Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3218
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2863
Хлопець зачаровано дивився на Стара.

— Я служитиму вам, мій володарю, — вихопилося з його уст. Очі хлопця зустрілися з очима Петера Стара і враз згас­ли. Гіпнотична дія Петерового погляду все більше проймала його душу.

— Так, ти вірно сказав, — урочистим тоном мовив Петер. — Я володар.

Він підійшов до вікна і замислився. Його думки ширяли десь у безмірній високості, в недосяжних далях. Земне життя стало для нього зараз байдужим і чужим. Десь внизу, на ву­лиці, лунали свистки, вили автомобільні сирени, чувся незви­чайний для такого раннього часу схвильований гомін юрби, яка збиралася навколо знівечених тіл поліцейських, а він — винуватець всієї трагедії, стояв холодний, байдужий і марив далекими світами.

Раптом він отямився. Одразу пригадав, що його безсмертя — це тільки фікція, найкоротше життя на землі. Місяць лишив­ся йому до смерті, один місяць працюватиме його батарея.

Повернувшись до юнака, Петер Стар промовив:

— Ти мусиш виконати моє перше завдання, Арнольде.

— Я слухаю вас, мій володарю.

— Ти повинен відшукати сліди хірурга Берна, про якого ти, мабуть, уже чув.

— Це той самий лікар… — Поліцай запнувся на слові.

— Так, це він.

— Де я мушу шукати його, мій володарю?

— Я не знаю, — сказав Петер, дивлячись кудись у вікно.

— Можливо, він уже там, куди ми всі прийдемо рано чи пізно. А може… ні, він, напевно, десь неподалік. Він ховається від мене. Мені здається, що поліція знає, де він. Вони говори­ли про мою дружину, значить, вони знають і про Берна.

На обличчі юнака промайнула радісна усмішка,

— Я знаю, що робити! — вигукнув він. — Моя мати…

— Вона в поліції?

— Ні, вона працює покоївкою у самого імперського мініст­ра. Відколи я пішов служити в поліцію, вона вигнала мене з дому. Дивна. Я її люблю, але не можу зрозуміти її. Мені подобається детективна робота. Що ж тут страшного? Нічні нальоти, вистежування… Я піду до неї і розпитаю про все. Вона, мабуть, чула шо-небудь.

— Так, іди! — Петер схвально кивнув головою.

— Де я знайду вас, мій володарю? — вже з порога запи­тав Арнольд.

— Запам’ятай мій телефонний номер. Ось тобі листок, запиши. А якщо мене тут не буде, я лишу для тебе записку в готелі “Вампір”. Це буде наше постійне місце зустрічі.

Юнак вправно, по-військовому клацнув підборами і вий­шов.

Арнольд розшукує Стара

…Арнольд зупинився біля невеличкого двоповерхового будинку. Чи вдома мама? Може, сьогодні вона чергує на віллі Германа Тода? І як вона зустріне його? Бідна мама, зовсім самотня. Зараз вона відчинить двері і, побачивши його, кине йому в лице: “Нащо ти повернувся в цей дім? У тебе нема дому”. Вона вперта і горда, хоч завжди дуже втомлена. Вона ніколи не простить йому того, що він пішов служити в полі­цію, до убивць її чоловіка і його батька. “В тебе нема дому…” Значить, оцей маленький будиночок і оці каштани під вікном у тісному палісадничку, і оця розламана качалка — дорога пам’ятка його дитинства — все це не його. І мати не його?

— Мамо, відчини. — Він стукав настирливо, владно. — Відчини, мамо!

Вона з’явилась на порозі, строга, з посрібленим сивиною волоссям, з темними, глибоко запалими очима. Кволо по­сміхнулась і просто промовила:

— Я так і знала, Арно, що ти прийдеш додому.

Арнольд рішуче переступив поріг. Кількох материнських слів було досить, щоб в душу йому повернувся колишній спокій, майже дитяча безтурботність. В цім домі він міг почу­вати себе в повній безпеці. Він знову став маленьким бешкетливим Арно…

— Мамо, я хочу поговорити з тобою.

Вона дивилася на його бліде, аж посіріле обличчя, на важкі синці під очима, на загострений ніс, і не впізнавала свого сина.

— Що трапилося? Ти накоїв лиха? — Вона знову була тільки турботливою матір’ю.

— Лиха? — Юнак подивився у вікно, потім перевів погляд на матір. — Так, трапилася подія, якої я ніколи не сподівався…

Він затнувся, відчуваючи, як в душу закрадається незро­зумілий страх. Нащо говорити про все матері? Він не сміє. Ні, ні, він не сміє видавати свого володаря. Арнольдові раптом здалося, що прямо на нього дивляться великі сірі очі Петера Стара, влазять в душу, розпеченим свинцем лягають на серце. А очі напливають, темніють, миготять вогнистими іскрами. “Мої вороги — твої вороги…”

Арнольд тріпнув головою, ніби бажаючи відігнати від себе страшне видіння, але сірі очі не зникали.

У голові хлопця затуманилось. Хтось всевладний, незри­мий стиснув його мозок, здавив горло. Ніби підкоряючись тій силі, він промовив:

— Ніякого лиха. Я вчинив велику справу, мамо.

— Не розумію тебе, — мати збентежилася.

— Послухай, мамо, — заговорив гарячково Арнольд, — люди, яким ти служиш, мої кровні вороги.

“Що я плету? Якесь безглуздя”, — подумав він, але не­зрима сила одразу ж примусила його говорити далі:

— Віднині буду боротися проти них. Буду боротися, доки ми з володарем не переможемо їх.

— Що з тобою, Арно? — зляканим голосом перепитала Гелена.

Арнольд втомлено опустився на канапу.

— Я йду на боротьбу з ними, із “Золотим ангелом”. Чуєш, мамо?

Гелена вся подалася вперед.

— Значить, ти згадав свого нещасного закатованого бать­ка? Ти зрозумів, чому твоя мати була змушена йти в покоїв­ки до кривавого диктатора Германа Тода? Сину, любий мій, ми будемо разом з тобою мститися за нашого тата.

— Так, будемо, — похмуро сказав Арнольд. — Але я не питаю тебе, хто ти і з ким зв’язана…

Мати сіла на канапу біля сина. Вона захоплено дивила­ся на красиве обличчя Арнольда. Ось який він, її син, кот­рого відштовхнула від себе, коли він затесався до поліції і став служити вбивцям її чоловіка. В обличчі Арнольда вона впізнавала риси покійного Стефана.

— Я не буду питати тебе, звідки ти прийшов, Арнольде, — промовила вона по хвилі. — Але моє серце підказує мені, що ти допоможеш нам.

— Так, ми робимо спільну справу, — рівним тоном одказав юнак.

— Тому я й вірю тобі. — Мати замовкла, певно, на щось зважуючись. — Ти мусиш допомогти мені. Володарі “Золото­го ангела” затівають страшну річ. — Очі її розширились, голос затремтів. — Вони радились вчора, і я все чула. Скоро прол­лється кров наших друзів…

— Кажи, що вони затіяли, — нетерпляче перебив її син.

— “Золотий ангел” хоче знайти якогось Петера Стара…

— Стара? — перелякано зойкнув Арнольд.

— Вони шукають Петера Стара, — квапливо продовжува­ла мати, — і хочуть скористатися його “залізним серцем”…

— Яким серцем, що ти верзеш? — урвав материну мову Арнольд. — Петер Стар… — Він схопився з канапи і урочисто поглянув довкола себе. Але раптом отямився, змовк і тихо опустився на канапу.

— Ти знаєш його? — запитала мати.

— Ні, мамо, це я так. Говори далі. Що вони затіяли?

— “Золотий ангел” влаштував засідку біля клініки на ву­лиці Штерна. Сьогодні газети повідомлять, начебто дружина Петера Стара, тяжко поранена під час трагічної події на Голубо­му Беркуті, перебуває в цій клініці… Стар піде до неї, і вони впіймають його. Коли він потрапить до їхніх рук, щось страшне…

Арнольд, як навіжений, зірвався з місця.

— Досить, мамо! Ти правду кажеш?

— Але ж вислухай мене до кінця. Ти мусиш повідомити наших людей, щоб вони негайно вжили заходів. Ти підеш до них…

Арнольд шарпнув на собі портупею. Мить подумав.

— Мамо, я буду слухатись тебе, я… я виконаю все.. Тільки скажи… Ти нічого не знаєш про Берна? Може, ти чула, де він зараз ховається?

— Сьогодні під час сніданку поліцай-президент доповідав моєму хазяїну, що поліція напала на його слід. Потім вони стали говорити пошепки, мені довелося вийти, і я нічого не дізналася. Але наші друзі стежать за Берном. Герман Тод да­ремно старається…

— Значить, Герман Тод знає? — Юнак на мить замис­лився.

— Послухай, Арнольде! Мене турбує інше, — майже бла­гальним тоном заговорила мати. — “Золотий ангел” хоче ви­користати Петера Стара. Вчора було прийняте рішення внести його до корпорації і зробити всемогутнім диктатором. Якщо це станеться, Стар знівечить країну. Я мушу йти на віллу, але ти допоможеш мені. Ти підеш…

— Так, так, мамо, я піду… — Він говорив кудись у простір, втупившись холодними очима у відкрите вікно.

— Ти підеш на квартиру Бервальдів… — Говорила далі схвильованим тоном Гелена. — Ти пам’ятаєш, де живуть Бервальди? Там зустрінешся з посланцем… — Вона на мить запну­лась. Чи варто говорити йому все? — Побачиш молодого чо­ловіка по імені Краузе і розповіси йому все, що я тобі допіру казала. Ти чуєш мене, Арнольде?

— Чую, мамо, — якось байдуже відповів син. Його думки блукали далеко-далеко… Сильний голос невпинно звучав у його вухах: “Ти підеш за мною великим шляхом безсмертя й слави…”

Той голос позбавляв Арнольда сил, навівав на нього якийсь казковий сон. І тому він механічно, мов неживий, відповів матері:

— Піду.

— Ти пам’ятаєш адресу Бервальдів?

— Пам’ятаю.

— Ну то йди, сину.

— Іду, мамо.

На вулицях вже було повнісінько люду. Тривожні чутки носилися по місту. З вуст у вуста передавались подробиці трагедії на Голубому Беркуті і вбивства поліцейських на ву­лиці Бохум.

Газети вийшли з величезними заголовками на перших сторінках.

“Трагедія Голубого Беркута — справа рук червоних.

Врятовано тридцять дев’ять осіб. Серед них Евеліна Стар, Карл Брайнгвайнер, Ганс Мюллер…”

Арнольд не поспішав. З почуттям виконаного обов’язку він повертався до свого володаря. В голові його вирували думки. Очевидно, його володар має справу з духами, він сам могутній, як дух. Нехай іде до Тода, нехай не боїться “Золо­того ангела”. Я так і скажу йому: “Вони хочуть зробити вас великою людиною. Вони знають, де перебуває Берн”.

Ось і вулиця Бохум. Знайомий дім на розі. Потік пішоходів, поліцейські на перехресті. Може, нічого не трапилося?.. Може, страшна смерть його товаришів — тільки дикий, божевільний сон? Ні, він все добре пам’ятає. Він мав зробити останній крок в своєму житті, смерть вже дивилася на нього чорною пащею роз­критого вікна… Потім владний окрик Стара, його різкий наказ: “Ти будеш жити!” І ось він зараз поспішає до нього.

Арнольд зайшов у під’їзд і швидко піднявся на п’ятий поверх. Наблизився до знайомих дверей. Ось дзвінок, ма­ленька табличка.

— Стійте! Вам куди?

Арнольд помітив двох поліцейських. Вони стояли на верхній площадці, тримаючи в руках автоматичні пістолети. По тому, як вони, зігнуті, зіщулені, визирали крізь поруччя, можна було зрозуміти їхній стан. Кожної хвилини вони чека­ли чогось страшного, якоїсь неймовірної витівки “залізного диявола”.

— Курт? Носке? — Арнольд не міг приховати свого подиву.

Знайомі поліцейські теж полегшено зітхнули. Один з них, товстий, вайлуватий, хитрувато посміхнувся.

— Кажуть, що ти втік від “залізного диявола”?

— Я не тікав від нього…

— Ого! — вражено вигукнув другий поліцай. — Може, ти породичався з ним і він звів тебе з нечистим?

— Та ні, “залізний диявол” викинув його з вікна, але Арнольдові вдалося зачепитися за електричний дріт, — силу­вано пожартував його напарник.

Арнольд насупився.

— Я просто втік. А його що, впіймали?

Пошук на сайті: