Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3172
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2839
Життя Евеліни різко змінилося. Де й поділася її колиш­ня веселість, її дитячі пустощі. Ніхто б не подумав, що ота реготуха, мрійниця, вічна жартівниця, якою знали Евеліну подруги по університету, стане такою серйозною і цілковито віддасться піклуванню про свого хворого чоловіка.

Власне, жахлива катастрофа і операція в клініці Берна давно лишилися позаду. Стар одужав, зміцнів, йому було доз­волено ходити по кімнаті, і він з ранку до вечора, заглибле­ний у важкі роздуми, — напружена робота думки позначилася новою глибокою зморшкою на високому красивому чолі, — міряв рівними кроками блискучий паркет від письмового стола до дверей, що вели в спальню.

Правда, зовні він начебто й не змінився. Це був той са­мий Петер Стар, інженер атомної лабораторії в Штраузе, мо­лодий, але досить заповзятливий ділок. Все, здавалося, лиши­лось по-старому: Петер був колишнім Петером. Але то було тільки зовні. Щойно переступивши поріг чоловікового дому, Евеліна збагнула: операція змінила Петера. Більше того, вона зробила його іншою людиною. Відколи Евеліна вийшла з клініки Берна, обережно тримаючи під руку свого коханого мужа, в її життя вступив хтось інший, чужий і незнаний. Може, їй було просто страшно, що поряд з нею живе людина, у якої, власне, нема серця? Ні, ні! Вона знала, вона чітко усвідомлювала, що механічне серце не могло відштовхнути її від Петера. Скільки людей живе з протезами ніг, рук, із штуч­ними щелепами, скляними очима.

Ні! Евеліна не боялась механічного серця. Щось інше по­стало між нею і Петером, важким тягарем лягло їй на душу. Евеліні здавалося, ніби з нею коїться щось незвичайне. Коли Петер говорив, кожне його слово ніби сковувало її тіло, здав­лювало залізними лабетами мозок, примушувало напружува­тись кожен нерв. А коли в його голосі проступала бодай одна нотка повеління, Евеліна вже була ладна до виконання наказу.

“Це ж мій Петер, — намагалася вона розібратися в своїх почуттях, — мій друг, мій чоловік, Чому ж він так гнітить мене своєю присутністю?”

А що могло бути гірше за ночі — за ті безконечні, довгі години безсоння й роздумів. Думки пливли десь оддалік, сто­роною, майже не зачіпаючи її мозку. Спокійно дихав поруч неї уві сні Петер, а вона лежала горілиць, пройнята одним почут­тям очікування. Ось зараз, нехай він тільки скаже, нехай тільки ворухне губами — і вона вже готова виконувати його наказ.

— Петере, ти спиш?

Чоловік не озивався. Рівно дихали його груди, але Евеліні здавалося, ніби вона чує якийсь приглушений свист, якесь дивне гудіння.

— Петер! — майже на весь дім вигукувала вона.

— Ну… чого тобі? — Чоловік виривався з лабетів сну і невдоволено піднімав над подушкою скуйовджену голову.

Тоді їй ставало ніяково, і вона роблено байдужим голо­сом говорила:

— У фрау Гельзенкірх народилася дочка…

— Ти для цього мене будила?.. Залиш мене в спокої, Еве.

Вона змовкала, прикусивши губу, і в її широко розкритих очах, що дивилися в пітьму, мерехтіли вогники переляку. Якось, працюючи над кресленням, Петер сказав:

— Я їздив сьогодні в клініку Берна. Він говорить, що його експеримент блискуче виправдав себе. Через десять днів, коли він остаточно пересвідчиться в тому, що мій організм присто­сувався до нових умов, він оголосить про свій винахід у пресі.

— Я б не раділа цьому, Петере, — озвалася з спальні Евеліна.

— О, ти завжди була надто скромною.

Евеліна вийшла з сусідньої кімнати і зупинилася на по­розі, спершись головою об одвірок. Струнка, з хвилястим во­лоссям, що, відливало щирим золотом у променях вечірнього сонця, вільно спадаючи на спину й плечі, вона нагадувала каз­кову німфу. Ефект посилювався ніжним серпанковим плат­тям, що відтіняло злегка округлі форми її тіла.

— А ти не подумав про те, що механічне серце зробить тебе…

Петер легким жестом правої руки зробив у повітрі коло.

— Воно зробить мене першою людиною світу. Так, так, Еве. Сьогодні Берн знову сказав мені, що механічне серце практично робить людину безсмертною, принаймні дуже дов­говічною…

Владний тон Петера примусив Евеліну здригнутись, не­мов на неї повіяло крижаним холодом. Вона мимоволі зроби­ла крок назад, до себе в спальню.

— Чого ж ти? — здивувався Петер. — Скажи, чому це не подобається тобі?

Якийсь внутрішній голос наказав Евеліні: повернись, по­вернись до нього!

— Я боюся, що ти станеш… ти будеш… — Вона вагалася, не зважуючись на слово. — Що тебе будуть рекламувати як вдалий механізм, як модель…

Петер підійшов до неї і міцно обняв її. Евеліна притисну­лась до грубої бинтової пов’язки під Петеровою сорочкою.

— Від кого я чую такі слова? — спитав він докірливо. — Хіба не чарівна Еве Доршайт мріяла про всесвітню славу, про незвичайні фантастичні речі? Хіба не вона вийшла заміж за інженера Петера Стара, який обіцяв їй, а в думках і всьому світові, здійснити переворот в ядерній техніці?

Вона звела на нього свої зеленаві очі під довгими пухнас­тими віями. Подивилась мить, другу, як дивиться дитина в обличчя батька. Потім кволо посміхнулася.

— Так, я мрійниця, Петере. Твоя вільна, широка натура захопила мене, полонила мою уяву. Але мої мрії завжди були чистими. Не заради марнолюбства і нікчемної слави одружи­лася я з тобою. Я полюбила твою сміливість, твою неприбор­кану волю. І я не хочу, щоб ти зробився об’єктом сенсації і недобрих пристрастей. Вчора я їздила до фрау Гельзенкірх. Ти ж знаєш, її чоловік одержав високе призначення в магіст­раті. Від неї я дізналася по секрету, що поліція… таємна полі­ція вже давно стежить за дослідами Берна. Ти — теж під контролем… Якщо Берн відмовиться передати свої відкриття державі…

— Ти хочеш сказати — корпорації “Золотий ангел”, — роздратовано обірвав дружину Петер.

— Нехай так… корпорації… Якщо він не розкриє своєї таємниці, його лабораторію візьмуть під особливий нагляд. І тебе теж…

Евеліна лягла на канапу і, підклавши під голову руки, втупилася поглядом в стелю. Морок поволі розпливався по кімнаті, м’який, тихий морок передвечір’я.

— Так, так, — сумно похитав головою Петер, — я все розумію. Конструюючи механічне серце, Берн мріяв про без­смертя людства, а панам з корпорації “Золотий ангел” потрібні механічні солдати… А чого ж? Блискуча ідея! Вбивці із залі­зом у грудях! Матеріалу вистачить — кожного дня на вулицях міст імперії — безліч катастроф. О, звичайно, сто тисяч, двісті тисяч таких вояків, як Петер Стар, людей з невразливим бро­ньованим серцем — це непогана річ для походів за новими землями.

Петер підійшов до столу, сів, сперся головою на руку. Якась раптова втома, байдужість до всього скувала його думку.

— Бачиш, Еве, — промовив він, обернувшись до неї об­личчям, — важливо, в чиї руки дістанеться така сила.

Евеліна рвучко підвелася з канапи.

— Кому б не дісталось, не треба так говорити. — Ви голосі вчувалося щире переконання. — Адже знову може бути війна, знову страждання. Йоган правду казав: політична влада починає набирати надмірної сили.

— Знову Йоган! — Петер грюкнув по столу кулаком. — Не хочу я нічого чути. Вічно Йоган! Все життя буде Йоган. Висі­тиме наді мною, контролюватиме кожен мій крок. І до всього ти ще проймаєшся його думками, його поглядами.

Він говорив, жваво жестикулюючи руками, всім своїм виглядом виказуючи гнів і обурення, на яке — в цьому він переконаний — він мав повне право. А Евеліна схилялася все нижче й нижче. Ось вона майже впала головою на коліна, потім кволо підвелася і, заплітаючись ногами, посунула в дру­гу кімнату. Звідти долинуло тихе схлипування.

“Нізащо образив її, довів до сліз, — майнуло в голові Стара. — Та що ж я їй такого сказав? Кляті нерви і в мене, і в неї”.

Він пройшовся по кімнаті, задумливо став перед вікном. Вдалині згасали останні стріли-промені. Густа синява запина­ла повітря. Неугавне шумовиння вулиці, ніби далекий морсь­кий прибій, докочувалось до слуху Петера.

“Треба вибачитись, втішити її, — думав Петер. — Чого ж вона пішла геть? Люба моя, хороша дівчинко! — Звертався він думкою до Евеліни і водночас відчував, як думки його круж­ляють в шаленому вихорі, як щось нестримне, гарячкове прой­має його свідомість. — Підійди до мене, моя рідна дівчинко”.

І в ту ж мить Петер почув, як за спиною в нього за­скрипів паркет, і Евеліна тихо озвалася:

— Чого тобі? Ти мене кликав?.. Він різко повернувся до неї.

— Я… я не кликав…

— А мені почулося, немов ти гукнув: “Підійди до мене, моя дівчинко…” Ось так завжди — хороші речі тільки вчува­ються мені…

Йому стало жаль її.

— Ти не розумієш жартів. Звичайно, я тебе кликав. Тільки я озвався до тебе в думках, а ти, мабуть, здогадалась… Я десь читав — у Гомера чи Шекспіра, здається у Шекспіра, — коли закохані по-справжньому віддані одне одному, вони можуть розмовляти без слів…

Її тонка, ніжна рука лягла йому на плече, а він прикрив її своєю важкою долонею і так завмер у непорушності.

“Вона почула мою думку, — розмірковував він. — Справді, дивна річ…”

Але ввечері трапилась подія, яка різко змінила хід думок Петера.

Він лежав на канапі, поринувши спогадами в минуле. Згаду­вав батька, який завжди клопотався про кредит для своєї крам­нички і ніколи не міг роздобути його, згадував юнацькі заміри, коли його молодій гарячій голові все здавалось таким ясним і простим в житті ~ тільки вийди на самостійну стежину, і вона вмить приведе тебе і до слави, і до шани людської, і до багатства. Скільки втіхи дала йому подяка шефа за вдало розроблену схе­му нового реактора. Це тільки початок, але Петер не спиниться, він піде далі, він здійснить свій грандіозний винахід! Так, так, його ім’я прославиться у віках, бо він працюватиме десятиліття­ми, сотнями років. Як дивно: сотні років його мозок збагачува­тиметься знаннями, набуватиме неймовірної винахідливості. Ро­зум багатьох поколінь стане його надбанням. Всемогутня сила розуму принесе йому владу, почесті, багатство…

Петер згадав про Евеліну. Весь вечір товчеться на кухні. Жалісливе дитятко… Куховарка гуляє, а вона, бач, сама захо­тіла прибрати. Він переконає її, що всі турботи даремні. Таєм­на поліція! Яке йому діло до таємної поліції? Нехай стежать. Скоро з ним заговорять іншою мовою. Скоро світ відкриє перед ним свої широкі обійми слави… Ну, де ж Евеліна? Нехай іде сюди…

Евеліна майже вбігла.

— Ти кликав? — спитала вона з ніжною турботливістю. — Що ти хочеш?..

Він мовчки дивився на неї.

— Так що ж тобі?.. Чого ти мене кликав? — повторила своє запитання жінка.

Петер спохмурнів. Не знати чому, але його раптом прой­няв страх. Так буває завжди з людиною, коли її приголомшує якась несподівана, неймовірна здогадка.

“Це вже вдруге, — подумав він. — Щось негаразд!”

— Я піду. Ти навіть слова сказати не хочеш. — Евеліна здивовано знизала плечима.

Петер рвучко схопився з канапи.

— Стривай! — Він підійшов до неї зовсім близько, уваж­но глянув їй у вічі. — Скажи, Еве, ти справді чула мій голос? Може, тобі тільки здалося?..

На тендітному обличчі Евеліни проступив вираз здиву­вання. Тонкі чорні брови її зійшлися дашком на переніссі. Вона замислилась.

— Ти… кликав мене, — озвалась вона по хвилі. — Я чула твій голос. Двері з кухні були відчинені. Куховарка пішла в місто. Хто ж міг говорити, крім тебе? Я чула, ти сказав: “Де Евеліна? Нехай іде сюди!” — Вона спробувала пожартувати: — Чи, може, ти вже не віриш Шекспіру?

— Я й сам не знаю, — нерішуче мовив Петер. — Мені якось недобре…

— Недобре?

— Ти розумієш, я й сам не знаю…

— Ти мусиш піти до Берна.

— До Берна? — Петер наче вперше почув ім’я свого това­риша. — А, до Берна! Ні, ні! Облиш мене! — Він раптом опус­тив голову і відійшов до вікна. — Нічого не розумію. Може, я тільки помиляюся… Еве, ти пробач мені, дурні нерви…

На тому їхня розмова скінчилася.

Пошук на сайті: