Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3172
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2839
Легенькі голочки вп’ялися Евеліні в мозок — очевидно, давалася взнаки перевтома від раптового хвилювання. Перед ЇЇ очима загойдалася кімната, ліжко, Берн… І знову її поглину­ла темна прірва забуття.

Минуло кілька днів. Свідомість остаточно повернулася до Евеліни. Тепер вона лежала самотня, спокійна, віддаючись роздумам. Інколи заходив Берн. Але він був скупий на слова, уникав ЇЇ погляду і намагався говорити здебільшого про сто­ронні речі. На запитання Евеліни, що з Петером і чому він не відвідає її, Йоган відказував лаконічно:

— Петер хворий, йому не можна хвилюватись. Він пе­реніс важку операцію.

— То нехай він напише мені хоча б записку, — настійливо просила жінка.

— Еве, люба моя, — говорив із невластивою йому ніжністю хірург, — всьому свій час. Через кілька днів ти й Петер достатньо зміцнієте, і я дозволю вам зустрітись. Повір, мені бо­ляче бачити, як ти вболіваєш за Петером, але я не можу, не смію…

Нарешті минули оті обіцяні “кілька днів”. Ранком Берн зайшов до палати Евеліни.

— Сьогодні люба дівчинка, мабуть, зовсім здорова? — замість привітання озвався до неї хірург.

— Так, тільки не тягни більше, я прошу, благаю тебе. — В очах Евеліни горіли вогники нетерпіння.

Квола посмішка осяяла лице Йогана. Він натиснув кнопку на стіні. В дверях з’явилася сестра.

— Що пан доктор бажає?

— Халат!

Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідо-зеле­ний вовняний халат, поклала на ліжко.

— Можете йти, — сказав Берн. Сестра причинила за со­бою двері.

— Ану, спробуй встати, — підбадьорливо мовив Йоган.

— Спробую, — несміливо відповіла Евеліна. Берн відвер­нувся до вікна.

— Одягайся…

Непевними рухами Евеліна натягнула на себе халат, сіла на ліжко. Потім худенькими, немов аж прозорими руками попра­вила своє пишне волосся. Запитливо подивилися на Йогана.

— Ми підемо до нього?

— Так.

— З ним усе гаразд? Берн промовчав.

— Чому ти мовчиш?

Хірург, дивлячись кудись убік, підійшов до неї.

— Ти зараз про все дізнаєшся сама.

Щось загрозливе й несподіване вчувалося в тоні Йогана. Серце Евеліни уривчасто й тривожно закалатало. Вона встала, сперлася на руку Берна.

— Ходімо.

Немов уві сні, Евеліна пройшла коридором клініки повз численні палати. Нарешті Берн відчинив двері до ізольованої кімнати. Тут було тільки одне ліжко. Хтось, укритий прости­радлом, лежав на ньому.

У блакитнуватих сутінках — вікно було затягнуте синьою завісою — Евеліна спершу ніяк не могла збагнути, кого вона бачить перед собою.

Але ось пролунав голос Берна:

— Ти спиш, Петере?

Хірург обережно взяв руку хворого. Повернувшись до жінки, кивком голови запросив її сісти на стілець. Сам, не відпускаючи руки Стара, опустився на край ліжка.

— Петер! — тремтячим голосом покликала Евеліна.

Вії Петера здригнулися. У виразі його обличчя з’явилося щось тривожне, болісне. Горло Евеліни перехопили спазми. Напіврозплющені очі Петера спинились на ній.

— Еве! — прошепотів він. — Слава богу, ти тут! Який страшний сон мені приснився. Бачиш, я трохи занедужав…

Схвильована Евеліна хотіла йому щось відповісти, але раптом Петер, помітивши хірурга, урвав її мову:

— І ти прийшов, Йогане?

— Як бачиш, прийшов і виконав свою обіцянку! — озвав­ся Берн.

Петер кволо посміхнувся.

— Нема гіршого, Еве, коли тебе лікує товариш. Жодної пільги, режим, як у в’язниці! Шість днів я просив його приве­сти тебе.

— Заспокойся, Петере. — Йоган дружньо потиснув това­ришеві руку. — Зараз ти зрозумієш, чому я був таким жор­стоким. Я привів Евеліну, і ми повинні серйозно поговорити.

— Що ти маєш на увазі?

— Зараз скажу. Річ у тім, що…

— Зачекай! Я пам’ятаю… я добре пам’ятаю ту страшну катастрофу. Очевидно, після неї нас привезли в твою клініку. Так?

— Так!

— Ну, гаразд! Гаразд! Ти нас вилікував, тепер все добре! Але навіщо ця таємничість? Чому ти так дивишся на мене, Йогане? Мені щось загрожує?

Голос Петера був тривожним і розгубленим, його сірі очі пронизували Берна.

— Заспокойся, — сказав Йоган. — Ти бачиш цей шар бинтів на своїх грудях?

— Розумію! Я був поранений, і ти… оперував мене?

— Так! Я зробив тобі складну операцію.

— Йогане! — тремтячим голосом промовила Евеліна. — Мені здається, я починаю розуміти.

Берн жестом зупинив її.

— Вас привезли до моєї клініки більше місяця тому. Ви обоє були непритомні. Спочатку я оглянув Евеліну…

— Ти зробив би це в будь-якому випадку, — спробував пожартувати Петер. — Адже твої почуття до Евеліни…

— Петер! — Евеліна кинула на Стара докірливий погляд.

— Вислухай мене, — продовжував Берн. — Тепер не до жартів. У неї був констатований струс мозку, але без внутрішніх пошкоджень. Була певна гарантія, що вона зали­шиться живою. Тоді я оглянув тебе! На твоїх грудях я поба­чив великий синець. Слід від сильного удару… Якраз біля серця…

— Але ж особливої небезпеки не було? — тремтячим го­лосом запитала Евеліна.

— Навпаки! Тільки найчутливіші прилади могли встано­вити удари серця. Тонус катастрофічно падав! Наближалася смерть! Я зважився ввести кордінеліт, ти знаєш — це мо­гутній препарат. Я знав, що в тебе було міцне серце…

— Було?! — вигукнув Петер. — Хіба тепер у мене його нема?

Евеліна, ледве стримуючись, щоб не закричати, безтям­ними очима дивилася на Берна. По його обличчю повзла блідість.

— Я мусив зробити вибір! Я не міг допустити твоєї заги­белі і… В цей час асистент доповів, що ти вмер! Так! Ти був у стані клінічної смерті. Зупинилося серце, зникло дихання…

Петер відкинувся на подушку, істерично зареготав. Тамую­чи сміх, він схопив себе за горло, але ніяк не міг зупинитися.

— Ти жартуєш, Йогане! Ха-ха-ха!.. Ну, звичайно, ти фан­тазуєш!.. Я відвідав потойбічний світ і знову повернувся до вас! Ха-ха-ха!..

Евеліна обняла Петера за плечі.

— Заспокойся, любий. Адже Йоган хоче тобі тільки добра.

— Ні! Ти послухай, Еве! Я був мертвий!.. Ха-ха-ха! Зна­чить, Йоган воскресив мене?..

Берн суворо подивився на Стара. Потім зняв окуляри і, протираючи скельця, скромно сказав:

— Так, Петере, я воскресив тебе…

У голосі Йогана було стільки серйозності, що Стар на хвилину замовк.

— Що ж ти зробив зі мною? — спитав він насторожено. Берн надів окуляри, встав з крісла, підійшов до вікна.

Евеліна і Петер, тамуючи подих, стежили за ним.

— Петер! Ти пам’ятаєш наші суперечки в університеті? — озвався Йоган.

— Про механічне серце і продовження життя?

— Так! Недавно мій експеримент увінчався успіхом! Це було рівно тридцять чотири дні тому.

— У той день, коли ми…

— Так! Саме в той день. Ти помер, і я… подумав про механічне серце. Я зрозумів, що для твого порятунку мушу йти на ризикований крок…

— І ти… — Стар судорожно схопився обома руками за ліжко.

— І я зробив найскладнішу в моєму житті операцію, — одказав Берн. — Ти знову повернувся до життя.

Евеліна втягнула голову в плечі, зіщулилася, немов споді­ваючись удару. Вона боялася глянути на Петера.

Але Стар був на диво спокійний. Відкинувшись на по­душку, він кілька хвилин щось зосереджено обдумував.

— Я не вірю тобі, Йогане, — тихо сказав Петер.

— Ти можеш не вірити, але факт залишається фактом. Ходімо, це зовсім поряд.

Хірург кинув Стару халат.

— Одягайся! Вставати можеш сміливо! У тебе вже все ввійшло в норму. — Він натиснув кнопку в стіні і відчинив Двері.

Евеліна допомогла Петеру одягнути халат. Той перебував у дивному стані отупіння. Загорнувши поли халата, похитуючись, підійшов до дверей. Це були потайні двері до якоїсь лабораторії. Евеліна і Петер ввійшли туди першими. За ними — Берн. Хірург відкрив дверцята шафи, потім запросив Петера і Евеліну.

— Поглянь, — підняв Берн велику прозору банку. — Ось твоє серце!..

Евеліна тихо скрикнула. Вона не дивилася на банку, вона дивилася на обличчя свого чоловіка, по якому котилися ве­ликі краплі поту.

— Це… моє серце? — тремтячим голосом спитав Петер.

— Так! — Йоган швидко поставив банку на поличку і різким рухом закрив шафу. Потім урочисто повернувся до своїх друзів. — Я мусив зробити так… Ти мене розумієш, Петере?

Якась сила зірвала Стара з місця, він кинувся до хірурга і схопив його за груди.

— Ти… ти перетворив мене в робота! — безтямно закри­чав він. — Я задушу тебе!

— Петер! Петер! — намагалася розборонити їх Евеліна. — Любий, заспокойся!

Але Йоган сам узяв Петера своїми сухими тренованими руками за плечі, відірвав від себе і посадив у крісло. Петер важко дихав. Потім він притиснув до грудей руку і, дивля­чись кудись в одну точку, почав прислухатись.

— Не б’ється!.. Не чути… Я — людина без серця.

Хірург, потираючи рукою сині знаки на шиї, ніби нічого й не сталося, сказав:

— Але ж послухай, Петере, у мене не було іншого виходу! Замість травмованого я вставив тобі своє серце, свою мрію. Заспокойся!.. Ти можеш пишатися тим, що перший житимеш не сімдесят-вісімдесят років, а двісті-триста років, як біблейські патріархи. Ти перший відкриєш в історії людства нову еру — еру довголіття, може, навіть безсмертя!

Голос Йогана зміцнів, у ньому задзвеніли металеві нотки. Петер підвів голову, подивився на свого товариша, обличчя його вже набрало цілком спокійного виразу.

— Пробач мені, Йогане! Це сталося мимоволі…

— Пусте, — перебив його Берн. — Я повинен сказати тобі кілька слів про твоє нове життя.

— Хіба я мушу жити якось особливо? — здивувався Петер.

— Ні! Ти цілком нормальна людина. Можеш, як і раніше, працювати, творити. Але поки що будь обережним в рухах, рана ще не зовсім загоїлася. Свого серця, як стороннього тіла, ти не відчуватимеш. Воно має таку ж саму форму, як і справжнє серце. Органічний мішок перешкоджає хімічній взаємодії внутрішніх органів з металом. Практично твоє нове серце вічне.

Його схема нескладна і тому дуже надійна. Більшість вузлів електрообладнання виготовлено з найновіших напівпровід­ників[4]. Компресор приводиться в рух атомною батареєю, яка закріплена на грудях і з’єднана з моторчиком спеціальним ка­белем. Ти особливо бережи цю батарею. Це мій винахід!..

— А довго вона буде працювати?

— Шість місяців. Саме про це я й хотів сказати тобі. Через шість місяців ми замінимо заряд. Я зроблю його більш довго­вічним… Але ти розумієш — експеримент на людині зроблено вперше, я мушу контролювати тебе. Я буду заходити до тебе.

— Хіба ще можливі ускладнення? — тривожно запитав Петер.

— Не думаю, — відповів непевно Берн. — Але ми повинні запобігти можливим несподіванкам.

Петер встав з крісла, підійшов до Йогана.

— Покажи мені ще раз моє… колишнє серце.

Хірург мовчки відкрив шафу. Евеліна мимоволі здригну­лася, її чоловік, притиснувши до грудей руки, немов загіпно­тизований, подався всім тілом вперед. Він дивився на банку, і по його змарнілих щоках котилися дві великі сльози…

Трагедія на вулиці Бохум

Пошук на сайті: