Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3172
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2839
— Кожного дня навідуйся до міста, — сказав Берн. — Уважно слідкуй за всім, що відбувається, особливо за подія­ми, які стосуються Стара.

— Гаразд! — відповів Фріц, виходячи з кімнати.

…І знову потягнулися тривожні дні, сповнені чекання і неясної надії. Берн посилено працював над виготовленням но­вої батареї для механічного серця. У вільний час вони з Евеліною слухали радіо. Відтоді, як Петер став прем’єр-міністром, настрій передач різко змінився. Без кінця лунали в ефірі заг­розливі голоси генералів і маршалів імперії. Вони поширюва­ли провокаційні чутки, запевняли народ, що країні загрожує експансія зі Сходу, а тому треба готуватися до страшної, ни­щівної війни, на захист імперії і нації.

Особливо гнітюче враження на Берна і Евеліну справило повідомлення про загибель десятків тисяч людей у долині Голубого Беркута. В офіційному комюніке говорилося, що все це сталося через злочинну байдужість головного інженера бу­дівництва чи навіть було наслідком його зради. Інженера за­арештовано.

В зв’язку з цими подіями робітники атомних, металургій­них, авіаційних та ракетних заводів оголосили страйк, вима­гаючи розслідування страшного злочину. Урядова преса за­мовчувала наслідки страйку, але Берн спіймав передачу з інших країн, в якій повідомлялося про криваві події в Бруклінгемі.

Нарешті в пресі з’явилося повідомлення про створення урядової комісії для розслідування трагедії в долині Голубого Беркута і про віддання до суду головного інженера будівницт­ва, якого звинуватили в державній зраді.

Спливали останні дні місяця. Евеліна з острахом чекала, якого ще лиха накоїть Петер, куди заведе його сліпа жадоба влади.

Та ось Фріц привіз з міста газети. Евеліна, хвилюючись, прочитала:

“Прем’єр-міністр Петер Стар тяжко захворів. Він не ви­ходить з своєї резиденції”.

Наступного дня з’явилось нове повідомлення:

“Петер Стар повернувся до виконання своїх обов’язків. Стан здоров’я прем’єра покращав. Він провів засідання кабіне­ту міністрів. Відзначають, що прем’єр дуже постарів. Очевид­но, на нього вплинула невідома хвороба…”

Через кілька днів газета повідомила:

“Петер Стар знову зліг. Поки що він не може виконувати своїх обов’язків…”

Евеліна не витримала. Вона кинулася до Йогана, показала йому газету.

— Ти бачиш! Надходять останні дні. Він помре!.. Треба щось робити! їдемо, милий Йогане!..

Берн заперечливо похитав головою:

— Ні, Еве, ні! Мені їхати зараз не можна!.. Ти розумієш — мене схоплять і…

На очах Евеліни заблищали сльози. Ламаючи руки, вона подивилася в обличчя Берна.

— Послухай, Йогане! Я не можу більше. Я люблю його! Треба врятувати Петера!.. Я поїду…

— А через тебе він дізнається, де я! — крикнув Берн. — І примусить нас зробити все, що йому забажається!

Йоган потер рукою лоб, замислився. Евеліна з надією чекала, що він скаже.

— Постривай, — озвався Берн. — Залишилося три дні!.. Так. Безумовно, його хвороба — це наслідок зменшення радіо­активності батареї. Ти маєш рацію, Еве. Я гадаю, що біорадіація його мозку зменшилася й, напевно, він не загіпнотизує тебе. їдь і спробуй поставити йому ультиматум. Якщо він хоче жити — хай відмовиться від своєї політики!

— Коли я поїду? — радісно стрепенулася Евеліна.

— Сьогодні!

— Йоган, милий! Ми врятуємо Петера!

Берн сумно посміхнувся.

— Я б хотів вірити в це! У всякому разі… ми спробуємо. Після розмови з ним скажеш: хай вишле за мною літак і дасть наказ поліції не переслідувати мене. Розумієш?

Евеліна вже одягла легкий сірий плащ, прибрала під бла­китний берет пишне волосся. Потім щиро обняла Берна. Він обережно погладив її плечі, заглянув в обличчя.

— Бережи себе! Не нароби дурниць!..

— Спасибі тобі, Йогане.

— Щасливо. Я жду… Еве!

…Через півгодини автоекспрес мчав Евеліну по широкій автостраді до Бруклінгема.

Клятва Петера

На таємному засіданні корпорації “Золотий ангел” розго­рілася суперечка. Присутні з острахом спостерігали, як Тод і Стар, нагороїжившись, немов дикі вепри, кидали в лице один одному страшні обвинувачення.

— Ви наробили дурниць, Стар! — жовчно скрипів Тод. — Ви допустили до того, що війська зруйнували будівлі на заво­дах корпорації. Ви так одурманили своїх ідіотів-солдатів, що вони з надмірною жорстокістю пролили забагато крові…

Стар — схудлий, з темним поглядом — стримано, але досить різко кинув у відповідь:

— А ви хіба не страшнішу кашу заварили в долині Голу­бого Беркута?! Чи не та трагедія спричинила страйк!.. Це, по-перше! А по-друге, коли вже на те пішло — чи нам лічити, скільки крові пролито в тому або іншому випадку?!

Шаукель не витримав, встав з крісла, сухо процідив:

— Панове, прошу вас, припиніть цю суперечку! Я все-таки стою на тій позиції, пане Стар, що вам пора вже братися за справжні діла. Наша держава мусить виходити на світову аре­ну. Я вимагаю сьогодні ж приступити до обговорення конк­ретних дій!.. І тоді все, про що ви сперечаєтесь, відпаде саме собою.

Між корпоратистами почувся гомін задоволення. Стар важко сів у крісло, провів рукою по лобі. Чому так часто повторюються в нього приступи безсилля?.. Ось і зараз відчу­вається, ніби хтось витрусив з нього кістки. Організм зовсім ослаб, руки й ноги ніби з вати…

Тод щось говорить, та Петер не слухає його. Цвяхом си­дить в голові страшна думка: “Якщо не зустрінуся з Берном через три дні — кінець… А Берн ніби у воду впав. Треба негайно їхати до Екельгафта”.

— Ви заснули, чи що? — лунає у нього над вухом голос Тода.

Стар підіймає голову, відсутнім поглядом дивиться на імперського міністра, мляво відповідає:

— Я знову погано почуваю себе, панове. Я поїду додому. Засідання проведемо завтра!..

Тод хотів сказати щось різке, його тонкі губи вже стисну­лись в гнівній гримасі, але Шаукель сіпнув імперського міністра за рукав. Петер, ніби манекен, повільно пішов до дверей. На порозі зупинився.

— Отже, завтра, панове, — промовив мляво, — о десятій годині.

За дверима непорушно сидів Арнольд. При появі свого володаря він неквапом встав з свого місця. Розкішна форма гвардійського офіцера мішком висіла на його схудлому тілі.

— Що вам потрібно, мій володарю? — спитав він байду­жим втомленим голосом. В погляді його темних очей хова­лись якісь насторожені, різкі вогники.

— Негайно до Екельгафта!

Арнольд підхопив Стара під руку, обережно повів по схо­дах до машини. Весь час хотів йому щось сказати, але слова завмирали на блідих вустах. Важкі роздуми покраяли чоло юнака.

— Мій володарю, — зважився він нарешті на слово. — Я щойно дізнався від одного офіцера, що на Голубому Беркуті загинуло п’ять тисяч наших солдатів. Це правда?

Петер ніби вперше побачив свого ад’ютанта. Проста людська цікавість, яка пролунала в Арнольдових словах, здалася Петеру дивною, загрозливою. Його покірний раб, його вірний зброє­носець Арнольд Рок…

— Ти цікавишся політикою, яка тебе зовсім не стосується, — промовив він невдоволено, сідаючи в машину. — Жени швид­ше до Екельгафта і клопочися своїми справами.

Арнольд косо зиркнув на хазяїна і враз злякано зіщулився.

— Слухаю, мій володарю!

Що з ним сталося? Він би й сам не міг сказати, в чому річ. Чому в голову лізли дивні, страхітливі роздуми? Він боявся свого володаря, він ладен був віддати за нього життя. Тільки щось зміючкою залізло в душу хлопця, щось впало отрутою на ясну свідомість, на тихе плесо думок і скаламутило їх. Все часті­ше й частіше він запитував себе: що ж буде далі? Що скаже йому мати? В такі хвилини його відданість володарю якось потьмарювалась, і він виразно відчував у серці роздратування.

У вухах свистів вітер. Машина стрілою проносилась за­людненими вулицями. Перехожі злякано сахалися в сторони. Ще здалеку, розчищаючи їм дорогу, надривно свистіли на всіх перехрестях поліцейські.

Біля поліцейського управління Арнольд зупинив машину.

— Чекай мене тут, — наказав Стар. — Звідси ми поїдемо додому…

— Я чекатиму вас, мій володарю, — промовив Арнольд, відчуваючи, що йому бракує сил підвести голову.

Охоронці біля входу з острахом розступилися перед Ста-ром. Він пробіг по коридору, рвонув двері до кабінету Екель­гафта. Поліцай-президент, побачивши прем’єр-міністра, зблід і затремтів.

— Пане прем’єр, — забелькотів він. — Чому ви не викли­кали мене, а приїхали самі?

— Я розжену твою бездарну поліцію і повішу тебе на вуличному ліхтарі! — заревів розлючений Стар. — Де Берн? Де моя дружина?

Екельгафт хотів був щось відповісти, але Стар, стукаючи по столу кулаком, у нестямі повторював:

— Де Берн, нікчемний мерзотнику? Де Берн?

Потім, важко дихаючи, впав у крісло. Екельгафт від стра­ху не міг вимовити й слова.

— За межі країни вони не виїжджали… — пробелькотів він нарешті. — Я сподіваюся, що ми скоро їх знайдемо.

Петер не слухав Екельгафта. Відчув, що не може контро­лювати себе і сконцентрувати думки. Невже знову зникає сила?

“Зараз, зараз все перевірю”, — вирішив Петер і, подивив­шись на поліцай-президента, наказав йому в думках:

“Встань і підійди до вікна!..”

Екельгафт залишився непорушним. Петер зблід. Все! Його вольовим імпульсам кінець! Треба, щоб ніхто не по­мітив цього.

Стар устав з крісла, холодно й твердо промовив до по­ліцай-президента:

— Даю тобі на розшуки ще один день! Завтра ввечері прощайся з життям, якщо твої нездари не знайдуть Берна!..

Він різко повернувся і вийшов з кабінету.

Похиливши голову, сів у машину. Не бачив нічого перед собою.

Надто скоро він вирішив діяти! Треба було дізнатись про секрет елемента, залишити Берна при собі, а потім… потім він не боявся б смерті… А тепер — хто він? Примара! Його життя залежить від наявності енергії в якійсь мізерній батареї, що висить осьде на грудях! Може, самому проаналізувати еле­мент і з’ясувати, який атомний номер? Та ні, вже пізно! Без Берна він нічого не вдіє.

“Йоган! Йоган! Ти ж товариш мій. Невже даси мені заги­нути? Евеліно, моя прекрасна Евеліно! Ти залишила мене на­призволяще перед смертю!.. Я знаю, чому ти втекла! Злякала­ся страшної сили, яка з’явилася в мені… В цьому світі тільки силою можна добитися свого”.

Авто виїхало за місто і зупинилося перед резиденцією Стара. Це була двоповерхова вілла, оточена буйним садом. За віллою протікала бурхлива гірська річка, вдалині синіли стрімкі схили гірських кряжів.

Арнольд допоміг Петеру піднятися по широких мармуро­вих східцях. Біля входу, немов сірі привиди, непорушно стояли вартові. Вони мовчки віддали честь прем’єру і знов завмерли.

Стар, схопившись рукою за груди, ледве-ледве добрався до канапи, важко опустився на неї.

— Арнольд! — слабо гукнув він.

— Що вам, володарю?

— Через кожних півгодини викликай поліцейське управ­ління! Нагадуй Екельгафту, що через двадцять чотири години Берн повинен бути в наших руках, а ні — то хай готується до смерті.

— Слухаю, — відповів Арнольд і безшумно зник за дверима. Стар ліг. Спробував привести до ладу розбурхані думки…

Може, покликати спеціалістів? Ні, він не розкриє свого секре­ту. Корпоратисти не повинні знати, що Стар втратив свою могутність. Але чого ж йому сподіватися? Як відшукати сліди Йогана? Тод і Шаукель вже помітили, що з прем’єром не все гаразд. Петер бачив це по їхніх поглядах! Він потрібен їм як зброя для завоювання необмеженої влади над світом. А тепер! Чого він вартий тепер? Його вольові імпульси зникли. Це довів експеримент з Екельгафтом. А може, він просто пере­втомився?.. Треба відпочити, і могутність знову повернеться до нього. Завтра о десятій — засідання корпорації. Його ос­танній день, останнє засідання… Він використає всю свою силу, поставить на ноги всю поліцію і таки знайде Йогана Берна…

Стар у безсилій люті заскрипів зубами, зірвався з дивана, пробіг по кімнаті. Кожний рух виснажував його. Через кілька хвилин голова його запаморочилася, тіло стало важким, мля­вим, і він упав на диван.

Пошук на сайті: