Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3208
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2859
Петеру пригадалося безтямне обличчя начальника в’яз­ниці, його налиті кров’ю очі, розірваний мундир. “Ми все одно не дамо вам накласти на себе руки”. Ха-ха! Нікчемний пігмей! Петер Стар далекий від думки про власну смерть. Хай інші встилають своїми трупами його шлях до мети, до всевлад­дя. А він, обранець неба, житиме століттями. Житиме, житиме!

Коли перші присмерки заповнили кімнату, Петера почав долати сон. Виснаження останніх днів давалося взнаки. Пере­втомлений мозок огортався туманом. Хотілося впасти і забу­тися, пірнути в пітьму, щоб не було ні “механічного серця”, ні Берна, ні поліції, яка десь готує удар по ньому.

Але він напружував усі сили і відганяв дрімоту. “Уві сні вони схоплять мене. Вони скористаються моєю розслаблені­стю, і тоді ніякі вольові імпульси не допоможуть мені. Треба чатувати всю ніч. Якщо й на ранок не з’явиться Евеліна і не буде ніякого сигналу з канцелярії президента, треба тікати”.

Щоб відігнати сон, Петер поринув у мрії. Перед ним роз­іслалась безконечна рівнина, незвіданий простір, де мільйони людей запопадливо, з фанатичним благоговінням чекали його появи. Іноді йому здавалося, що величезний натовп звертається до нього і благає порятунку від лютих ворогів, Петер не бачив тих ворогів, але він йшов попереду натовпу і безстрашно ки­дався в бій. Найвизначніші державні діячі урочисто вітали його і зичили йому великих успіхів у житті. Наче марево, з’явилася Евеліна. Красива, майже неземна, ледь зрима серед рожевих хмар, вона йшла йому назустріч, широко розкривши обійми, а за нею піднімалося багряне сонце. Петер засліплено відвернув очі. Чи то сонце, чи її неземна краса, її золотаве волосся палає таким пекучим вогнем? Він простяг до неї руки, і в ту ж мить марево зникло…

Десь о дванадцятій ночі тишу розітнув телефонний дзвінок. Петер кинувся до апарату, немов очманілий. Схопив трубку і, ледве гамуючи хвилювання, промовив:

— Це ти, Евеліно?

Ніхто не відповідав. Він потримав трубку хвилину, другу і поклав її на важіль. Певно, поліція розвідує, чи вдома він, чи ні. Значить, скоро завітають зловісні гості. Що ж, нехай. Він давно чекає на них.

Знову задзеленчав телефон.

Тепер Стар уже не квапився. Злий, похмурий, зняв труб­ку. Приклав її до вуха і навіть не запитав, хто дзвонить.

Але мембрана одразу ж відгукнулася улесливим чолові­чим голосом:

— Шановний пане Стар!

— Я вас слухаю.

— З вами буде говорити поліцай-президент Екельгафт.

У трубці почулося шамотіння, перешіптування і, врешті, заговорив хрипкий, уже знайомий Петеру голос:

— Сердечне вибачення, пане Стар, за пізній дзвінок… Стар мовчав, не озивався.

— Ви слухаєте мене, пане Стар? — У голосі Екельгафта забриніли нотки роздратування. — Прошу вас, забудьте при­кру подію у в’язниці. Все це сталося зовсім випадково. Ми хочемо говорити з вами цілком відверто і, головне, у друж­ньому тоні. Так, так, будемо говорити, як друзі.

— Перестаньте базікати, Екельгафт! — урвав його облес­ливу мову Стар. — Що ви хочете від мене?

— Ну… от який ви, — ображеним тоном відповів Екель­гафт. — Я звертаюся до вас цілком щиросердо: ми хочемо побачитись з вами.

— Ми вже бачились, — відрубав Стар.

— Пане Стар, забудьте про минуле. — Голос Екельгафта набув владного відтінку. — 3 вами говорить поліцай-прези­дент, і вам належало б бути трошки ввічливішим.

— Ха-ха! — злісно зареготав Петер. — Як ви смієте гово­рити зі мною таким тоном?

— Пане Стар, не робіть дурниць! — втрачаючи самовла­дання, говорив Екельгафт. — Ми в поліцай-управлінні чекає­мо на вас. Справа надто важлива.

— Нікчемний базікало! — гримнув Петер. — Ти ще смієш викликати мене до себе в твою собачу конуру! Так знай, що я більше не бажаю з тобою говорити. Я буду вести переговори тільки з президентом. Чуєш, ти, свиняче вухо? Тільки з пре­зидентом!

— Що ж, пане Стар, ви ще дорого заплатите за цю розмову!

— Боюся, що перший внесок буде ваш, пане поліцай-нікчема.

— Уряд примусить вас підкоритись своїй владі.

— Хай спробує!

— Вам пригадають всі ваші злочини.

— Мої злочини, поліцейський тхір, у мільйон раз менші за твої. Але я тебе судитиму пізніше. Страшним судом судитиму.

Тепер розреготався поліцай-президент. Він сміявся так, що аж лящало в мембрані. Злість на Петера Стара геть затума­нила йому голову, вибивши з його пам’яті всі накази, які він одержав в палаці Германа Тода. Цю злість він викидав з себе разом з безтямним реготом.

— Ти хочеш судити мене, поліцай-президента імперії? Ха-ха! Ти хочеш судити могутню імперію корпоратистів? Ха-ха-ха, — сміх давив йому горло. — У тебе не тільки залізне серце, а й залізний мозок. Зачекай, я тобі добре його прочищу.

Петер поклав трубку. Погрози поліцейського шефа зроби­лися враз смішними і нікчемними. Екельгафт хоче викликати його до себе в прокляту катівню. Значить, його ще не оцінили по-справжньому. Гаразд, він буде чекати тут їхньої появи і доведе їм раз і назавжди, що з ним жарти погані. їм було мало кривавої колотнечі у в’язниці! Пігмеї! Кретини! Він влаш­тує їм зараз таку купіль, що вони збожеволіють від страху.

Петер нестримно міряв великими кроками кімнату. Сон немов рукою зняло. Думка працювала лихоманково й чітко. І в тій думці все менше й менше місця лишалося тепер для Евеліни. Перед ним малювалося мопсувате обличчя Екельгафта. Ця паскудна тварина кинула йому виклик. Він одер­жить належне. А Евеліна ще прийде до нього. Від великих і щасливих не тікають.

Його нерви були напружені вкрай. Кожен звук, наймен­ший шерех викликав у ньому дрож. Коли десь перед світом на вулиці почулося вищання гальм, він, немов наелектризова­ний, кинувся до вікна.

Три поліцейських машини стояли біля будинку. Темні постаті швидко зіскакували на тротуар і одна за одною зника­ли в під’їзді. “Це — розмова по-дружньому, — злісно подумав Петер. — Що ж, завдам їм роботи”. Петер вийшов у коридор і прислухався. На східцях не чути було жодного звуку. Оче­видно, поліцейські намагалися підкрастися до його квартири якомога тихіше і взяти його сонним.

У голові Петера гарячково вирували думки. Лють здави­ла йому горло. Зараз він почне діяти, страшно й невблаганно. Вони хотіли такої розмови, і вони її одержать.

Одним стрибком Петер опинився біля дверей і безшумно відімкнув їх. Потім прокрався в кімнату і, залишивши двері в коридор відчиненими, сховався за шафою.

Хвилини здавалися довгими, як вічність. Петер весь пе­ретворився в слух, його тіло тремтіло.

Раптом в коридорі нечутно заскрипів паркет — хтось на­вшпиньки прокрадався до кімнати.

В темряві Петер розрізнив невиразну людську постать. Чоловік, вагаючись, постояв мить, другу і зробив крок до кімнати. За ним зайшло ще кілька поліцейських. Вони стояли, насторожено, злякано озираючись. В руках одного з них спа­лахнуло слабеньке світло ліхтарика. Синє кружало впало на підлогу і поповзло по стінах.

Петер ще дужче притиснувся до шафи. Все його тіло на­пружилось, підтягнулося, немов він приготувався до стрибка.

До кімнати зайшло ще троє.

— Напевно, після розмови з поліцай-президентом він за­лишив квартиру, — промовив один з поліцейських.

— А може, він сховався де-небудь? Треба обшукати всі закутки. А головне: не дивіться йому в лице, одразу заплю­щуйте очі і кидайтесь просто на нього. Бийте його по голові.

Гаряча хвиля озлоблення, яка була трохи вляглася, знову піднялась у грудях Стара.

Він зробив крок уперед і владним тоном промовив:

— Стійте!

Чорні постаті заклякли на місці. Страшний голос Стара вразив їх, немов грім.

— Ви гадали схопити мене сонним? — Він дивився на них з пітьми уважно й зосереджено, і з кожною секундою все дужче й дужче зв’язував їх своєю волею, немов металевими путами.

— Наказую вам, — промовив він все тим же крижаним тоном, — запросіть усіх, хто є в під’їзді, до кімнати. Гукніть їх.

Його наказ був виконаний. Шість чоловік, які чатували на східцях, зайшли в кабінет Петера Стара.

Люди в пітьмі здавалися якимись примарами, і це ще дужче посилювало в душі Петера відчуття фанатичного озлоблення.

Відійшовши в куток, за шафу, Петер закричав на всю кімнату:

— Світло!

Хтось з поліцаїв послужливо намацав на стіні вимикач і включив світло. Під матовим промінням люстри люди немов заклякли. На посірілих обличчях завмер вираз жаху.

Налиті кров’ю очі Стара пролазили в душу поліцаїв, об­плутували їх сталевою павутиною.

На якусь мить розгубився і Стар. Що робити далі? Перед ним стояло більше десятка безвільних, напівсвідомих істот. Він міг наказувати їм, випровадити їх геть, але ж це ніскільки не зарадило б справі. Головне, що до нього прийшли не з поштивим запрошенням, не як рівні до рівного, а брутально й грубо, в усій своїй знахабнілій силі, аби силоміць схопити його і зробити бранцем нікчемного Екельгафта. Хай він тільки відпустить їх — його дії розцінять, як вияв слабості, а без­карність всієї нічної авантюри розтлумачать, як заохочення до нових переслідувань. Поліцай-президент ще й мстити буде йому. О, той мопс здатен на найпідступніший крок. І це в той час, коли він, Петер Стар, людина із залізним серцем, споді­вався на відкритий шлях до трону всемогутності! Він споді­вався! Кляті, прийшли, щоб розправитися з ним! “Не дивіть­ся йому в лице, а кидайтеся просто на нього… Бийте його по голові…” Щось гаряче й пекуче затьмарило розум Петера, бо­жевільна лють охопила його душу.

І сам добре не усвідомивши свого рішення, він витягнув уперед руку і, вказавши на одного з поліцаїв, крикнув:

— Ти — на підвіконня! Швидко!

В наступну мить його мозок прояснився. Породжений га­рячковим маренням намір викарбувався в свідомості чіткою думкою. Його божевільна лють немов набрала осмисленої ціле­спрямованості. “Нехай жах смерті захистить мене”, — проше­потів він сам до себе, невідривно дивлячись на вайлуватого поліцейського, якого стосувався страхітливий наказ.

Поліцай втягнув голову в плечі і мерзлякувато зіщулився.

— Я наказую тобі! — Гримів голос Стара. — Чуєш мене? Марш на підвіконня!

Присадкуватий поліцай незграбно, якось боком пройшов через кімнату і поволі, немов втомлений, поліз на підвіконня.

— А тепер!.. — Петер Стар, задихаючись, верескливим голосом закричав: — Стрибай вниз!

Поліцай безпорадно повернув до нього своє обличчя. Він безтямно озирнувся по кімнаті, але, зустрівшись очима з по­глядом Стара, простягнув уперед руки і шугнув униз головою. На тротуарі хтось дико заверещав, потім зненацька заревли мотори, і всі три машини помчали геть від дому.

— Тепер ти — на підвіконня! Стрибай! Знову важкий удар об бруківку.

— До вікна!

Люди покірно вилазили на підвіконня і падали в сіре провалля.

У кімнаті лишився один поліцай. Це був юнак років двад­цяти, худий, зіщулений, з гострим носом і великими темними очима. Він чекав наказу.

Стар на мить завагався. “Ні, я не знищу його, — раптом вирішив він. — Я зроблю його своїм покірним рабом”.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав Петер, зробивши крок до молодого поліцая.

Той мовчки дивився на Стара і нічого не відповідав. На його сірому обличчі вже лежала тінь смерті. Петер повторив удруге:

— Як тебе звати?

— Арнольд, — ледве помітним рухом губів відповів поліцай.

— Ти не вмреш, Арнольде, — спокійно промовив Петер. — Ти будеш жити, але віднині мої накази для тебе — закон.

— Я слухаю вас, пане Стар, — млявим, байдужим тоном одказав поліцейський. Здавалося, життя, яке подарував юна­кові Петер Стар, не дуже його радувало.

Заклавши за спину руки, Стар широким кроком ходив по кімнаті. Він щось обмірковував. Густі зморшки вкрили його чоло. М’ясиста щелепа рухалась з боку на бік.

Врешті він зупинився навпроти хлопця і зміряв його з ніг до голови уважним, вивчаючим поглядом.

— Ти будеш моїм охоронцем і довіреною особою, — про­мовив він неквапом. — Мої вороги — це твої вороги. Моє життя — це твоє життя. Коли ти побачиш, що ворог підняв на мене руку, ти мусиш забити його, не вагаючись. — Він гово­рив усе запальніше, все швидше, його очі горіли нелюдським вогнем. — Ти підеш зі мною великим шляхом, шляхом без­смертя і слави. Я — перша людина неземного життя. Безсмертя впало мені до ніг, воно заповіло мені стати на чолі світу. Той, хто вірно мені служитиме, вступить разом зі мною під склепіння вічності.

Пошук на сайті: