Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3218
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2863
— Еге, впіймаєш! — сказав вайлуватий. — Він зачарова­ний самим нечистим. Кажуть, що він прибув з Індії, де багато років знався з чорнокнижниками. Плещуть, що у нього під волоссям є навіть маленькі ріжки. — Поліцай весело підморг­нув своєму товаришеві.

— Перестань патякати! — різко обірвав його Арнольд. — Де Петер Стар? Він приходив до себе додому?

— Ти нас питаєш? — Товстун журно похитав головою. — Коли б ми знали, то, може, не стовбичили б в цьому проклято­му під’їзді. Мабуть, утік чорним ходом. Запропастився, наче у воду впав. Скрізь виставлено пости. Скажемо тобі по секрету: в нас газові кулі. Вони тільки отруюють. Коли він втратить свідомість, ми повинні зв’язати його і відпровадити в тюряжку. Ми будемо стріляти навіть тоді, коли побачимо його за двісті метрів. Він не встигне й слова сказати. Тепер йому кінець…

Арнольд, опустивши голову, поволі спускався сходами. “Добре, що я у формі, — подумав він. — Вони й досі вва­жають мене за свого. Не знають, що я служу великому володарю”.

Через десять хвилин юнак був біля лікарні на вулиці Штерна. Двоповерховий, сірого кольору особняк ховався в гущавині дерев.

Ще здалеку Арнольд побачив велетенський натовп. Сотні людей юрмилися біля ґратчастих воріт клініки. Кілька полі­цаїв стояли за ґратами.

— Негайно покличте головного лікаря, — гукав до полі­цаїв високий чоловік, розмахуючи над головою капелюхом. Його очі видавали відчай і злість. — Довго вони будуть при­ховувати від нас правду?

До Арнольда кинулось одразу кілька чоловік. Напевно, присутні вирішили, що він охоронець.

Чоловік з капелюхом у руці схопив його за лікоть.

— Та майте ж совість, молодий чоловіче! — вигукнув він істеричним голосом. — Підіть, передайте їм, що ми будемо скаржитись, напишемо самому міністру… Це ж неподобство! Мій син офіцер… загинув на Голубому Беркуті. Я хочу зна­ти… може, він тут… поранений. Нехай вивісять списки!

— Так, так! — підхопило кілька голосів. — Нехай вивісять списки!

Арнольд похмуро обвів усіх холодним, байдужим по­глядом. Нічого не відповівши, проштовхався до ґратчастих воріт.

Услід йому залунали гнівні вигуки:

— Негідник! Вони всі такі! Без серця й душі!

Схвильований натовп почав натискувати на Арнольда. Задні сипали прокльонами, гнівно погрожували кулаками.

— Скажіть, де наші діти?

— Я втратила брата!..

Арнольд припав обличчям до залізної брами.

— Гей, хлопці, підійдіть сюди! — покликав він поліцаїв, які з байдужим виглядом стояли трохи оддалік на посиланій гравієм доріжці.

— Чого тобі? — Один з них перевальцем, тримаючи в руках автоматичний карабін, підійшов до брами.

— Я із загону капітана Штурвальда, — неголосно промо­вив Арнольд. — Відчини мені.

Поліцай перелякано вирячив на нього очі. Його рука ми­моволі лягла на затвор.

— Але ж ви… ви всі загинули?

Він дивився на Арнольда, немов на привида.

— Ні, я врятувався, відкрий, — вже трохи дратуючись, сказав Арнольд.

Поліцай впустив його. До них одразу підійшли ще два охоронці. Почались розпитування, залунали здивовані недо­вірливі вигуки. Арнольд відповідав коротко, похмуро.

— Де ж цей Петер Стар? — спитав він, коли охоронці трохи вгамували свою цікавість.

— Петер Стар від нас не втече, — змовницьки підморгнув високий, веснянкуватий поліцай. — Тут ми йому добре гніздеч­ко вимостили.

— Де ж він? — Арнольд, весь напружившись, дивився лихоманковими очима на охоронця.

— Зачекай, буде тут, — хвалькувато промовив другий поліцейський, бавлячись своїм карабіном. — Ось бачиш? Три газових кулі — і він без пам’яті. Не знаю тільки, для чого з ним церемоняться? Пристрілити з броньовика та й годі.

“Ворог Петера Стара — мій ворог, — промайнуло в голові Арнольда. — Я мушу знищити їх і попередити володаря про небезпеку”. А мати? Що вона говорила йому? Карабіни і газові кулі…

Він вихопив свій пістолет і, перше, ніж поліцаї встигли опам’ятатися, загнав три кулі в груди веснянкуватого. Ще один постріл, і другий поліцай, болісно зойкнувши, схопився за живіт і впав на землю.

Далі події відбувалися з блискавичною швидкістю. Важ­ким ударом ноги Арнольд звалив на землю третього охоронця і кинувся до приміщення клініки. Одним стрибком подолав східці і вскочив у вестибюль. Йому перегородили шлях п’ять чи шість поліцаїв. Арнольд шаснув у гардеробну, двері до якої були відчинені. Сховавшись за невисокий дерев’яний бар’єр, він почав відстрілюватися.

Кулі з тонким дзижчанням цьвохкали над головою юнака. Сухий тиньк падав на підлогу. Брязнула велика люстра, сип­нувши щедрим дощем скалок. Постріли лунали гулко, розко­тисто, немов під високим склепінням клініки рвалися фанати.

— Божевільний! — Кричали поліцаї з вестибюля. Їх набра­лося там уже більше десятка. — Тобі все одно кінець. Здавайся!

Але Арнольд продовжував мовчки відстрілюватися. З хо­лодною розважливістю, посилаючи кулю за кулею, він осмислю­вав ситуацію: “Я даремно убив отих двох на вулиці. Даремно видав себе, навіть не дізнавшись, де мій володар. Але тепер відступати пізно. Треба триматись до кінця. Коли приїде во­лодар, він почує стрілянину і збагне, що тут коїться щось недобре. Тільки від нього я можу сподіватися порятунку. Тільки від нього”.

— Вилазь, дурню! — кричали йому поліцейські. — Все одно тобі кінець.

— Не підходьте! У мене є ядерні гранати! — затято відповів Арнольд.

“А може, володар уже сидить десь в цьому домі, — вихо­ром пронеслось у голові юнака. — Може, вони схопили його? Може, його десь заманюють у пастку?”

Тоді він приклав долоні рупором до рота і щосили закри­чав у відкриті двері:

— Володарю мій! Володарю!

У відповідь вибухнув гучний регіт поліцаїв.

— Ви чуєте, він збожеволів!

— Арнольде, не дурій!

Але хлопець продовжував викрикувати:

— Володарю мій, великий, всемогутній володарю! Слу­хай мене!

Високе склепіння вестибюля відгукувалося громовою луною.

— Не гай часу, володарю! Герман Тод знає таємницю Берна!

— Божевільний, кому ти кричиш? — потішалися над ним поліцейські.

— Тут немає ніякого володаря.

— Кидай зброю! Ще можеш врятувати собі життя.

Смертна туга охопила душу юнака. В голові раптом чітко й виразно промайнула думка, що прийшов кінець. Ніхто вже не допоможе йому, ніякого володаря немає близько. Він дійсно збожеволів, вчинивши справу, за яку його буде покарано смер­тю. Байдуже: здаватися чи не здаватися. Все одно — смерть. Кінець всьому. Ще хвилина, друга, ще можна востаннє поди­витися на небо, на сонце…

Раптом знадвору донісся гучний голос:

— Зняти облогу будинку!

Гомін, бадьорі крики, гупання багатьох ніг. Широко роз­чинилися масивні двері, і до вестибюля ввійшов у супроводі кількох солдат офіцер імперської гвардії Германа Тода в блис­кучому парадному мундирі. Побачивши подзьобані кулями стіни і потрощені дзеркала, він здивовано подивився на по­ліцейських, які нерішуче стояли за колонами.

— Що трапилось? Поясніть!

Якийсь прудконогий сержант вихопився вперед і, боязко озираючись на гардеробну, де сидів Арнольд, став доповідати:

— Там божевільний… Прийшов сюди, щоб допомогти “заліз­ному дияволу”. Зчинив стрілянину. Ви сховайтесь за колону, пане полковнику, чого доброго, ще й вас прошиє з свого пістолета.

Хвацький офіцерик, браво випнувши груди, повернувся до гардеробної:

— Припиніть стрілянину! — гукнув владним тоном. — Чуєте? Це, напевне, ви, Арнольд Рок? Петер Стар не потребує вашої допомоги. Він знаходиться під захистом імперських за­конів і особистої гвардії Германа Тода. — Офіцер говорив бундючно, притиснувши до грудей важке підборіддя. — Інже­нер Петер Стар веде переговори з імперським міністром Германом Тодом і вельмишановним паном Шаукелем. Вас роз­шукують по всьому місту. За наказом Ганса Шаукеля, я маю доставити вас у резиденцію імперського міністра. Таке особи­сте бажання інженера Петера Стара.

Арнольд відкинув пістолет і важким втомленим кроком вийшов з вестибюля. На плечах і на чорному волоссі в нього рясно білів тиньк. У цю хвилину він був схожий на муляра, який щойно спустився з риштувань.

— Приведіть себе в порядок, молодий чоловіче, — звер­нувся до нього гвардійський офіцер, — і йдіть за мною. Ви поїдете в резиденцію його величності імперського міністра Германа Тода.

— Значить, “залізний диявол” уже там? — Вихопився наперед один з поліцаїв.

— Ніякого “залізного диявола” не існує, — з погрозливою ноткою в голосі відповів йому офіцер. — Честь інженера Пе­тера Стара знаходиться під надійною охороною законів дер­жави. Ходімо, пане Рок!

Він перший закрокував до дверей, високо, немов на па­раді, викидаючи вперед короткі ноги. Мабуть, за своє довге життя військового служаки йому довелося більше ходити це­ремоніальним маршем, аніж звичайною людською ходою.

Арнольд, підбадьорившись, обсмикнув на собі мундир і, зиркнувши на поліцаїв зверхнім поглядом, подався за бун­дючним гвардійцем.

Відверта розмова

Все почалося на світанку.

В оповитій півмороком спальні Тода задзеленчав теле­фон, невмолимим лементом вирвавши вельможного міністра з найсолодших сновидінь. Герман Тод схопив трубку.

— Який диявол? — Він ладен був лаяти усіх на світі, але в мембрані залящав голос Шаукеля.

— Перепрошую, Германе… Не можна гайнувати ні секун­ди… Той йолоп Екельгафт зіпсував усю справу.

Імперський міністр підскочив на своєму широченному ліжку і обома руками притиснув до вуха трубку.

— Що трапилося, Гансе?

— Екельгафт злякав пташку.

— Що? Говори ясніше. До біса алегорії!

— Екельгафт послав поліцію на квартиру Стара, а той наробив шелесту… Повикидав усіх поліцейських з п’ятого поверху. Кажуть, начебто вони самі пострибали на брук. Коротше, наш план під загрозою. Стара налякали, і, очевид­но, він не з’явиться в клініку. Треба грати відверто. Чуєш? Відверто.

— Що ж робити? — Імперський міністр розгублено обма­цував лівою рукою ковдру.

— Треба виправити помилку Екельгафта, — надривався Шаукель. — Ми повинні сказати Петеру Стару, що воліємо ввійти з ним в дружній контакт. Є відомості, що він не поки­нув свій дім і чекає вістей про жінку. Будемо дзвонити йому по телефону, я сам буду дзвонити. Скажу, що ми гарантуємо йому життя і просимо прибути до тебе на віллу…

— Дзвони, роби, що хочеш, — важко простогнав Герман Тод і безсило поклав на важіль трубку. Раптове хвилювання геть позбавило його сил.

“Ми запрошуємо його до себе, — подумав він, кутаючи своє кістляве тіло в пухнасту ковдру. — Злий джинн… Як він поведеться з нами? Хто буде сильнішим: він чи ми?”

Герман Тод повернувся на правий бік і втупився погля­дом у вікно, “Світає, — подумав. — Цей день вирішить нашу долю на століття. На цілі століття!”

І він мерзлякувато загорнувся в ковдру.

А тим часом на квартирі Петера Стара невгамовно дзе­ленчав телефон. Він дзвонив хвилину, другу, п’яту… Він поло­хав ранкову тишу, розганяв по кутках морок, бився в скло вікон, але на ті звуки ніхто не відповідав. Може, їх ніхто не чув? Може, Петер залишив квартиру і зник невідомо куди? Ні. Петер Стар лежав в сусідній кімнаті на ліжку Евеліни, одягнутий, в черевиках, закинувши під голову руки, і неви­дющими очима дивився в стелю. Дзеленчання телефону заліз­ним ціпом било його по нервах. Все його тіло дрібно тремтіло. Однак він примушував себе нерухомо лежати на постелі. Більше він не піддасться на провокацію, не стане патякати з отим псом Екельгафтом. Після вбивства поліцейських йому нічого чекати від уряду. Через кілька хвилин він чорним хо­дом через горище залишить назавжди цей дім. Назавжди.

Із вулиці донеслось фуркотіння мотора, і ранкову тишу розітнув голос з автомобільного гучномовця:

— Інженер Петер Стар! Інженер Петер Стар! Ви чуєте, Петер Стар? Візьміть телефонну трубку!.. Візьміть телефонну трубку!.. З вами буде говорити імперський секретар Ганс Шаукель. Ганс Шаукель!

Пошук на сайті: