Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3222
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2865
Сестра обтягнула руку Евеліни чорним пояском, до гру­дей притулила широкий розтруб. Берн впився поглядом в прилад. Стрілочки зрушили з місця, на одному з екранів ви­никла світла цятка, яка почала пульсувати.

— Досить! — наказав хірург. — Серце ослаблене, але все гаразд. Графіка мозку!

Сестра приклала до голови Евеліни дві металеві пластин­ки, включила рубильник. Спалахнув зеленим кольором екран, на якому посунулася біла стрічка. Лінія, що малювалася на ній, карколомно стрибала.

— Струс мозку, — похитав головою Берн. — Але особли­вої небезпеки нема…

Груди Евеліни судорожно здіймалися, вона важко ди­хала.

Берн глянув на санітарів.

— В палату! Озон! Масаж!

Потім підійшов до Петера і так само швидко розрізав на ньому одяг. Оголилися груди — міцні, атлетичні, ніжно-золотистого кольору. Біля соска, в ділянці серця Йоган по­бачив велику пляму. Він нахмурив брови. Приставив чор­ний розтруб до грудей Стара і глянув на шкалу. Стрілка ледве-ледве ворухнулася, дрібно затремтіла і знову завмер­ла.

— Серце травмоване! — прошепотів Берн. Потім схвильова­но кинув лікареві: — Подайте кордінеліт! Зробимо укол в серце.

— Невже… — Неприхований острах проступив на обличчі лікаря.

— Так! Іншого виходу нема, — відрізав Берн. — Серце спиняється.

Лікар вагався недарма. Кордінеліт був страшним препара­том. Він моментально стимулював роботу серця, але його дію витримував лише сильний організм. Опісля це коштувало хво­рим багатьох років життя.

Берн зробив блискавичний укол. Тіло Стара стрепенуло­ся, агонічна судорога хвилею пройшла по тілу. Кілька секунд стрілка на шкалі скажено бігала, та ось її рухи стали слабши­ми. Вона безнадійно поповзла донизу і ледве помітно запуль­сувала в такт ударам серця…

Берн витер з обличчя піт, натиснув на столі кнопку дзвінка. За якусь хвилину до приймальні зайшов асистент.

— Гельд, залиште поки що пса, — коротко наказав хірург. — Проконтролюйте роботу серця пацієнта.

— Гаразд, — озвався Гельд. — Але мушу сказати: собака в дивному стані. Активність організму незвичайно піднялася. Вийшов з ладу другий електронний записувач.

— Ось як! Дивно, справді дивно! Та про це потім. Конт­ролюйте пацієнта, а я гляну на жінку.

Берн вийшов.

У приміщенні було тихо, але тиша та здавалася страшні­шою грому, бо тут, у цьому непорушному тілі, відбувався двобій між життям і смертю. Моторошний неспокій розлився хвилями по кімнаті.

Мужнє, відкрите обличчя Гельда видавало зосереджену думу. Він впився поглядом в прилад, але знав напевне, що його втручання зараз зайве. Про це ясно свідчив аналізатор. Навіть славнозвісний Берн не допоможе. Яка іронія долі! Вони творять вічне серце, а люди гинуть на їхніх очах.

Гельд стояв і, хмурячи високе красиве чоло, дивився в простір.

— Як справи?

Голос Берна немов розбудив асистента. Він мимоволі ков­знув очима по приладах.

— Справи невтішні, докторе, — озвався Гельд стримано. — Подивіться, серце ледве працює. Тонус організму катастрофіч­но падає.

Берн сумно похитав головою. Взявши холодіючу руку і якось механічно прощупуючи пульс, він промовив:

— А там справи кращі. Пацієнтка буде жити. Невеликий струс мозку. Нервовий шок…

Його погляд спинився на маленькій чорній стрілці. Вона кволо піднялась і знову впала донизу. І той тремтливий рух ніби зачепив в його душі найтоншу струну жалю. Перед ним помирав товариш. Вірний друг його юнацьких років Петер Стар… Ніяка сила вже не могла врятувати його. Ніяка сила!.. Через кілька хвилин Петера не буде!

Хірург з болісним виразом обличчя зробив крок назад. Глянув здалека на тіло товариша, свого асистента, що нерухо­мо стояв біля приладів. Безпорадно озирнувся навколо. Чо­гось ніби чекав, ніби слухав… Якийсь голос наказував йому діяти, але він не міг збагнути його.

Врешті почув той голос. “Серце… Механічне серце…” Берн аж руку підніс до чола. Дивно й страшно прозвучали ті слова. Струснув головою. Ні, він не може, він не сміє! Правда, пер­ший експеримент вдався. Механічне серце повернуло життя псу. Він сам, Йоган Берн, годину тому впивався безтямною радістю перемоги.

Але чи ж має він право застосувати зараз свій винахід? Перед ним людина, його товариш!

Берн заціпенів. Думки гарячково кружляли в його голові. Треба щось робити. Треба негайно діяти. Адже іншого виходу немає. Коли йдеться про життя або смерть, медицина не сміє відступати перед найтяжчим випробуванням.

“А може…” В глибині його свідомості виникла тиха підступ­на думка. “Може, хай умирає. Я зробив усе, що міг, все, на що здатний хірург. Евеліна залишиться самотньою і… хто знає…”

Але в ту ж мить хвиля сорому жбухнула до голови Берна. Як він міг таке подумати? В його вухах пролунав голос Стара. Колись той жартома говорив йому:

— Ти ж людина без серця! Науковий сухар!..

Ні! Він доведе йому, що це не так! Берн доведе, що він творив для врятування людей, а не заради егоїстичних цілей.

— Докторе! — почувся різкий голос асистента.

— Га? Що там? — стривожено поглянув на нього Берн.

— Серце зупинилося! Клінічна смерть!

Ці слова вдарили Берна, немов обухом. Він схопився обо­ма руками за скроні і міцно стиснув їх. Так, він не сміє більше вагатися. Зараз він доведе всім, що він не сухар. І сам Петер Стар, який лежить мертвий, переконається в цьому.

Серед тиші, наче урочисте заклинання, пролунав голос хірурга:

— Тіло — на операційний стіл!

Ординатори здивовано глянули на доктора. Його наказ здався їм дивним, мало не божевільним. Тільки асистент Гельд з розумінням кивнув головою. Він знав — доктор зважився на нечуваний крок…

Через кілька хвилин Йоган Берн, його асистент Франц Гельд, три ординатори і дві сестри, проминувши стерилізацій­ну камеру, увійшли до операційної.

Сестри зав’язували халат на спині доктора. Він уже не бачив ні хмарок, що рожевіли в призахідному сонці і з ціка­вістю заглядали до операційної через прозорий дашок, ні асис­тента, ні навколишніх предметів. Він дивився туди, де на підвищенні лежало тіло Стара, закрите білими покривалами, під промінням велетенської газосвітної лампи-рефлектора. Навіть не на тіло, а на невелике відкрите місце в ділянці серця, де виднівся страхітливий синець… Зараз він, доктор Берн, має подолати і розкрити велику таємницю смерті і буття.

Хірург зібрав усю свою волю, сконцентрував думки. Може, зупинитися, доки не пізно? Ні! Іншого шляху в нього нема. Тільки цей, один, найважчий!.. Чітким кроком вийшов на підвищення, підняв руки.

— Випустити кров!

Кров з вен на руках Петера Стара полилася по тоненьких трубках темною цівкою в прозорі балони.

— Законсервовану кров! — одним порухом губів мовив Берн. Схилившись над трупом, він впевненими енергійними рухами розрізав тіло. Хвилина, друга… Сестри і ординатори ловили кожний жест хірурга і блискавично подавали йому необхідні інструменти.

Ось, нарешті, серце оголене! Невловимо швидко чудодійні руки доктора наклали затискувачі на аорту, артерії і вени. Ще кілька енергійних рухів рукою — і Берн обережно вийняв з грудей Стара нерухоме серце.

Лікарі завмерли. Великі краплі поту тремтіли на чолі хірур­га. Він подивився на свого асистента, і з-під пов’язки пролу­нав твердий, чіткий наказ:

— Гельд! Механічне серце!..

Воскресіння з мертвих

…Плутаними стежечками поверталася свідомість. Перед заплющеними очима пливло блідо-рожеве марево, на чорно-фіолетовому тлі спалахували й згасали золоті іскорки, немов зорі на вечірньому небі.

Евеліна застогнала, злегка ворухнулася. Тіло було важ­ким і неслухняним. Не відкриваючи очей, спробувала усвідо­мити, що з нею. Але думки тікали в безвість, у морок, спліта­лись гарячим плетивом, розтікались туманом. З великим зу­силлям Евеліна підняла повіки і одразу ж заплющила їх — яскраве світло ударило в очі, засліпило.

Потім відкрила повіки наполовину, кілька секунд дивила­ся на блискучу білу смугу, затуманену слізьми, крізь яку по­ставав перед нею світ. Розплющила очі.

Але що це? Біле простирадло, яким вона вкрита, спинка ліжка, білі матові стіни кімнати! Де вона? У себе вдома? Ні! Не схоже! В домі Петера? Петера…

— Петер! — тихо покликала вона.

Ніхто їй не відповідав.

Та що це таке, зрештою? її звалила хвороба? Вона в лікарні? Мабуть, так, бо навколо все біле — і ліжко, і простирадла і стіни. Але що ж могло трапитися? Евеліна напружувала дум­ку, викликаючи спогади про минуле, але нічого не могла при­гадати. У кімнаті почулися м’які кроки.

— Хто тут? — слабким голосом промовила Евеліна.

Над нею схилилося обличчя в окулярах, з білою лікарсь­кою шапочкою на голові. Хто це? Щось дивно знайоме є в кожній рисі обличчя. Туман потроху розвіявся, лице просту­пило ясніше…

— Йоган?!

— Спокійно! — Він поклав їй на руку свою суху гарячу долоню. — Тобі хвилюватися не можна.

— Де я? Що зі мною? — з острахом допитувалася Евеліна, намагаючись звестися на лікоть.

— Я все розповім… Лежи, поки що не рухайся.

— Як я потрапила сюди?

— Вас привезли після катастрофи. Ви з Петером були в церкві. Вінчалися…

— А-а-а! — простогнала вона. Ніби блискавка пронизала її свідомість, освітила, розігнала пітьму забуття.

— Не треба! Я все пам’ятаю… — кволо прошепотіла Евеліна, простягаючи до Берна бліду руку.

Перед її заплющеними очима, зримо, зовсім реально по­ставали картини минулого. Врочисте богослужіння в церкві… Поздоровлення знайомих… Машина мчить залюдненими ву­лицями, а поряд — Стар. Серце Петера б’ється гаряче і при­страсно. Віднині це серце освітить назавжди їй дорогу до ве­ликого і неземного щастя… А потім… потім… У світ променів і радості раптом увірвався дикий свист… поліцейський авто­мобіль з-за рогу. Удар!.. І потім… темна яма забуття!..

Евеліна застогнала, відкрила очі і майже крикнула в лице Йогану:

— А Петер? Де Петер?..

— Спокійно, Евеліно! — ласкаво мовив Берн. — Все буде гаразд. Петер тяжко хворий. Кілька днів тому він опритомнів. Зараз він спить…

— Кілька днів? — здивовано відкрила очі Евеліна. — Як? Хіба ми не вчора потрапили сюди?

Берн сумно посміхнувся, рисочки біля його сухих губів стали ще різкішими.

— Вас привезли в клініку двадцять вісім днів тому.

— Значить, я була тяжко хворою?

— Невеликий струс мозку… Все минуло… Тепер ти цілком здорова.

— А Петер? З ним теж все гаразд?

Берн якусь хвилю помовчав, немов збираючись з думками.

— Ну, чого ж ти мовчиш?.. Йому погано? Може, він умер? — Останні слова вона вигукнула майже в розпачі.

Евеліна, бліда, схвильована, піднявшись на руках, розши­реними очима дивилась на Йогана. Шлейка білої сорочки сповзла з її плеча, але вона не звертала на те уваги.

— Ну, говори! Чого ти мовчиш?

— Він живий, — глухим голосом обізвався Йоган. — Тільки…

— Що?

— Я не можу розповісти тобі всього. Зараз не можу…

Евеліна підняла голову. Руки її дрібно тремтіли. Обличчя було мармурово-блідим. Враз її полишили сили, і вона повільно опустилася на подушку. Тихий стогін вирвався з її грудей.

— Бачиш, тобі не можна хвилюватися, — заговорив Берн, не знаючи, як вийти із скрутного становища. “Людський організм і залізне серце, — чітко карбувалися в його свідо­мості думки. — Отака ніжна людська конструкція… найвище творіння природи… А залізне серце?..”

Евеліна кволо підняла руку і взяла Берна за рукав халата. Вологими очима пильно дивилася в його сухе, суворе облич­чя. Щось грізне, незбагненно страшне вчувалося їй в словах Йогана.

— Через пару днів ми зустрінемося всі разом, — говорив Берн. — Заспокойся. Ти все будеш знати. Тільки прошу, по­жалій себе. Не хвилюйся!

Пошук на сайті: