Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3222
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2865
В одному з цехів стихійно виник опір. Майже беззбройні робітники кидалися на своїх убивць, душили їх голими рука­ми, топтали ногами, закидали камінням. Жорстокість розпра­ви, вчиненої поліцією, викликала дику ненависть. Робітники мали єдину перевагу — їх було набагато більше, і це вирішило справу.

Натовп живою стіною посунув на поліцейських.

Офіцери сховалися в приміщенні заводоуправління. “За­раз викличуть підкріплення, — подумав тривожно Гартман. — На цьому справа не закінчиться”.

Через десять хвилин до воріт заводу підкотило ще кілька вантажних машин. Тепер прибули регулярні війська. Вливаю­чись у ворота нестримним потоком, вони розсипалися врізнобіч і, вишикувавшись у щільні шеренги, повели наступ на робіт­ників. Знову жива стіна посунулась до цехів. Сотні автоматів безперервно випльовували смертоносну зливу.

На ґанок вискочив старший офіцер. Він був розпатланий, розхристаний.

— Стріляйте! Всіх нищіть! — кричав він нестямним голо­сом. — Підривайте стіни цього клятого заводу!

Але й без його закликів війська творили щось жахливе. Гартман, якому вдалося з простріленою рукою проскочити на другий поверх, у хімічну лабораторію, бачив, як підбурю­вані офіцерами солдати добивали пострілами поранених і збитих з ніг.

Раптом, звернувши погляд до воріт, Гартман побачив не­звичайну картину. Якийсь плечистий білявий чоловік в сіро­му цивільному костюмі, стояв у відкритій легковій машині, немов головнокомандуючий, що приймає парад війська, і звер­тався з гучною промовою до вишикуваних перед ним сол­датів. Він гарячково вимахував рукою, вказуючи в бік заводу. За кілька хвилин солдати, по команді своїх командирів, зри­валися з місця і чимдуж бігли у ворота. До машини підходи­ли нові загони, чоловік знову звертався до них з промовою. Що він говорив, Гартман не чув, але здогадувався, що людина своїм виступом запалює солдатів на розправу. Тільки чому він у цивільному? Хто ця людина?

Гартман не міг знати, що то був Петер Стар, новий прем’єр-міністр країни.

Коли на віллу до Стара подзвонили з поліцай-управління і повідомили про події на атомному заводі, він вирішив не­гайно їхати туди із загоном військ. Хтозна, як виявить себе його вплив. Можливо, на відстані гіпноз втрачає свою силу. Зрештою краще спробувати на місці. Він обміркував усе до найменших подробиць, був спокійний, як ніколи, і сповнений рішучості.

Стар спинив машину за кілька метрів від заводських воріт і звелів вишикувати перед собою перший загін. Сказав солда­там коротко і твердо: “Слухайте мене! Це наказую вам я — Петер Стар, ваш володар. Наказую самовіддано й без жалості карати бунтівників, що порушують спокій нашої держави. На­казую виконувати волю своїх командирів так, як ви викону­вали б мою власну волю. Ідіть і дійте!”

Після цього війська ввійшли на територію заводу.

Петер Стар, спокійно, немов під час грандіозної вистави, спостерігав за ходом розправи над робітниками. Поряд з ним стояв поліцай-президент і передавав його наказ офіцерам.

Стрілянина на заводському подвір’ї все посилювалась. Петер Стар бачив, як стіна сірих військових френчів сунула до цехів. А на землі лишалися сотні непорушних розпластаних тіл.

— Ні, цього мало, мало! — бурмотів нестямно Петер. — Я мушу зробити більше. Мій перший крок повинен прогриміти на весь світ.

У його запамороченій свідомості малювалися страшні кар­тини спустошення і руйнувань, а розпалена уява вже нищила цілі континенти й народи. Заводські цехи, що височіли перед ним, здавалися йому велетенською фортецею.

— Полковнику! — крикнув він розлючено.

— Я вас слухаю, пане прем’єр-міністр, — виструнчився перед ним сухорлявий, довготелесий офіцер.

— Ваші солдати діють мляво, — гримів Стар. — Я вима­гаю фанатизму, я вимагаю самовідданості. Цей завод підняв свій голос проти нашої держави! Я вимагаю фізичного зни­щення всіх, хто чинив нам опір. Смерть і вогонь повинні очи­стити це грішне місце. Не жалійте будівлі, руйнуйте машини! Ідіть і дійте!

Стар зовсім втратив самовладання. З рота бризкала піна, очі блищали. Простягши вперед руку, немов звергаючись до неба, він кидав прокльони до похмурих заводських приміщень.

— Якщо цього буде мало, я викличу танки! — кричав він.

— Пане прем’єр-міністр, — запопадливо, тримаючи руку біля кашкета, відповідав полковник. — Ми впораємося без танків. Ваш наказ для нас святиня. Хай живе володар!

Повітря струснув вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це, за наказом Петера Стара, війська застосували гранати…

Через кілька хвилин велетенський стовп диму й вогню знявся до неба. Горіло кілька корпусів. Війська поквапливо залишали зруйновані будівлі. Виносили поранених солдатів і офіцерів, викочували пошкоджені автомашини. Тільки робітникам-оборонцям шаленіюча пожежа була вже не страшна. Майже всі вони полягли від куль, посланих військами Петера Стара, першої “людини без серця”.

Евеліна робить рішучий крок

Скільки годин минуло, відколи вони спустилися в підземне приміщення, Евеліна не знала. Час здавався довгим, однома­нітним. Йоган зачинився в лабораторії, вона ж у відведеній для неї кімнаті без кінця ходила з кутка в куток, мов в’язень в одиночній камері. Тут було багато книг, але Евеліна не могла читати. Страшний відчай, сумніви краяли ЇЇ душу.

…Ось і тепер вона лежить в ліжку, намагається заснути. Не може! Як там Петер? Що з ним?

Зненацька вона почула стук дверей, тупіт ніг нагорі. Еве­ліна прислухалася. До її слуху ясно долинала розмова.

Евеліна, забувши про заборону Йогана, влетіла до лабора­торії. Берн сидів за широким столом біля якогось дивного апарата.

— Що тобі, Евеліно?

Жінка звела догори злякані очі, вказала на стелю.

— Ти чуєш?..

Берн тривожно прислухався, вловив невиразні звуки.

— Зараз ми дізнаємося, що там робиться… Там є мікрофон. Він присунув до себе невеликий динамік, включив його.

В динаміку почулися голоси. Говорив старий Фріц:

— Я вас запевняю, пане капітан! Доктора тут не було!

— Брехня! — пролунав у відповідь різкий голос. — Ми маємо абсолютно точні відомості, що Берн приїхав сюди!

Йоган злякано подивився на Евеліну.

— Ти розумієш? Це Гельд повідомив їх — сумніву нема!

Подальші слова заглушив шум і тріск у динаміку. Оче­видно, поліція робила обшук.

Незабаром знову пролунав спокійний голос Фріца:

— Даремно ви це робите, пане капітан! Я сказав правду! Доктор вже кілька місяців не приїздив на віллу…

— Мовчи, старий блазню, — різко відрубав офіцер.

— А сюди вони не доберуться? — схвильовано запитала Евеліна.

— Ні, ні! — заспокійливо сказав Йоган. — Це неможливо.

Знову пролунали кроки і потому — голос офіцера.

— Якщо доктор буде тут, повідомте нас негайно. Його терміново викликають на консиліум — ви розумієте? Йдеться про врятування життя високопоставленої особи!.. Вашому гос­подарю нічого не загрожує!

— Добре, пане капітан, — покірно відповів Фріц.

Берн усміхнувся.

— Яке блюзнірство!.. Від мене вони нічого не одержать!.. Я волію краще згнити в землі, ніж віддати свій винахід у руки корпоратистів.

В динаміку почувся стукіт дверей, стихаючі кроки.

— А чи не думаєш ти, що це зв’язано з Петером? Може…

Берн тривожно подивився на Евеліну, зняв окуляри і почав протирати скельця. Він завжди робив так, коли дуже хвилювався.

— Ти гадаєш, що він уже…

— Я нічого не гадаю, — з мукою в голосі прошепотіла Евеліна. — Треба якось дізнатися!..

Берн схилився до мікрофона.

— Фріц!

— Я слухаю, докторе, — озвався слуга.

— Вони від’їхали?

— Так!

— Слухай мене! Негайно їдь у місто!.. Привези свіжі газе­ти! Візьми гроші — ти знаєш де. Постарайся підкупити кого-небудь в поліції. Розумієш? Я повинен знати все!

— Буде зроблено, докторе, — почулося з динаміка.

— Ну, щасливо!.. Повертайся не пізніше завтрашнього ве­чора…

Берн виключив динамік.

— Завтра ввечері ми все будемо знати, Евеліно. Заспо­койся…

Евеліна пішла до себе, лягла на ліжко, та знову не могла заснути. Кілька годин лежала, втупившись очима в стелю… Поволі втома зморила її, повіки склепилися.

…Уві сні на неї із страшної темряви понеслися кошмарні видіння. Евеліні здавалося, ніби вона йде з Петером по крутій стежині на високу гору, десь аж під хмари. Ось вони вже піднялися на стрімку вершину, з якої видно весь світ. Крива­ве сонце сідає за далекий обрій, і пітьма наповзає на землю. Тоскно, сумно стає на серці у Евеліни. Вона дивиться в лице Петеру, помічає гордовиті вогники в його очах.

— Бачиш, Евеліно, насувається ніч, — говорить Стар. — Але я розжену ту пітьму! Я запалю свій факел — факел воло­даря світу!

— Зачекай! — стогне Евеліна, хапаючи Петера за руку, та він владно виривається од неї і відбігає на кілька кроків убік.

— Я бог! — кричить він. — Хіба ти не знаєш, що воля бога священна?..

Евеліна з жахом бачить, як Петер росте, стає велетнем. Ось голова його вже сягнула хмари. Демонічним вогнем го­рять його очі. Потім Стар розриває свої груди, і Евеліна ба­чить, як там нестерпним блиском палає велетенське серце. Потоки крові полилися на гори і засяяли вогненною рікою, освітлюючи навколишній краєвид примарним багряним про­мінням.

Евеліна зіщулилась від жаху, притиснулась до гранітних скель.

— Дивись! — лунає громовий голос Петера. — Тепер я йду по світу! Я — безсмертна людина!.. Скажи, хто зможе не поклонитися мені?

Він робить велетенський крок з гір на рівнину, і Евеліна бачить, як села і міста країни спалахують вогнем. У гуркоті і громі валяться будівлі, і падають обвуглені трупи на дорогах. Стар робить другий крок. Зривається буря і стає темно. Тільки сліпучі зиґзаґи блискавиць зеленкуватим світлом виграють на обличчі Петера. Евеліна вже ледве тримається на ногах.

— Петер! Вернись! — кволим голосом кричить вона. Але він не чує її. У жахливій посмішці оскалюється лице Стара, і над горами гримить страшний регіт.

— Ха-ха-ха! — І потоками ллється кров, і в огненному смерчі в прах розлітаються міста. Ураган налітає на Евеліну, підхоплює її, мов пір’їнку, і кидає в ущелину…

— Евеліно! Еве! Кохана! — лунає над світом відчайдуш­ний заклик Петера.

…Евеліна нестямно кричить і відкриває очі. Над нею схи­лився Йоган. Він лівою рукою трясе її за плече, в правій у нього — газети. З-за спини виглядає Фріц.

Евеліна якусь хвилю не може згадати, де вона і що з нею. Дивиться нерозуміючими очима на Берна.

— Що з тобою, Евеліно? — запитує Берн.

— Мені снився страшний сон… Ніби Петер…

— Що там сон! На, прочитай газети!

Тремтячими руками Берн розгорнув свіжі аркуші і прочитав: “Президент країни доручив сформувати уряд новому прем’єр-міністру Петеру Стару! Стар залишив за собою пост військового міністра і головнокомандуючого армії імперії…” Йоган кинув газети на ліжко і стиснув руками голову.

— Треба було чекати цього! О, що я накоїв?..

Евеліна ще не отямилась від сну, і ось нове страшне по­відомлення звалилося на неї, мов сніг на голову. Вона без слів розуміла, що трапилось там, у Бруклінгемі, після їх від’їзду.

Вона з страхом і надією подивилася на Йогана.

— Що ж ми будемо робити?..

— Нічого! — відповів Берн. — Будемо сподіватися, що він не встигне накоїти лиха: йому залишилося жити не більше двадцяти п’яти днів!.. Про всякий випадок продовжимо роз­почату роботу. Треба й надалі стежити за подіями в місті.

Берн звернувся до Фріца.

— Що тобі вдалося розвідати?

— Я підкупив ротмістра з поліції. Дав дві тисячі. Вас і дружину Стара розшукують власті. На всіх кордонах вистав­лено посилені пости. Відомо також, що новий прем’єр оголо­сив закон про додатковий набір в армію. По місту ширяться тривожні чутки, що скоро буде війна…

Пошук на сайті: