— Гаразд! — відповів Фріц, виходячи з кімнати.
…І знову потягнулися тривожні дні, сповнені чекання і неясної надії. Берн посилено працював над виготовленням нової батареї для механічного серця. У вільний час вони з Евеліною слухали радіо. Відтоді, як Петер став прем’єр-міністром, настрій передач різко змінився. Без кінця лунали в ефірі загрозливі голоси генералів і маршалів імперії. Вони поширювали провокаційні чутки, запевняли народ, що країні загрожує експансія зі Сходу, а тому треба готуватися до страшної, нищівної війни, на захист імперії і нації.
Особливо гнітюче враження на Берна і Евеліну справило повідомлення про загибель десятків тисяч людей у долині Голубого Беркута. В офіційному комюніке говорилося, що все це сталося через злочинну байдужість головного інженера будівництва чи навіть було наслідком його зради. Інженера заарештовано.
В зв’язку з цими подіями робітники атомних, металургійних, авіаційних та ракетних заводів оголосили страйк, вимагаючи розслідування страшного злочину. Урядова преса замовчувала наслідки страйку, але Берн спіймав передачу з інших країн, в якій повідомлялося про криваві події в Бруклінгемі.
Нарешті в пресі з’явилося повідомлення про створення урядової комісії для розслідування трагедії в долині Голубого Беркута і про віддання до суду головного інженера будівництва, якого звинуватили в державній зраді.
Спливали останні дні місяця. Евеліна з острахом чекала, якого ще лиха накоїть Петер, куди заведе його сліпа жадоба влади.
Та ось Фріц привіз з міста газети. Евеліна, хвилюючись, прочитала:
“Прем’єр-міністр Петер Стар тяжко захворів. Він не виходить з своєї резиденції”.
Наступного дня з’явилось нове повідомлення:
“Петер Стар повернувся до виконання своїх обов’язків. Стан здоров’я прем’єра покращав. Він провів засідання кабінету міністрів. Відзначають, що прем’єр дуже постарів. Очевидно, на нього вплинула невідома хвороба…”
Через кілька днів газета повідомила:
“Петер Стар знову зліг. Поки що він не може виконувати своїх обов’язків…”
Евеліна не витримала. Вона кинулася до Йогана, показала йому газету.
— Ти бачиш! Надходять останні дні. Він помре!.. Треба щось робити! їдемо, милий Йогане!..
Берн заперечливо похитав головою:
— Ні, Еве, ні! Мені їхати зараз не можна!.. Ти розумієш — мене схоплять і…
На очах Евеліни заблищали сльози. Ламаючи руки, вона подивилася в обличчя Берна.
— Послухай, Йогане! Я не можу більше. Я люблю його! Треба врятувати Петера!.. Я поїду…
— А через тебе він дізнається, де я! — крикнув Берн. — І примусить нас зробити все, що йому забажається!
Йоган потер рукою лоб, замислився. Евеліна з надією чекала, що він скаже.
— Постривай, — озвався Берн. — Залишилося три дні!.. Так. Безумовно, його хвороба — це наслідок зменшення радіоактивності батареї. Ти маєш рацію, Еве. Я гадаю, що біорадіація його мозку зменшилася й, напевно, він не загіпнотизує тебе. їдь і спробуй поставити йому ультиматум. Якщо він хоче жити — хай відмовиться від своєї політики!
— Коли я поїду? — радісно стрепенулася Евеліна.
— Сьогодні!
— Йоган, милий! Ми врятуємо Петера!
Берн сумно посміхнувся.
— Я б хотів вірити в це! У всякому разі… ми спробуємо. Після розмови з ним скажеш: хай вишле за мною літак і дасть наказ поліції не переслідувати мене. Розумієш?
Евеліна вже одягла легкий сірий плащ, прибрала під блакитний берет пишне волосся. Потім щиро обняла Берна. Він обережно погладив її плечі, заглянув в обличчя.
— Бережи себе! Не нароби дурниць!..
— Спасибі тобі, Йогане.
— Щасливо. Я жду… Еве!
…Через півгодини автоекспрес мчав Евеліну по широкій автостраді до Бруклінгема.
Клятва Петера
На таємному засіданні корпорації “Золотий ангел” розгорілася суперечка. Присутні з острахом спостерігали, як Тод і Стар, нагороїжившись, немов дикі вепри, кидали в лице один одному страшні обвинувачення.
— Ви наробили дурниць, Стар! — жовчно скрипів Тод. — Ви допустили до того, що війська зруйнували будівлі на заводах корпорації. Ви так одурманили своїх ідіотів-солдатів, що вони з надмірною жорстокістю пролили забагато крові…
Стар — схудлий, з темним поглядом — стримано, але досить різко кинув у відповідь:
— А ви хіба не страшнішу кашу заварили в долині Голубого Беркута?! Чи не та трагедія спричинила страйк!.. Це, по-перше! А по-друге, коли вже на те пішло — чи нам лічити, скільки крові пролито в тому або іншому випадку?!
Шаукель не витримав, встав з крісла, сухо процідив:
— Панове, прошу вас, припиніть цю суперечку! Я все-таки стою на тій позиції, пане Стар, що вам пора вже братися за справжні діла. Наша держава мусить виходити на світову арену. Я вимагаю сьогодні ж приступити до обговорення конкретних дій!.. І тоді все, про що ви сперечаєтесь, відпаде саме собою.
Між корпоратистами почувся гомін задоволення. Стар важко сів у крісло, провів рукою по лобі. Чому так часто повторюються в нього приступи безсилля?.. Ось і зараз відчувається, ніби хтось витрусив з нього кістки. Організм зовсім ослаб, руки й ноги ніби з вати…
Тод щось говорить, та Петер не слухає його. Цвяхом сидить в голові страшна думка: “Якщо не зустрінуся з Берном через три дні — кінець… А Берн ніби у воду впав. Треба негайно їхати до Екельгафта”.
— Ви заснули, чи що? — лунає у нього над вухом голос Тода.
Стар підіймає голову, відсутнім поглядом дивиться на імперського міністра, мляво відповідає:
— Я знову погано почуваю себе, панове. Я поїду додому. Засідання проведемо завтра!..
Тод хотів сказати щось різке, його тонкі губи вже стиснулись в гнівній гримасі, але Шаукель сіпнув імперського міністра за рукав. Петер, ніби манекен, повільно пішов до дверей. На порозі зупинився.
— Отже, завтра, панове, — промовив мляво, — о десятій годині.
За дверима непорушно сидів Арнольд. При появі свого володаря він неквапом встав з свого місця. Розкішна форма гвардійського офіцера мішком висіла на його схудлому тілі.
— Що вам потрібно, мій володарю? — спитав він байдужим втомленим голосом. В погляді його темних очей ховались якісь насторожені, різкі вогники.
— Негайно до Екельгафта!
Арнольд підхопив Стара під руку, обережно повів по сходах до машини. Весь час хотів йому щось сказати, але слова завмирали на блідих вустах. Важкі роздуми покраяли чоло юнака.
— Мій володарю, — зважився він нарешті на слово. — Я щойно дізнався від одного офіцера, що на Голубому Беркуті загинуло п’ять тисяч наших солдатів. Це правда?
Петер ніби вперше побачив свого ад’ютанта. Проста людська цікавість, яка пролунала в Арнольдових словах, здалася Петеру дивною, загрозливою. Його покірний раб, його вірний зброєносець Арнольд Рок…
— Ти цікавишся політикою, яка тебе зовсім не стосується, — промовив він невдоволено, сідаючи в машину. — Жени швидше до Екельгафта і клопочися своїми справами.
Арнольд косо зиркнув на хазяїна і враз злякано зіщулився.
— Слухаю, мій володарю!
Що з ним сталося? Він би й сам не міг сказати, в чому річ. Чому в голову лізли дивні, страхітливі роздуми? Він боявся свого володаря, він ладен був віддати за нього життя. Тільки щось зміючкою залізло в душу хлопця, щось впало отрутою на ясну свідомість, на тихе плесо думок і скаламутило їх. Все частіше й частіше він запитував себе: що ж буде далі? Що скаже йому мати? В такі хвилини його відданість володарю якось потьмарювалась, і він виразно відчував у серці роздратування.
У вухах свистів вітер. Машина стрілою проносилась залюдненими вулицями. Перехожі злякано сахалися в сторони. Ще здалеку, розчищаючи їм дорогу, надривно свистіли на всіх перехрестях поліцейські.
Біля поліцейського управління Арнольд зупинив машину.
— Чекай мене тут, — наказав Стар. — Звідси ми поїдемо додому…
— Я чекатиму вас, мій володарю, — промовив Арнольд, відчуваючи, що йому бракує сил підвести голову.
Охоронці біля входу з острахом розступилися перед Ста-ром. Він пробіг по коридору, рвонув двері до кабінету Екельгафта. Поліцай-президент, побачивши прем’єр-міністра, зблід і затремтів.
— Пане прем’єр, — забелькотів він. — Чому ви не викликали мене, а приїхали самі?
— Я розжену твою бездарну поліцію і повішу тебе на вуличному ліхтарі! — заревів розлючений Стар. — Де Берн? Де моя дружина?
Екельгафт хотів був щось відповісти, але Стар, стукаючи по столу кулаком, у нестямі повторював:
— Де Берн, нікчемний мерзотнику? Де Берн?
Потім, важко дихаючи, впав у крісло. Екельгафт від страху не міг вимовити й слова.
— За межі країни вони не виїжджали… — пробелькотів він нарешті. — Я сподіваюся, що ми скоро їх знайдемо.
Петер не слухав Екельгафта. Відчув, що не може контролювати себе і сконцентрувати думки. Невже знову зникає сила?
“Зараз, зараз все перевірю”, — вирішив Петер і, подивившись на поліцай-президента, наказав йому в думках:
“Встань і підійди до вікна!..”
Екельгафт залишився непорушним. Петер зблід. Все! Його вольовим імпульсам кінець! Треба, щоб ніхто не помітив цього.
Стар устав з крісла, холодно й твердо промовив до поліцай-президента:
— Даю тобі на розшуки ще один день! Завтра ввечері прощайся з життям, якщо твої нездари не знайдуть Берна!..
Він різко повернувся і вийшов з кабінету.
Похиливши голову, сів у машину. Не бачив нічого перед собою.
Надто скоро він вирішив діяти! Треба було дізнатись про секрет елемента, залишити Берна при собі, а потім… потім він не боявся б смерті… А тепер — хто він? Примара! Його життя залежить від наявності енергії в якійсь мізерній батареї, що висить осьде на грудях! Може, самому проаналізувати елемент і з’ясувати, який атомний номер? Та ні, вже пізно! Без Берна він нічого не вдіє.
“Йоган! Йоган! Ти ж товариш мій. Невже даси мені загинути? Евеліно, моя прекрасна Евеліно! Ти залишила мене напризволяще перед смертю!.. Я знаю, чому ти втекла! Злякалася страшної сили, яка з’явилася в мені… В цьому світі тільки силою можна добитися свого”.
Авто виїхало за місто і зупинилося перед резиденцією Стара. Це була двоповерхова вілла, оточена буйним садом. За віллою протікала бурхлива гірська річка, вдалині синіли стрімкі схили гірських кряжів.
Арнольд допоміг Петеру піднятися по широких мармурових східцях. Біля входу, немов сірі привиди, непорушно стояли вартові. Вони мовчки віддали честь прем’єру і знов завмерли.
Стар, схопившись рукою за груди, ледве-ледве добрався до канапи, важко опустився на неї.
— Арнольд! — слабо гукнув він.
— Що вам, володарю?
— Через кожних півгодини викликай поліцейське управління! Нагадуй Екельгафту, що через двадцять чотири години Берн повинен бути в наших руках, а ні — то хай готується до смерті.
— Слухаю, — відповів Арнольд і безшумно зник за дверима. Стар ліг. Спробував привести до ладу розбурхані думки…
Може, покликати спеціалістів? Ні, він не розкриє свого секрету. Корпоратисти не повинні знати, що Стар втратив свою могутність. Але чого ж йому сподіватися? Як відшукати сліди Йогана? Тод і Шаукель вже помітили, що з прем’єром не все гаразд. Петер бачив це по їхніх поглядах! Він потрібен їм як зброя для завоювання необмеженої влади над світом. А тепер! Чого він вартий тепер? Його вольові імпульси зникли. Це довів експеримент з Екельгафтом. А може, він просто перевтомився?.. Треба відпочити, і могутність знову повернеться до нього. Завтра о десятій — засідання корпорації. Його останній день, останнє засідання… Він використає всю свою силу, поставить на ноги всю поліцію і таки знайде Йогана Берна…
Стар у безсилій люті заскрипів зубами, зірвався з дивана, пробіг по кімнаті. Кожний рух виснажував його. Через кілька хвилин голова його запаморочилася, тіло стало важким, млявим, і він упав на диван.
Сторінка 23 з 33 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 > У кінець >>