Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3185
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2850

— Підступні собаки! — Його очі горіли нелюдським блис­ком. — Вони бояться мене, як гієни, і водночас судорожно чіпляються за мене. Але ми перші завдамо удару. Я наказую тобі, Арнольде. Сьогодні ж, після офіційного призначення на пост начальника імперської гвардії ти почнеш збирати сили. Ударним кулаком будуть наші гвардійці. Кожного дня ми бу­демо збільшувати їхню чисельність. Це моя армія! Все. Мо­жеш іти!..

Петер Стар залишився сам.

Рішення, яке він тільки-но прийняв, збентежило його і навіть трохи налякало. Він був переконаний в нездоланності свого гіпнотичного впливу, знав, що армія підтримає його. Але що буде, коли він позбудеться підтримки корпоратистів? Чи стане йому сил керувати величезною країною, чи знайде він опору в нових обранцях? Та зрештою, не можна забувати й про охоронні частини Германа Тода. Ними керує син Тода, молодий здібний генерал Альфред Тод. Він ще ні разу не бачився зі Старом, він досі лишився поза його впливом. Дізнав­шись, що проти батька готується удар, він, не вагаючись, вда­сться до рішучих дій. Мабуть, ці військові частини теж таять у собі небезпеку. Якщо в місто ввійдуть броньовані частини війська Альфреда Тода, його гіпнотичні імпульси виявляться безсилими. Треба діяти обережно. Обережно і рішуче. Інакше одного чудового дня “Золотий ангел”, встановивши своє без­роздільне панування на континенті, знищить його…

Уже смеркало, а Петер самотньо крокував по кабінету, не впускаючи до себе нікого. Він напружено обмірковував ситуа­цію. Могутність Стара зростала, але становище його залиша­лося, як і раніше, ненадійним. Він був зв’язаний з корпоратистами залізними нитками. “Золотий ангел” тримав у своїх руках всі атомні заводи. “Залізне серце” могло зупинитися першого-ліпшого дня.

Три варіанти обдумував Стар. Перший — розшуки Берна. Другий — остаточне усунення від влади корпоратистів. Третє — війна проти Сходу.

Кожен з цих варіантів мав свої вади. Але кожен з них обіцяв і цілковиту перемогу.

Стар обмірковував, зважував, вагався. Адже йшлося про останній удар, який мав вирішити все. Прем’єр зупинився перед великим дзеркалом, глянув на своє відображення. Жах­ливо старіє його лице! Він уже давно зрозумів, що постійне напруження при передачі вольових імпульсів знищує його організм і набагато скорочує життя… А Берн ніби у воду впав.

Прем’єр відійшов од дзеркала, глянув у вікно, замислився. Ждати не можна!.. Він негайно розпочне війну проти Заходу, ситуація на континенті ускладниться, і через рік можна буде знайти привід для походу на Схід… Так! Він завдасть страшно­го блискавичного удару по комуністичній конфедерації, і тоді… тоді роботи їхніх учених потраплять до його рук… Треба буде тільки своєчасно після першого ж удару викинути в район інститутів, що працюють над проблемою довголіття, оперативні парашутні десанти!..

Лице прем’єр-міністра засвітилося надією. Він потер до­лоні, зняв трубку телефону.

— Алло! Пане Тод? Я б хотів бачити вас! Ви збирались до мене?.. Гаразд!

Стар запалив сигару, замислився. Треба прибрати до рук цю стару лисицю! Необхідно вжити ряд рішучих заходів, щоб застрахати Тода і головних членів “Золотого ангела”. Потім на місце Екельгафта поставити свою людину. А старого дурня вигнати геть. Він ні до чого не здатний та ще й скомпромето­ваний. А може!.. Принадна думка блискавкою пронеслася в голові прем’єра…

— Добрий день, пане Стар! — почувся біля дверей скри­пучий голос. До кабінету зайшов Тод. — Ви хочете говорити тільки зі мною? — запитав він, сідаючи в крісло.

— Так!.. Потім ці питання ми розглянемо на розширеному засіданні. Якщо будемо вважати за потрібне…

— Он як! — здивовано підняв брови Тод. — Гаразд, кажіть…

— Я гадаю, що вже можна починати нашу велику справу… Тод радісно стрепенувся.

— Проти Сходу, звичайно?

— Ні! Я вирішив почати на Заході, — твердо відповів Стар.

— Ви збожеволіли! Проти нас виступить вся західна коа­ліція.

— Дарма! Доки вони отямляться, ми завоюємо оператив­ний простір. Після першого успіху ми вдаримо по комуні­стичній конфедерації. Я впевнений у перемозі!..

— Ні! — спохмурнів імперський міністр. — Я не можу згодитися з таким планом. Браунгтон виступить проти.

— А ми його й питати не будемо, — скипів Стар. — Ці хитрі ділки тільки крутять хвостом. Нам нема чого прислуха­тися до голосів з-за океану. Ми самі вирішимо долю нашого континенту!

Обличчя прем’єра налилося кров’ю, очі заіскрились. “Ще до мене застосує свою силу, — з острахом подумав Тод. — Хай йому біс…”

А вголос сказав:

— Хай буде по-вашому! Але ми повинні не робити необ­думаних кроків. Краще не дратувати Браунгтон.

Стар засміявся.

— Переможців не судять!

Тод підвівся, пройшовся по кабінету.

— А яку зброю ви думаєте застосувати? — запитав він.

— Зброю? Всяку. І ядерну теж…

— Ядерну?! — Тод злякано подивився на Стара. — Ви серйозно це говорите?..

— Звичайно.

— І бомби?..

Стар завагався, хвилину щось обдумував.

— Ні! — нарешті сказав він.— Ми застосуємо тільки так­тичну ядерну зброю. Стратегічна буде напоготові!..

Тод похитав головою, промовчав.

— Нікому нічого сповіщати не будемо!.. Парламент поста­вимо перед фактом. Ви згодні?..

Тод зневажливо махнув рукою.

— Що парламент! Але члени корпорації мусять знати все.

— Хай буде так!.. Тепер ще одне. Пора розпочати процес по справі Голубого Беркута і атомних заводів.

— Атомних заводів? — здивувався Тод. — Що ви хочете сказати? Кого ж ми обвинуватимо в цьому?

— А кого ми звинувачуємо в справі Голубого Беркута? — усміхнувся Стар.

— Гаразд! Там ми знайшли Грюнтера. Він був зв’язаний з будівництвом. А тут…

— А тут теж були люди, зв’язані з розправою! — обірвав його Стар.

— Мені здається… — почав Тод.

— Зараз ви побачите самі.

Прем’єр підняв трубку, включив номер прямого зв’язку.

— Екельгафт? Негайно до мене! Захопіть з собою імперсь­кого прокурора Гакера і чотирьох поліцейських офіцерів.

— Що ви надумали, Стар? — захвилювався Тод.

— Зараз побачите! — Стар поклав трубку. — Мені вдалося дізнатись про дуже цікаві речі…

Через десять хвилин до кабінету прем’єра несміливо зай­шов Екельгафт, за ним Гакер і чотири офіцери в формі поліції. Вони виструнчились перед Старом.

— Сідайте, — сказав прем’єр. — Я покликав вас у важ­ливій справі… Мені стало відомо, що у вищих урядових колах є зрадник.

У Тода поза шкірою забігали мурашки. Він зрозумів, що Стар зараз вчинить якусь дурницю.

— Дозвольте… хто це такий? — випалив Екельгафт.

Прем’єр єхидно засміявся, потім нахмурився, пронизав поліцай-президента очима.

— Ви ще питаєте? Встаньте!

Екельгафт зірвався з місця, злякано втупився в Стара.

— Дивіться, Тод! — показав на нього прем’єр. — Зараз він нам все скаже.

— Стар! — прошепотів імперський міністр. — Що ви хо­чете робити?

— Стривайте! — відмахнувся той. — Пане Гакер! Мені вдалося дізнатись, що десять років тому поліцай-президент Екельгафт зв’язався в іноземною розвідкою. З того часу він систематично передає своїм господарям необхідні відомості. Розправа над робітниками на атомних заводах — це його ро­бота.

— Пане прем’єр! Що ви говорите? — пробелькотів приго­ломшений Екельгафт.

Але Стар, впившись страшним поглядом в його лице, гримів далі.

— Все це було вчинено за наказом тієї ж розвідки, щоб скомпрометувати наш уряд! Ви чуєте, Екельгафт? Ми все знає­мо!.. Визнаєте ви свою вину?

Тод злякано витріщив очі на прем’єра. Тепер він розумів, до чого йдеться. Екельгафт закліпав повіками, прохрипів:

— Так точно! Винен!

— От бачите! — засміявся Стар, іронічно зібгавши губи. — Винен? Тепер визнає вину… Гакер, ви чули?

— Чув! — приголомшено відповів прокурор. Він ніяк не міг збагнути того, що тут відбувається.

— Тоді заведіть справу на нього і підключіть до процесу Голубого Беркута. Про хід слідства доповідайте мені.

— Слухаю!

— Арештувати! — наказав Стар офіцерам. — Відправити до тюрми! Ідіть і дійте!..

Офіцери поспішно вивели Екельгафта з кабінету. Проку­рор теж вийшов, не промовивши й слова. Тод отямився лише через кілька хвилин.

— Що ви накоїли?..

— Але ж… вибачте… він визнав усе! — роздратовано ви­гукнув Стар.

— Гаразд! Гаразд! — все ще розгублено шепотів Тод. Сце­на, свідком якої він був допіру, вивела його з рівноваги. Він ніяк не міг зібрати думок. Він просто боявся. Того й чекай… проклятий Стар перетворить скоро і його в безсловесного раба, а там і до суду недалеко. Ні! Треба якомога швидше використати його, а потім знищити!

Так думав хитрий Герман Тод, а вголос говорив тихі, примирливі слова:

— Кого ж ми поставимо на місце Екельгафта? Країна охоплена неспокоєм. Необхідна міцна і надійна рука. Я пропо­ную…

— У мене вже є кандидатура, — урвав його мову Стар.

— Хто ж це?

— Новий начальник імперської гвардії — Арнольд Рок! Його я пропоную на пост поліцай-президента.

Тод прикусив губу, промовчав.

— Ну, а тепер, — вів далі Стар, — перейдемо до найваж­ливішого… Як ви гадаєте, з чого ми почнемо?..

— Ми почнемо з Штайнфельду, — твердо сказав Тод. — Чуєте — з Штайнфельду!..

…Через день прем’єр-міністр імперії Петер Стар приймав у себе голову автономної прикордонної області Штайнфельд Шіп’єна, терміново запрошеного до Бруклінгема. Присутніми були тільки Стар, Шаукель, Тод, Фіне, Шіп’єн та його заступ­ник.

Після офіційних привітань Стар підвівся з крісла і, звер­таючись до Шіп’єна, сказав:

— Я буду говорити відверто. Вже багато років ваша об­ласть має статус автономії. Але, я гадаю, ви не будете запере­чувати, що наша імперія має всі законні права на цю область. Я вважаю…

— Як? — підскочив Шіп’єн. — Що ви хочете сказати? Для чого ви, власне, викликали мене?..

— Для того, щоб урегулювати питання про зміну статусу вашої області, — спокійно мовив Стар.

— Пане прем’єр! — Шіп’єн став блідий, як смерть. — Ви забуваєте, що Штайнфельд знаходиться під протекторатом Світової ради!..

— Ми не забули цього! — обізвався Тод. — Але історична справедливість вимагає, щоб область була повернена законно­му господарю — нашій імперії. Бог знає, що наші предки спільно тримали меч. Але навіть тепер більшість населення вашої об­ласті…

— Ніколи цього не буде! — істерично закричав Шіп’єн. — Це шантаж!..

Стар взяв з стола великий аркуш паперу з надрукованим на ньому текстом.

— Заспокойтесь. Прочитайте, будь ласка, — подав він ар­куш Шіп’єну.

Той, вагаючись, почав читати. Члени “Золотого ангела” з цікавістю стежили за ним…

А Стар, втупивши погляд у Шіп’єна, сконцентрував волю і гарячково думав:

“Підпиши! Підпиши цей документ!”

— Зважаючи… історичні аспекти… керуючись волею наро­ду, — бурмотів Шіп’єн, — уряд Штайнфельду вирішує добро­вільно приєднати автономну область до… імперії… Панове! Як же це?.. Це нечуване насилля. — Шіп’єн розгублено оглянув присутніх, потім перевів погляд на Стара, кілька секунд ди­вився в його магнетичні очі і врешті безвільно опустився в крісло. На його обличчі виступив рясний піт, рот скривила жалібна судорога безпорадності.

Пошук на сайті: