Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3172
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2839
Герман Тод підняв руку, закликаючи до спокою. Всі по­гляди прикипіли до цієї руки. Ось вона опустилась і важко припечатала гладеньку поверхню ебонітового пульта. Корчу­ваті пальці посунулись до важільців і злегка пересунули один з них.

В ту ж мить кімнату наповнило рівномірне гудіння, спа­лахнув екран телевізора. Корпоратисти ближче присунулись до пульта управління. На екрані з’явилось обличчя, дуже схо­же на обличчя Германа Тода: той же яструбиний ніс, високе чоло, широко поставлені очі. Чоловік був у генеральській формі. Він озвався першим:

— Здрастуй, батьку! Ти викликав мене?

Імперський міністр якусь мить дивився на свого сина, генерала Альфреда Тода, потім владно промовив:

— Генерале Тод, настав час діяти.

— Війська Траумвальду готові до дії. Куди вести танкові загони?

Герман Тод підняв руку.

— Зачекайте, генерале! — Імперський міністр навмисне звертався до свого сина на “ви”, щоб цим ще дужче підкрес­лити урочистість обстановки. — Виведіть три танкових дивізії до стратегічних комунікацій і чекайте мого наказу. За сигна­лом “Вампір-6” вводьте війська у місто і в усі головні пункти імперії. Найперше беріть під захист урядові установи і при­ватні вілли членів корпорації “Золотий ангел”. Все! Можете йти і діяти!

Але екран не згасав. Риски сухого рота на обличчі генера­ла Тода перекосились, очі звузились, затамувавши хитруваті іскорки.

— Я вам сказав: ви вільні! Можете йти і діяти! — повто­рив роздратовано Герман Тод і потягнувся сухою долонею до важільця, щоб виключити екран, але генерал попередив його.

— Пане імперський міністр, — заговорив він квапливо. — Звичайно, військові не повинні втручатися в політику, але в моїх дивізіях з’явилися ознаки нездорового комуністичного впливу. Тому…

— …тому ви тюхтій і нездара! — гримнув на сина Герман Тод.

— Я прошу вислухати мене, пане імперський міністр, — незворушно продовжував генерал. — Я повторюю: хоч мої війська лишилися поза впливом “залізного диявола”, вони зазнали на собі впливу комуністичних ідей.

— Так що ти хочеш? Що ти хочеш? — Аж запінився від люті імперський міністр.

— Я хочу тільки короткого пояснення: проти кого будуть введені війська — проти цивільного населення чи проти самого…

— Проти самого! Задоволений? Закінчуй свою балакани­ну і готуйся до дій.

Екран згас. І враз кімната немов пірнула в холодну воду. Присутні не зважувались поворухнути головою, вимовити бодай одне слово. Страшний крок до двобою з диктатором був зроблений. Першим подав голос Ганс Шаукель:

— Германе, ти хочеш знищити Петера Стара?

— Я хочу знищити його всевладдя! — патетично вигукнув Тод. — Він буде призначений командуючим військами східно­го напрямку. Досить для нього й цього.

— Але ж прем’єр-міністр не погодиться! — Розвів руками Ганс Шаукель. Він ніяк не міг збагнути задуму Германа Тода. — Він примусить нас своїм триклятим гіпнозом.

Герман Тод широко розкинувся в кріслі.

— Не примусить! — Голос Германа Тода видавав погорд­ливу зневагу. — Панове, всі ми переїжджаємо сьогодні в гори під захист танкових дивізій генерала Альфреда Тода.

Шаукель подався вперед, наче хтось міцною рукою щоси­ли зігнув його товсте, опецькувате тіло. Його булькаті очі блищали від страху й захоплення.

— Ти хочеш послати йому ультиматум?

— Так, останній ультиматум корпорації. І я певен, що Петер Стар прийме наш ультиматум. У нас в руках страшна зброя — його життя.

Корпоратисти слухали Германа Тода, все більше пройма­ючись нестримним почуттям звільнення. Так, у руках корпо­рації знаходилось життя Петера Стара. І він не повинен про це забувати, нещасний вискочка, жалюгідний пігмей з залізним серцем! Хай він знає, що могутність фінансових і промисло­вих магнатів країни над усе. Над усе! Вони керують країною, вони тримають у покорі населення імперії, вони творять висо­ку політику. І головне: вони дали владу Петеру Стару, але можуть забрати її в нього разом з життям.

Засідання раптом було порушено різким дзвінком теле­фону. Дзвонили з комісаріату поліції.

Голос комісара був зляканий, з надривом:

— Пане імперський міністр! Робітники, студенти і служ­бовці Бруклінгема вийшли на вулиці. Небачена маніфестація! Вони несуть гасла проти війни, вимагають усунення від влади Стара та нових виборів у парламент!

Присутні насторожилися — слова комісара гучно лящали в динаміку.

— Яких заходів ви вжили? — крикнув Тод.

— Я чекаю ваших наказів!

— Поліцай-президент знає про ці події?

— Його немає в кабінеті! Він кудись зник!..

— Цього ще не вистачало! — розлютовано пробурчав Тод. — Стар поставив хлопчиська на такий відповідальний пост! Ось наслідки!.. Послухайте, комісаре! Зв’яжіться з військовим міністерством. Виведіть на вулицю весь гарні­зон! І не здумайте панькатися з ними. За годину — з усім покінчити!

— Пане імперський міністр, — відізвався комісар. — За останніми відомостями, маніфестує більше трьох мільйонів чоловік…

Корпоратисти охнули. Тод зблід. Судорожно стискуючи кулак, він закричав:

— Виконуйте наказ! Киньте всі наявні резерви військ!

— Слухаю! — почувся в’ялий голос.

— Становище ускладнилося, — сказав Тод. — Можливо, ми поспішили з нашим рішенням щодо Петера Стара. Я бою­ся, що без його допомоги нам не вдасться придушити завору­шення в країні…

Широко розчинилися двері, і до салону, немов буря, влетів Петер Стар.

— Я допоможу вам! — прогримів він розлюченим голо­сом.

Корпоратисти посхоплювались із своїх крісел. Поява Пе­тера Стара була несподіваною.

Диктатор стояв посеред кімнати, широко розставивши нога у своїх високих кавалерійських чоботях, в галіфе, при всіх орденах, і палючими очима оглядав членів корпорації. Його м’ясисті губи цідили презирливі слова:

— Ви зібралися тут для того, щоб знищити Петера Стара, свого володаря і прем’єр-міністра!

— Пане Стар, — зробив до нього крок Ганс Шаукель, витягнувши вперед руки, ніби благаючи його про помилу­вання.

— Назад, нікчемний блазню! — гримів Стар. — Ви думали сховатись від мене? Я чув усе до останнього слова. Чув по радіотелефону і приїхав сюди, щоб полегшити вам той тягар, який ви взяли на свої немічні плечі. — Він повернувся до Тода. — Що, пане імперський міністр Герман Тод, ви сподіва­лися танковими загонами Траумвальду здійснити державний заколот?

— Пане Стар! — з відчаєм і гнівом у голосі вигукнув Тод. Але Стар перебив його:

— Мовчіть! Всі ви зрадники і заслуговуєте найстрахітливішої кари. Я б повісив вас усіх власноручно, отут на стінах. На гаки! За підборіддя! Щоб правнукам вашим було пам’ятно, як карали в наш час за підлу зраду. Що? Зблідли? Позбулися голосу? Не бійтеся! Я не буду вас чіпати, бо ми робимо спільну справу. В нас один ворог. Він там, на вулиці, на площах.

Корпоратисти, геть спантеличені, дивилися на божевільне лице Стара. Вони не знали, що думати, що відповісти йому. Тоді підвівся з свого місця Тод.

— Ви занадто захопилися, Стар! Ми попереджали вас, що ви загинете, коли виступите проти нас!

— Цього не буде! — гордовито відповів диктатор. — Гляньте на вулицю! Чи впораєтесь ви без мене? Тільки я врятую вас, вас і імперію.

Спалахнув екран контрольного телевізора, і на ньому з’я­вилося лице комісара. Брови його були нахмурені, лице су­воре.

— Повідомляю, що армія перейшла на бік маніфестантів. Вона відмовилася розганяти народ!.. Дивіться самі! Включено контрольні об’єктиви на центральній площі…

На сусідньому екрані проступили обриси площі, заповне­ної багатотисячним натовпом. Над головами людей майоріли національні прапори. Гриміло могутнє скандування:

— Геть Петера Стара! Геть диктатуру! Вимагаємо нових виборів у парламент! Геть війну!..

В натовпі мелькали мундири солдатів. Комісар говорив правду. Екран згас. Знову почувся голос комісара:

— Які будуть накази?..

Його обірвав Тод. Він рішуче підвівся і, дивлячись прямо в обличчя Стара, промовив:

— Ви чули, пане прем’єр, голос народу? Там, на вулиці, вимагають вашої відставки! Ми не можемо зараз робити інак­ше. Ситуація надто складна. Ми змушені вивести вас зі скла­ду уряду!

— Голос народу! Ха-ха-ха! — зареготав Стар. — Ви виво­дите мене зі складу уряду! Ха-ха-ха! Ви — шкідливі коти, що, напаскудивши, тікають в куток! Я покажу вам, хто справжній володар імперії!.. Зараз я виїжджаю з оперативними групами до атомних заводів! Блокую їх!..

— Ви не зробите цього! — Герман Тод гнівно звів брови. — Ви хочете занапастити імперію…

— Я зроблю це! Я мушу одержати елемент, необхідний для врятування імперії. Потім, роздушивши непокору, я піду в похід. А ви — слухайте мене! — підняв голос Стар, блискаю­чи очима. — Я вимагаю покори від вас. Беззаперечної покори.

Слова Стара почали діяти. Корпоратисти піднялися з місць і завмерли непорушно. Диктатор невесело засміявся.

— Ну от! Я можу тепер наказувати вам все, що завгодно! Тепер ви нікчемні раби й більше нічого! Де ваша пиха? Де могутність, якою ви так хизувалися?

Ніхто не промовив жодного слова. В поглядах наймогутніших сановників держави проступала тільки покірність і со­бача відданість.

— Ми слухаємо вас, володарю! — тихо промовив Тод. Диктатор зневажливо махнув рукою.

— Кому ви потрібні? Сідайте і ждіть!.. Корпоратисти, мов манекени, опустилися в свої крісла.

Диктатор швидко попрямував до виходу.

— До речі… — зупинився Стар. — Продовжуйте засідання. Круто повернувшись, диктатор залишив зал. Корпоратис­ти, пригнічені й приголомшені, не озвалися жодним словом.

…Стар вийшов на площу перед будинком. Тут розташува­лась оперативна бронетанкова група. Біля машин, чекаючи во­лодаря, стояли солдати й офіцери.

— Гей, вірні мої хлопці! — закричав на весь голос дикта­тор. — По машинах!..

Солдати заметушилися. Почувся гуркіт моторів. Стар сів у невеликий броньовик і рушив на урядову трасу. За ним з брязкотом посунув загін. Здалеку долинав гомін багатоміль­йонної юрби. То на парламентській площі маніфестанти вима­гали відставки Петера Стара.

Диктатор криво посміхнувся.

“Аби тільки зарядити батарею! — подумав він. — Тоді я покажу вам! О, я покажу вам!”

Бронетанкова група промчала по урядовій трасі і вилетіла за місто. В долині бовваніли корпуси атомних заводів. На неосяжному пустирищі юрмилися тисячі робітників. Заводи були блоковані. “Доведеться вдатися до зброї, — подумав Стар. — А може, може… спробувати масовий гіпноз? Так! Тільки так!”

Стар зупинив свій броньовик. Спинився і весь загін. Ку­рява, піднята машинами, поволі відносилась вітром у далину. Робітники мовчазно і суворо стояли стіною перед входом на заводське подвір’я.

Машина диктатора почала стиха наближатися до юрби, яка завмерла в суворому, настороженому чеканні.

Останній бій

У юрбі робітників прокотився гомін: “Залізний диявол”! “Залізний диявол”! Ці два страшних слова передавалися з вуст в уста. Тисячі очей, похмурих, сповнених рішучості й гніву, стежили за наближенням диктатора.

Жива стіна перегородила Стару дорогу до заводської ла­бораторії. Цю стіну він мав подолати, чого б це не коштувало. Стар знав, що його секрет розкрито, що робітники вирішили обірвати його життя. Невимовна лють розпирала йому груди.

Раптом диктатор побачив у передніх рядах Берна й Гельда. Страшна догадка прокралася в душу Стара, по спині по­повзли мурашки…

“Чому Берн тут? Він зв’язаний з виступом! Це він роз­крив мій секрет. Адже я порушив клятву, і тепер він вирішив дати мені останній бій в моєму житті! Але це їм не вдасться! Я ще маю силу! Я примушу їх пропустити мене до лабора­торії”.

Диктатор висунувся з броньовика і щосили закричав до натовпу:

— Гей ви! Чому зібралися тут? Негайно розходьтеся! Хіба ви не бачите, що це я, ваш володар?

Наперед виступив Гартман. Сухим, різким голосом він кинув слова, які примусили Петера здригнутися:

— Ми впізнали вас, пане Стар! Народ вимагає вашої відставки. Час покінчити з терором і агресією. Дорога для вас закрита — ніяка диявольська сила не допоможе вам. Проти вас виступила нація, вся країна — тому забирайтеся геть!..

Стар, ледве стримуючи лють, промовив гучним тоном на­казу:

— Я вимагаю, щоб ви пропустили мене до лабораторії! Ви знаєте, чого мені треба. Я сподіваюся на вашу лояльність. Я не хочу проливати крові. Я хочу жити!..

— Ваше життя — це смерть мільйонів! — суворо відповів Гартман. — Ви не одержите елемента!..

— Геть Стара! — загриміли тисячі голосів.

Петер зрозумів усе. Робітники вже винесли йому вирок. Тоді над площею пролунали страшні, мов заклинання, слова диктатора:

— Гей ви, раби! Досить розмов! Це говорю вам я — ваш володар! Розступіться і стійте непорушно!..

Слова його були наповнені такою демонічною силою, що у багатьох робітників похололо серце. Але за мить іронічний, їдкий сміх сколихнув юрбу. Ніхто не зрушив з місця. Холод­ний піт виступив у Стара на чолі… Що сталося? Адже він відчуває, що сила ще є!

Сміх затих. І серед загальної тиші диктатор почув спокій­ний голос. Це говорив Берн.

— Одного разу, помилившись, я дав тобі нове життя. Я дав тобі в руки страшну диявольську зброю. Тепер я забираю цю зброю! Люди захищені від твого впливу. Тобі нема чого сподіватись…

Заскреготавши зубами, диктатор захлопнув люк броньо­вика. Машина заднім ходом поповзла до загону.

— Приготуватись! — понеслись над площею тривожні сло­ва Гартмана.

Захлинаючись від ненависті і відчаю, диктатор кричав у мікрофон:

— Розігнати юрбу! Стріляйте їх безжалісно, мої вірні хлопці!..

Башти на танках і броньовиках прийшли в рух, і по рядах робітників полоснув смертоносний град…

— А-а-а! — пролунав стогін над багатотисячним натовпом. Робітники почали оточувати загін Стара. Під машини полеті­ли гранати. Кілька танків спалахнули яскравим полум’ям. Три броньовики рвонулися прямо до заводських воріт, розсипаю­чи навколо себе смерть з наїжачених кулеметами башт, але всі вони були знищені влучно кинутими гранатами. Пройняті чу­жою волею танкісти божевільно спрямовували машини в гущу робітничої маси, давили гусеницями людей, та все було да­ремно. Прорватися до заводів не вдалося!

Диктатор похмуро дивився на страшне побоїще. “Все! Кінець!.. Треба тікати! А куди ж?..”

Машина Стара повним ходом помчала до міста. Скоріше! Скоріше! В його грудях — пустота, голова крутиться! Кінчається елемент, кінчається і його життя!..

Раптом напереріз диктатору з вулиці вискочила відкри­та машина. Вона зупинилась перед броньовиком. Петер Стар різко загальмував. У машині сидів Арнольд. Він рвучко вийшов з кабіни. Стар радісно скрикнув, висунувся до пояса з люка.

— Арнольд! — закричав він. — Де ти був?

Та раптом диктатор помітив, що погляд Арнольда — пала­ючий і ненависний — позбавлений звичної покори. Заклавши за спину руки, з розтріпаним волоссям, блідий як мрець, він стояв посеред вулиці і, ледве ворушачи помертвілими губами, з лютим болісним стогоном, говорив:

— Нарешті я один на один з тобою, “залізний дияволе”!

— Ти божевільний! — вжахнувся Стар. — Що ти мелеш?

— Так! Я був божевільним! Довго був! Тепер я звільнив­ся від тебе. Ти примусив мене вбити матір — мою матір! Ти примушував мене вбивати ні в чому не повинних людей! Вми­рай же тепер — підле породження пекла!..

Арнольд підняв над головою руки. Стар із жахом побачив дві гранати. Не тямлячи себе, він дав повний хід — прямо на Арнольда. Машина підім’яла тіло поліцай-президента, але в ту ж мить страшний вибух потряс повітря. Диктатор — оглуше­ний і обпалений — полетів на тротуар. Згори на нього посипа­лися розбиті шибки. Десь пролунали відчайдушні крики.

Стар, мов зацькований, оглянувся і очманіло кинувся у ворота найближчого будинку.

Смерть

Важко дихаючи, Петер темним тунелем вискочив на глу­ху, малолюдну вулицю. Притулився до стіни, оглянувся на­вколо. Перехожі з жахом дивилися на нього. Вони пізнавали страшного диктатора — “залізного диявола”… Але Стар уже ні на що не звертав уваги. Машину! Скоріше машину!.. Смерть — холодна, жорстока смерть — невпинно, невблаганно наближаєть­ся до нього, і немає в світі сили, яка б зупинила її!..

Додому! Швидше додому!

Ось їде відкрита машина. В ній — пасажири.

Стар, зціпивши від болю зуби, кинувся на середину ву­лиці, високо підняв руку. Шофер різко загальмував. Пасажи­ри перелякано зойкнули. В цьому сивому, з божевільним по­глядом маніяку вони впізнали диктатора імперії.

— Що вам потрібно? — У шофера від страху дрібно трем­тіли руки.

— Машину, — хрипко відповів Стар. — Геть з машини!..

— Вибачте, — забелькотів шофер. — Я везу пасажирів.

Світ потьмарився в Петерових очах. Останнім зусиллям він зібрав рештки демонічної волі і, дивлячись прямо в очі шоферу, прошепотів:

— Іди, хлопче, геть! Ви, шановні панове, теж!.. Прошу!.. Шофер і пасажири, мов у сні, підвелися з місця. Не відри­ваючи очей від диктатора, вийшли на брук.

— Ідіть геть! — махнув рукою Стар, сідаючи за руль. Авто просто з місця рвонуло вперед. Швидше! Швидше!

Додому!..

Ось він — кінець! Ось вони — божевільні мрії! Ха! Завоювання світу! Він — Петер — сам колись сміявся з таких маніакальних думок! Він мусив знати, що ніякий гіпноз неспроможний кинути світ під ноги насильству і несправед­ливості. А він втратив глузд, забажав стати суперменом. Чого домігся він? Втікає пустинними вулицями! Куди? Вмирати!

Стар поглянув у дзеркальце над вітровим склом. Чи це він? Чи це той красивий жартівник Петер Стар? Рідке, сиве, розкошлане волосся на напівголому черепі, зморшкуватий лоб, блідо-зелене худе обличчя шістдесятилітнього старця. Тільки глибоко запалі очі горять безумством.

Перехожі, жахаючись, кидались геть від авто, що із шале­ною швидкістю мчало по автостраді за місто.

Заверещали гальма, машина зупинилася перед віллою. Диктатор, не чекаючи, коли відкриють ворота, вискочив з кабіни, пробіг мимо здивованого охоронця. Гвардійці завмер­ли, виструнчились перед володарем, втупивши в нього без­думні погляди. Петер швидко глянув на них, провів долонею по чолі… Так, так! їх треба відпустити. Вони більше не потрібні.

Тримаючись рукою за колону, він кивнув старшому:

— Скажіть охороні, що всі ви вільні!..

— Як? — затинаючись, спитав старший гвардієць. — Зовсім вільні?

— Так! Можете йти геть! — підвищив голос Стар. — Я відпускаю вас!..

Вогники свідомості, змішані з радістю і здивуванням, про­майнули в очах солдатів. Вони кинули зброю і швидким, поквапливим кроком, ніби чекаючи, що ось-ось їх знову по­кличуть назад, подалися до воріт.

Стар уже не бачив нічого. Зціпивши зуби, з неймовір­ними труднощами він піднімався по сходах. Слуга — ос­танній слуга в його будинку — шанобливо схиляється перед ним.

— Ключі! — хрипить Стар. Слуга з острахом віддає ключі. Він не розуміє, що сталося з володарем. Петер кволо махнув рукою.

— Ти вільний! Іди геть!..

Слуга, не озираючись, перестрибуючи через три-чотири приступки, помчав униз. Хряснули вихідні двері!.. Все! Тепер він на самоті. А Евеліна! Де вона?..

Стар відімкнув двері. Промінь прорізав морок кімнати. Похитуючись, Петер зайшов всередину, зупинився.

З крісла зірвалася Евеліна. Страшним гнівом і презир­ством горять її очі.

— Ти! Знову прийшов мучити мене? Не напився крові?.. Ну, чого мовчиш?..

— Евеліно! — ледве чутно шепоче Стар. — Я помираю…

— Помираєш? Брехня! Чого ти хочеш від мене?..

— Еве! Люба моя! Прости мене… Жадоба влади засліпила мене. Я не зміг втриматися! Ви з Йоганом теж не допомогли мені… Прости мене! Я помираю. Я не одержав елемента. Все!.. Кінець!..

Схопившись за груди, Стар впав на підлогу. Евеліна підбігла до нього, стала навколішки.

— Петер! Петер! Що з тобою?.. — Обличчя Евеліни спот­ворилось від жаху.

— Еве! Дай мені твою руку! Скоріше… руку…

Погляд його ставав теплішим, людянішим, але туман смерті поволі застилав очі.

— Петер… Який дикий, підлий сон. Ще все повернеться! Ти не вмреш! — безумно говорила вона, підтримуючи голову чоловіка.

— Все! — раптом закричав Стар, судорожно підвівшись на Руках. — Хай буде прокляте… залізне серце! “Золотий ангел” висмоктав мої сили… прокляття йому! Йогане! Йогане! Де ти? Воскреси мене!.. Дай життя!..

Тіло Петера стрепенулось, обм’якло.

— Прощай, Еве!..

— Стій, Петер! Стій! — Евеліна схопилась на ноги. — Я приведу Берна! Я знайду його! Ми повернемо тобі життя! Зачекай!..

— Пізно, — прошепотів Стар. — Все…

Важкий подих зірвався з його вуст, груди піднялися і завмерли…

…Наступного дня газети сповістили про смерть диктатора імперії — Петера Стара.

1957 р.

 


[1] Біоструми — електричні імпульси, які виникають в результаті діяльності нервових клітин.

[2] Вуглецевий кістяк — шар вуглецю, який створюється в клітинах старію­чого організму в зв’язку з втратою клітинами здатності до нормальної діяльності.

[3] Реле — чутливий автомат, призначений для вмикання чи вимикання елек­тричної і будь-якої іншої апаратури.

[4] Напівпровідники — метали або оксиди металів, що проводять електрич­ний струм тільки в одному напрямку. Широко застосовуються в елект­риці і радіотехніці.

[5] Локаут — масове звільнення з роботи.

[6] Еманація — один з продуктів розпаду радіоактивних елементів.

[7] Казус фідеріс — привід війни.

 

Сторінка 33 з 33 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 > У кінець >>

Пошук на сайті: