Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3218
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2863
— Так, — повторив прем’єр, — моє серце зупиняється. Сьогодні останній день мого життя. Якщо я не одержу еле­мента з атомним номером 111, — я не доживу до ранку.

— Хто вам сказав про це? — запитав Тод.

— Хірург Берн, який сконструював моє серце.

— Ви його бачили?

— Він приїхав, щоб попередити мене.

— Чому ж він не зробив усього, що треба?

— У Берна немає елемента.

Кілька хвилин Тод і Шаукель стиха перемовлялись між собою. Нарешті імперський міністр поглянув на Стара.

— І ви знову одержите свою силу після зарядки батареї? — спитав він.

— Так!

Герман Тод хвилину замислено дивився на свої довгі, кістляві руки, потім звернувся до Фінса:

— Іменем “Золотого ангела” ми просимо вас дати наказ про виділення необхідної кількості елемента 111 для прем’єр-міністра імперії! — урочисто промовив він.

— Воля “Золотого ангела” — закон! — пискнув Фіне і хитрувато посміхнувся.

Петер не міг стримати радісного пориву.

— Значить, я одержу… елемент?

— Сьогодні ж… негайно! — відповів Фіне.

— Ні, зачекайте! — рішуче озвався Тод. — Тепер розмова у нас піде інакше…

— Що ви маєте на увазі?

— Ви розумієте, Стар, — сухим, діловим тоном почав Тод, — тепер ваше життя цілком залежить від нас! Не турбуй­тесь, ми не будемо нагадувати вам про це. Забудемо маленьку суперечку на сьогоднішньому засіданні. Але запам’ятайте раз і назавжди — всі накази чи постанови “Золотого ангела” ваш уряд буде виконувати беззастережно. Без консультації з нами ви не здійсните жодного значного заходу. Коротше, у ваших діях повинна втілюватися воля “Золотого ангела”! Розумієте?..

— Це що — шантаж? — тихо запитав Стар. Його очі нагадували очі зацькованого звіра. Обурення піднялося в його грудях. Але він стримався, бо знав, що іншого виходу нема.

— Не шантаж, а ультиматум! — сухо відповів Тод. — Ви згодні зі мною, панове?

— Так! — схилив голову Шаукель.

— Так! — сказав Фіне.

— Так! — глухо відгукнулись інші члени корпорації. Запанувала тиша. Нарешті почувся в’ялий, непевний го­лос Стара:

— Я згоден! Воля “Золотого ангела” — моя воля!

Тод, не приховуючи своєї радості, встав і урочисто прого­лосив:

— Панове! Припинимо засідання! Пан прем’єр-міністр му­сить зробити все необхідне для свого здоров’я… Його здоро­в’я — наша спільна справа. Засідання продовжимо сьогодні вночі.

Стар підвівся, непевним кроком підійшов до Фінса.

— Поїдемо?

— Я до ваших послуг, пане прем’єр-міністр, — запобігливо верескнув старик.

Він рвучко підхопився з-за столу і попрямував до дверей. Стар важко пішов за ним. Велике нервове збудження остаточ­но знесилило його. Відчинилися двері. Петер ступив крок — і раптом світ поплив у його очах. Тіло Стара важко посунулося на підлогу.

Фіне підтримав прем’єра, злякано закричав:

— Панове! Допоможіть!..

Із залу вискочили Тод, Шаукель, ще кілька корпоратистів. По сходах уже біг Арнольд, перестрибуючи через три при­ступки. Він підхопив Стара на руки, тривожно подивився в його бліде обличчя.

— Володарю! Що з вами?..

— В лабораторію! — прохрипів Стар. — Негайно в лабора…

На губах прем’єра виступила піна. Арнольд безпорадно глянув на Фінса.

— Куди він хотів?..

— За мною, — скомандував старик. — Поїхали…

Слідом за “почесним президентом” корпорації Арнольд з на­тугою поніс Петера до машини. Заревів мотор, і чорний лімузин помчав по урядовій вулиці за місто, в район атомних заводів.

— Ну, тепер він у наших руках! — прошепотів Тод, дивля­чись услід машині.

— Якщо залишиться живим, — додав Шаукель.

Берн починає нове життя

Дзвонила Евеліна.

— Йогане, — сумно і втомлено звучав у мембрані її голос, — скоїлось найстрашніше.

— Про яке лихо ти говориш?

— Всю ніч Петер мучився, — розповідала Евеліна. — Під ранок йому стало гірше, і він подався до Тода..

— Я нічого не розумію, — роздратованим тоном озвався Берн. — Ти не можеш приїхати зараз до мене і розповісти мені все як слід?

— Я приїду… — Голос Евеліни зовсім ослаб, і Берн навіть не помітив, коли вона поклала трубку.

Він підвівся з-за столу. Неспокійні думки оволоділи ним. “Що ж там трапилось? Невже?.. Ні, цього не може бути, адже вони про все домовились. Петер не посміє вчинити такий крок, він просто побоїться залишитись без моєї підтримки. Все йде добре. Ще кілька годин напруженої роботи — і можна буде випробувати нову батарею”.

— Пане докторе, — пролунав голос швейцара з невеличко­го динаміка на столі. — До вас прийшла пані Евеліна Стар. Ви можете прийняти її?

— Негайно пропустіть!

Евеліна майже вбігла в лабораторію. її обличчя було бліде й змарніле. Вона безсило опустилася в крісло. Відкинувши голову на м’яку спинку, Евеліна промовила:

— Все пропало, Йогане!..

— Я не розумію тебе, Еве. Невже він міг…

— Так, він зрадив своє слово… Добре, що його радіація вже не діє. Інакше він затримав би мене і, можливо, я ніколи не змогла б передати тобі цієї новини.

— Але ж чому? — Берн стояв перед нею розгублений і безпорадний. — Розкажи все, поясни мені.

Йоган Берн мовчки слухав Евеліну, не озиваючись ні сло­вом. Сухе обличчя його ще більше загострилося.

— Значить, кінець? — якось непевно, ніби перевіряючи себе самого, запитав Йоган.

— Треба тікати. Я не залишусь з цим маніяком. Він лякає мене. Я ненавиджу його…

— Любиш чи не любиш, але мусиш залишитись в домі Петера Стара, — несподівано промовив Берн.

— Як? — Очі Евеліни розширились від жаху. — Ти хо­чеш, щоб я теж перетворилася в його рабиню? Щоб і мої руки вмилися кров’ю невинних?

Йоган сумно посміхнувся. Ні, він цього не бажає, він зро­бить так, щоб Евеліна не підпадала під вплив Петера Стара. Вона буде першою людиною, яка зуміє чинити опір “залізно­му дияволу”.

Берн підійшов до свого письмового столу і вийняв звідти маленьку металеву пластинку.

— Ось річ, — сказав він, — яка врятує тебе…

Евеліна взяла з рук лікаря металеву пластинку і оглянула її з усіх боків. Щось схоже на мініатюрний приймач. Яка ж в ньому сила? Чому так заспокійливо дивиться на неї Йоган Берн? Він коротко пояснив:

— Це — напівпровідниковий нейтралізатор. Ще на віллі я прийшов до висновку, що треба сконструювати зброю проти біорадіації… Адже невідомо, як будуть розвиватись події. Цей маленький апарат сконструйований дуже просто… Впіймавши хвилю біорадіації, він нейтралізує і охороняє людину від уп­ливу гіпнозу… Просто і ефективно!..

Евеліна вражено слухала Берна. Тепер вона зможе, не покидаючи Петера Стара, стежити за кожним його рухом. Він вважатиме, що вона така ж рабиня, як і всі, що оточують його. Поступово і наполегливо вона керуватиме його поведін­кою, можливо, їй навіть удасться зірвати задуми “Золотого ангела”.

— Значить, я мушу тримати пластинку весь час на голові?

— Так, вона повинна щільно прилягати до тім’я, — мовив Берн. — Давай, я одразу ж прикріплю її.

Він дістав з шухляди ножиці, вистриг на тімені Евеліни невеличкий п’ятачок і прикріпив нейтралізатор до оголеного місця.

— Ти відчуваєш що-небудь? — спитав він.

— Анічогісінько…

— От і гаразд, а він тим більше не здогадається ні про що. На цьому місці ти краще зроби якийсь чудернацький завиток. — У голосі Берна почулися жартівливі нотки. — Адже ви, жінки, мастаки робити собі найхимерніші зачіски.

— На зачіски я майстер. В цьому ти, Йогане, не помилив­ся, — одказала з ледь прихованим сумом в голосі Евеліна. — Якщо справа тільки в зачісці, ми обов’язково переможемо…

Вони деякий час сиділи мовчки. Кожен розумів, що те­пер починається нове життя, довге, напружене, сповнене ней­мовірних зусиль. Вони будуть робити спільну справу, відділені одне від одного непрохідною стіною.

Насуплений Йоган раптом тепло посміхнувся і, взявши Евеліну за руку, лагідно мовив:

— Хороша ти, Еве. Скільки в тобі сил! Як ми зможемо жити, не зустрічаючись?..

Евеліна поклала на його руку свою долоню.

— Зустрічатись ми будемо, Йогане. Це потрібно для нашої спільної справи і… — Раптом щось гарячою хвилею залило її серце. Адже ця лагідна людина, цей мужній, скромний, вольо­вий вчений, руку якого вона колись так беззастережно відхи­лила, ввійшов у її життя. Він став її першим і найщирішим другом. — У мене є подруга на вулиці Бохум, 17. Вона — кравчиня. Через неї ти дізнаєшся, як зв’язатись зі мною. А зараз… я навіть не уявляю, що ти будеш робити.

— Мені одному не під силу така справа, — тихо, ніби щось зважуючи в думках, мовив Йоган Берн. — Я буду шу­кати людей, які допоможуть нам. Ці люди є. Я дам в їхні руки зброю, проти якої безсилі навіть чари “залізного дия­вола”.

Евеліна встала з крісла. Простягнула Йогану свою тендіт­ну красиву руку. Він припав до неї гарячим поцілунком.

— Мужайся, Евеліно! — прошепотів Берн пристрасно, ледве тамуючи в собі хвилювання.

— До швидкої зустрічі, Йогане! — з теплотою одказала Евеліна.

Вона вийшла, а Берн, прислухаючись до її кроків, що поволі завмирали в коридорі, тільки беззвучно повторював: “До швидкої зустрічі… до швидкої зустрічі…”

Вечоріло. Берн навмисне не включав світла. Хотілось побу­ти на самоті. Стояв посеред просторого приміщення лабораторії, серед столів з безліччю пробірок і реторт, з дивовижними апара­тами та інструментами, стояв і прислухався до внутрішнього голосу. Немов перевіряв своє життя, свої дерзання і мрії.

Чого домігся він, створивши механічне серце? Він пер­ший вивів людський організм на шлях безсмертя. Своєю дум­кою він осягнув найзаповітнішу таємницю природи й буття, відчинив двері у невідомий світ. Чи, може, то все було тільки його фантазією?

— О господи! — простогнав у відчаї Берн і безсило опус­тився на стілець. — Може, ти караєш мене за гординю, за мою зухвалість, за те, що посмів я зробити крок у твій незвіданий світ? Навіщо я створив те кляте серце, коли, крім крові й сліз, воно нічого не принесло людству? Якби тільки міг, якби мені сила, я своїми власними руками знищив би “залізного диявола”, плід моєї одвічної мрії…

— Ні, докторе, ви зробили велику справу, людство зали­шиться вам вдячним.

Йоган здригнувся. Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся, і в пітьмі упізнав свого асистента Франца Гельда.

— Як ви потрапили сюди, колего? — тремтячим голосом запитав Йоган Берн.

— Я прийшов до вас, докторе, — спокійно одказав Гельд, — бо тільки ви можете врятувати нашу країну від страшних лихоліть, які готує їй “залізний диявол”.

— Скажіть чесно, — промовив Берн хрипким голосом, — чого ви хочете від мене? Хто послав вас?

— Насамперед, докторе, давайте кінчимо грати в містерію і включимо світло. — Гельд сам підійшов до вмикача і натис­нув кнопку. — Ну, ось, тепер ми більше схожі на людей. Ви дозволите мені сісти? Дякую.

— Гельд, — заговорив Берн, — я хочу, нарешті, дізнатися, якими картами ви граєте…

— Ви вимагаєте відвертості? — Гельд прямо подивився в обличчя Берна своїми розумними темними очима.

— Я хочу знати правду. Можливо, ми знайдемо спільну мову. Розумієте, колего, тільки правду!

Франц Гельд рвучко підвівся і підійшов до вікна. Став спиною до Берна, кілька хвилин мовчав.

Пошук на сайті: