Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3172
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2839
Але непрошені думки всю ніч гнітили Петера. Якісь сум­ніви, немов хробаки, точили його душу, непокоїли мозок. Адже він не озвався до неї жодним словом, а вона прийшла! Ну, припустимо, вдень їй тільки почулося. Але ж увечері… Повто­рила його думки слово в слово, немов підслухала їх. Підслу­хала? А хіба думки можна підслухати? Звичайно, є спеціалі­сти, котрі на відстані відгадують людські думки. Може, то все омана, а може й правда! Тільки ж у них є свій досвід, своя наука. А тут — ні сіло ні впало — через дві кімнати почула кожне його слово. Що ж сталося? Мабуть, це наслідок опе­рації! Доведеться йти до Берна… Йоган вивчав психіатрію, та й взагалі він більше знає про моє здоров’я, ніж я сам.

Ранком Петер сказав:

— Еве, я недобре почуваю себе. Поїдемо до Берна. Вони нашвидку поснідали і вийшли з дому. Прозорий літній ранок зустрів їх бадьорою прохолодою.

У велетенських вікнах будинків, немов на екранах, відбивалось оксамитово-блакитне небо, по якому неквапно повзли хмарки. Автомобілі безперервним потоком проносилися між масивними громаддями будівель. Петер трохи заспокоївся. З приємністю вдихав звичні запахи бензину і легкої куряви. “Скоро на цих вулицях стане гаряче, як в пічці”, — подумав він, і одразу ж голосно промовив:

— Відколи я продав свою машину, мені немов бракує правої руки.

— Берн сказав, що тобі треба побільше ходити, особливо попервах…

— Ну, знаєш, це вже занадто! — з непідробним обуренням мовив Петер. — Невже Йоган вважає, що він все життя піклуватиметься про моє здоров’я? Я не можу мати машину, мені треба обмежувати себе в їжі, може, ще й дихати не дозволять, скільки захочу?! Що це таке — вічний експеримент чи вічна каторга?..

Евеліна жартівливо повисла у нього на руці.

— А чого це ми сердимось? — Голос у неї був ніжний і пустотливий. — Сьогодні ж увечері викличемо агента й замо­вимо нашому вередуну Петеру автомобіль…

Привітний тон дружини заспокоїв Петера. Дивні у нього нерви! Кожна дрібничка дратує його… Клята операція! І Берн запевняє, що він стане нормальною людиною!..

Вони підійшли до перехрестя. Стали на краю тротуару, бо поліцейський підняв руку у великій білій рукавиці і, спинив­ши потік машин, що рухалися головним проспектом, відкрив дорогу для транспорту з бічної вулиці.

Стар байдужим поглядом окинув будинки, потім перевів очі на потік машин. Червоний автобус на повному ходу мчав до перехрестя. Ще мить, і він мав зупинитись перед застереж­ливим сигналом поліцейського.

“А що, коли…”

Дика, неймовірна думка майнула в голові Стара. Такі думки завжди з’являються несподівано, вони проймають свідомість, як вогонь охоплює сухий віхоть соломи. Вони паралізують волю і позбавляють людину здатності до твере­зого міркування. їх раптова поява викликає таку ж раптову рішучість — діяти!

“А що… коли…” — знову шугонуло в голові Стара, і в ту ж мить він прошепотів самими губами:

— Гей, ти, хлопчино в червоному автобусі — не зупиняй­ся! Я наказую тобі — не зупиняйся! Не зупиняйся!

Великі круглі очі Стара сповнились холодною рішучістю. Він вперто дивився на червоний автобус і беззвучно повто­рював своє заклинання, немов жрець, якому належало спини­ти неприборкану стихію. Він шепотів вперто, настійливо, див­лячись поперед себе гарячковим, блискучим поглядом.

З оціпеніння його вирвав переляканий голос Евеліни:

— Який жах! — Вона сховала у нього на грудях голову і мало не плачучи, простогнала: — Який жах! Там стільки паса­жирів!..

А на перехрестя вже збігалися зі всіх боків люди. Черво­ний автобус, що на повному ходу врізався у вантажну маши­ну, стояв поперек вулиці. Над потрощеним бортом простяга­лись крізь вибиті шибки десятки закривавлених рук. Серед стогону і криків чувся пронизливий жіночий плач. Лунали поліцейські свистки. Двоє людей у білих халатах пробігли повз Петера й Евеліну. Сотні машин захарастили в обох на­прямках вулицю.

Евеліна підняла голову, провела рукою по обличчю, ніби зриваючи з себе клейку павутину.

— Ходімо, Петере, — прошепотіла вона побілілими губа­ми. — Мені недобре… Яке страхіття!..

Легкий дрож проймав її тіло, худенькі руки судорожно стискували лікоть Петера, наче він мав порятувати її саму від загибелі. А навколо бігли перелякані, стурбовані люди, чулись вигуки команд, надривні сирени санітарних машин.

Петер — спокійний і діловий, аж до розважної байду­жості, роздивлявся навкруги. Не було на його обличчі ні страху, ні подиву. Тільки сіро-сталеві очі горіли якимсь нелюдським холодним вогнем. Було в погляді тих очей щось владне, тріум­фуюче, гіпнотичне…

— Ти кажеш — страхіття! — озвався він рівним твердим голосом. І враз широко посміхнувся: — Ні, Евеліно! Велике звершення! Я… входжу в безсмертя! Не дивись мене так. Я не втратив глузд!..

Він заговорив квапливіше, гарячковим, піднесеним голосом:

— До Берна ми не підемо. Повертаймося додому. Я відкрию тобі мою таємницю, мою чудову таємницю залізного серця!..

Світ ляже до моїх ніг

Він майже увіпхнув її в коридор. Похапцем зачинив за собою двері і, припавши вухом до щілини, кілька секунд на­сторожено прислухався. Пальці його дрібно тремтіли. Чи ніхто не йде за ними? Здається, ні. Петер взяв Евеліну за плечі і поквапливо, начебто лякаючись темного коридору, повів її в кімнату.

Вона все ніяк не могла отямитись, а він вже міряв твер­дим кроком свій кабінет і бурмотів собі під ніс:

— Все це так… Помилки немає… Якщо не вірити в факт, повинна переконати система фактів… Логічна послідовність… Цілком логічна…

Евеліна благально зашепотіла:

— Любий мій! Я не можу більше!.. Скажи, що трапилось, бо я збожеволію.

— Ти бачила катастрофу? Думаєш, це випадковість, не­щасний випадок! Помиляєшся, дівчинко! — Він став навпроти неї і урочисто звів догори вказівний палець правої руки, не­мов професор, що виголошує перед аудиторією велике науко­ве відкриття. — Це справа моїх… це… це я вчинив.

— Ти не сповна розуму! — вихопилось з вуст Евеліни. — Схаменись, Петере!

Він рубонув рукою повітря.

— Пусте! Я примусив шофера їхати на застережливий сигнал поліцейського. Якщо ти не віриш — пригадай вчо­рашній випадок. Може, забула, як я кликав тебе? Повірила в Шекспіра? Я сам не знаю, в чому справа, але мені здається… — Він раптом опанував себе і заговорив спокійним, розважли­вішим тоном: — Мені здається — це наслідки операції. Тепер я розумію, що сталося. Я можу без слів наказувати будь-кому, я можу передавати свою волю. — Обличчя його опро­мінилось напівбожевільним світлом, очі спалахнули безтям­ним вогнем.

Свідомість Евеліни потьмарилась. їй пригадалась розмова з Берном, дивовижні подробиці, які він так настійливо радив деякий час приховати від Петера. Звичайно, Йоган не міг передбачити наслідків свого винаходу. Він думав тільки про життя Стара, про його серце…

— Прошу тебе, заспокойся! — кволим тоном озвалась жінка. — Заспокойся. Візьми себе в руки, Петере. Можливо, це справді велика подія в твоєму житті… у нашому житті.

Стар підійшов до вікна. Надворі вже пломенів гарячий червневий день. Цієї обідньої години, коли від спеки навіть автомобільний рух на вулицях починав поволі завмирати, місто, з його нагромадженням похмурих квадратних будівель, нага­дувало велетенське закам’яніле море.

Стар задивився в далечінь. Можливо, велична, грандіозна картина міста знайшла відгук в його думках — так само без­мірних і безконечних.

Трохи заспокоєний, він промовив, не обертаючись до Евеліни:

— Життя — як безмежний океан. Не всякому кораблю дано проплисти по ньому. Але мені здається, що я пройду найважчим і найславетнішим курсом. Мені навіть самому страш­но. Тільки я відчуваю в собі щось неземне, якісь нелюдські сили.

Евеліна підійшла до нього і ніжно взяла його за руку.

— Ти не ображайся, Петере, — тихо озвалася вона. — Звичайно, щось трапилось з твоїм організмом. Ти став силь­нішим, ти подавив мене своєю волею. Але ж га подія на ву­лиці… хіба це не могло бути випадковим… Я боюся, Петере, що ти захопишся нереальними мріями, тебе заполонить фан­тазія…

— Ха-ха! — грубим, чужим для неї сміхом зареготався Стар. — Нереальна фантазія?

— Петере, все так незвичайно…

— Ну, гаразд, ми ще раз перевіримо… Я переконаю тебе і… себе теж… Бо хіба ж в моїй свідомості не сидить прокля­тий хробак сумніву. Зараз, зараз ми пересвідчимося… — Він поглянув за вікно, на сіру похмуру будівлю на протилежному боці вулиці. Потім ковзнув очима вниз. — Ага, дивись, Евеліно, бачиш, онде на перехресті поліцейський-регулювальник. Гордовита постать, чи не так? Охоронець порядку, що підко­ряється тільки велінням закону і свого капрала. Ха-ха! Тож дивись, дивись уважно.

Він спохмурнів і невідривним, настирливим поглядом впив­ся в поліцейського. “Ти, ти, хлопчино, — гарячково вирувала в його голові думка, — ти чуєш мене?” В очах Стара блиснув вогник зухвалих веселощів. Він безперестанно, до болю в скро­нях, повторював подумки фразу: “Я наказую тобі, хлопчино на перехресті, я наказую тобі залишити своє місце і зайти в мою квартиру. Перший будинок зліва від площі, п’ятий по­верх, квартира Петера Стара. Чому ж ти стоїш? Зійди з свого місця! Негайно зійди з свого місця…”

Евеліна теж прикипіла поглядом до високого стрункого поліцейського. їй здавалося, що вона бачить сон, що перед нею оживає одна з тих чарівних казок про “скатертину-самобранку” чи про “палицю-стукалицю”, які в ранньому дитинстві їй розповідала бабуся-няня. Незвичайність, неймовірність того, що мало статися, в чому переконував її Петер, була запамо­рочливою. Вона навіть не хвилювалася. її свідомість дійшла до тієї грані напруження, коли вже ніякі контрасти дійсності, ніякі несподіванки не можуть похитнути в людині душевного спокою.

Так, вона бачила ясно й чітко все, що відбувалося на перехресті неподалік від їхнього дому. Спершу поліцейський стояв непорушно. Але ось він дивно захвилювався. Здавалось, до його слуху донеслись чиїсь накази, хоч він ніяк не може збагнути, звідки його кличуть. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч, звів очі догори, навіть провів долонею по лобі, немов йому щось заважало краще роздивитись обриси навко­лишніх будинків.

Його руки в білих рукавицях, до яких була прикована увага десятків водіїв, безсило опустилися. Рух на залюднено­му проспекті припинився. По центральній і бічній вулицях підкочувалися все нові й нові машини, але на самому пере­хресті вони збивалися докупи. Навколо поліцейського утво­рилося суцільне море блискучих корпусів, фар, громіздких кузовів.

А поліцейський стояв і, все ще пройнятий подивом, роз­дивлявся навкруги. Раптом він зійшов з білого кружала, яким позначався його пост, і швидко, вже не вагаючись, попряму­вав до будинку Стара. Евеліна, низько перехилившись через підвіконня, ще встигла побачити, як він затримався на мить перед фасадом їхнього дому, роздивився над входом номер і зник в під’їзді.

— Він іде, — майже пошепки озвалася вона, не дивлячись на свого чоловіка. В її словах чулися страх і розгубленість, наче вона чекала приходу розгніваного месника. Кожна секун­да здавалася їй вічністю.

— Петере, він іде, — знову прошепотіла Евеліна. В її го­лосі почулося благання.

А Стар, зовсім спокійний, врівноважений, дивився на двері і чекав.

— Нехай заходить. — Його слова прозвучали з такою діло­вою розважливістю, що одразу стало ясно: Стар вже давно був готовий до нового незвичайного повороту в своєму житті.

Він сам, не чекаючи дзвоника, пішов у передпокій, на мить затримався там і, коли в дверях почулося несміливе шкрябання й шамотіння, — певно, поліцейський намацував кнопку дзвоника, — рішуче відімкнув двері.

— Заходьте!

Поліцейський мовчки вступив до коридору. Після яскра­вості літнього сонячного дня він ніяк не міг призвичаїтись до сутінок, що панували у коридорі. Петер широко розчинив пе­ред ним двері в кімнату. Рішуче запросив:

— Прошу сюди!

Тільки тепер, опинившись у багато мебльованій кімнаті і побачивши перед собою Стара й Евеліну, поліцейський зва­жився на слово:

— Ви мене викликали?

Евеліна перелякано щулилася на канапі. їй здавалося, що поліцейський, ось цей здоровий, при повному глузді чоловік, струсне із себе страхітливу ману, збагне ідіотизм свого стано­вища і розвіє безглузде фантазування Петера.

Але поліцейський мовчав. Мовчав і Стар. Дивився на прибулого і поволі беззвучно ворушив губами. Очі поліцейсь­кого, немов у зацькованого звірка, бігали по кімнаті, руки безпорадно крутили портупею. Евеліна помітила, як дрібно тремтять його ноги.

Пошук на сайті: