повернувся до нього бос.

— Так, так, пане Шаукель. — Корпоратист кивнув своєю волячою головою, від чого одвислі зморшки на підборідді в нього м’яко заколихались. — Я маю на увазі подію, яка кош­тувала життя восьми поліцейським і яка призвела до божевілля начальника в’язниці. Я вже не кажу про вбивство ста двадця­ти п’яти карних злочинців. Це викликало в країні не дуже схвальну реакцію…

Шаукель рвучко підвівся, промовив з тріумфом:

— Так, ви маєте рацію, але, як то кажуть, нема лиха без добра. Ця подія відкрила нам очі. Ми дізналися, хто такий Стар, дізналися, що він володіє страшенною нелюдською си­лою. Він може спинити загін поліції, полк, дивізію, може вик­ликати заворушення серед населення, може, зрештою, приму­сити кожного з нас стати його вірним слугою. Могутність його мозкових імпульсів жахлива. Але ми вже знаємо й деякі подробиці, котрі проливають світло на його “ахіллесову п’я­ту”. Петер Стар мусить бачити свого ворога. Він може діяти на великій відстані, але він не здатен привести до покори людину, яку не бачить…

— Маловтішна новина! — озвався жовчним тоном той самий корпоратист у пенсне.

— Мені здається, — провадив далі несхитно Шаукель, — що людина без серця не така вже й страшна. Всі плітки про її непереможність не варті ламаного гроша.

З місця підхопився поліцай-президент Екельгафт. Досі він сидів мовчки, запобігливо утримуючись від розмови.

— Так, так, панове, — майже прохрипів він надтріснутим од вічного вигукування голосом. — Ми даремно турбуємось… Запевняю вас, панове, що таємна поліція швидко впорається з цим суб’єктом… Агентурні розшуки вже розпочались… Люди­на в такому стані, як Петер Стар, не може не залишити після себе слідів. Зрештою, ми таки запопадемо його в свої руки і одразу ж…

— Що ж ви одразу зробите з ним? — Герман Тод спряму­вав на Екельгафта насмішкуватий погляд.

— Ми одразу ж знищимо його, — скоромовкою випалив поліцай-президент.

Повертаючи на всі боки свою плескату голову з мавпя­чим лобом, Екельгафт обвів присутніх переможним поглядом.

— А чи не занадто поквапливе ваше рішення, пане полі­цай-президент? — прошамкав імперський міністр.

Ганс Шаукель одразу збагнув думку міністра і рішуче втрутився в розмову:

— Мені здається, що такий захід в цьому випадку не виправдає себе. Треба все добре обміркувати. — Він гово­рив неквапом, збираючись з думками. — Знищення… я ро­зумію — це метод таємної поліції. Криміналісти воліють діяти обачніше, але… — І раптом його осяяла думка. — Ми залишимо Петера Стара живим. Обов’язково залишимо його живим.

— Як! — вигукнув корпоратист з важкою волячою голо­вою. — Ви хочете, щоб він зруйнував нашу державу, щоб він викликав страхітливі заворушення серед робітників?

— Я нічого не хочу…

— Пане Шаукель, — шанобливим тоном докинув із свого кутка поліцай-президент, — ви завжди вимагали рішучих дій…

Політичний бос поклав на стіл свої товсті руки. Він уже твердо знав, як діяти, і тому впевненість пройняла кожен його рух і кожне його слово.

Пошук на сайті: