— Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку і науку? — вигукнув білочубий хлопець у вишитій сорочці.
— Хто це? — пошепки запитав Андрійко, примощуючись на лаві рядом з Юрієм Сергійовичем.
— Той, що виступає, — професор, — нишком відповів учений. — Спеціаліст по метеоритах. А юнак — це космонавт. Він полетить на Марс після того, як перша ракета із автоматами благополучно досягне планети.
Андрійко хотів запитати ще щось, але професор, що стояв на підвищенні, вів далі:
— Не обманюють, а обманюються.
— А фотографії? Хіба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вірніше, рослинність уздовж каналів!..
— Це зовсім не рослинність, — заперечив професор, — а смуги вулканічного попелу, який у постійних напрямках розноситься вітром на великі відстані. Оази — це вулкани, а канали — їхні виверження…
— А чому ж колір планети міняється залежно від пори року? Чому навесні “смуги попелу”, як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темніють?..
— Окислення якихось мінералів, або обман зору, — сухо відповів професор. — Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цій старенькій планеті ви не зустрінете живих істот, не кажучи вже про розумних.
Професор зійшов із підвищення. Замість нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Він випив склянку води, витер хустинкою чоло і, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:
— Я не зовсім згодний з попереднім оратором. Гадаю, що життя на Марсі є. Але воно там існує в примітивних формах… У дуже низьких формах…
Василь — молодий космонавт — знову не витримав:
— Марс старіший від Землі, вірніше, він раніше охолов! Чи не так?
— Ну так, — погодився оратор. — То й що?
— А раз так, то життя — яке ви стверджуєте — виникло на ньому на мільярди років раніше. Згода?
— Далі, далі…
— Виходить, що на планеті мільярди років існувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протиріччі з усіма законами природи! Я ніколи не повірю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рівня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.
— А в нас, на Землі, — роздратовано гукнув оратор, — хіба нема життя примітивного, починаючи від амеб і кінчаючи всякими лишайниками, мохами?
— Але ж разом із найпростішими організмами розвинулися і високі форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсі!
— Де ж вони, ваші марсіани? Чому вони не летять до нас?
— А хто вам сказав, що вони не прилітали? Може, вони й прилітали мільйони чи тисячі років тому. Історія ще не відзначала таких подій, бо й писаної історії тоді ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як міфічні, казкові видіння…
— А тепер? — іронічно запитав оратор. — Чому вони не прилітають до нас, не зав’язують стосунків із нами, не обмінюються досвідом?
— А тепер, може, їх навіть немає там, а є тільки залишки їхньої культури. Про це свідчать і величезні штучні супутники…
— Ви впевнені, що вони штучні? Адже гіпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!
— Ну то й що? — з викликом сказав Василь. — Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос і Деймос несхожі на всі інші супутники планет. По-перше, вони дуже мініатюрні порівняно з Марсом — Фобос — 16, а Деймос — 8 кілометрів у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричі швидше, ніж сама планета навколо осі — отже, Фобос чужий для Марса. При спільному їх природному походженні Марс не міг би дати Фобосу такої швидкості…
— Він міг захопити Фобос із пояса астероїдів — дрібних планет! — заперечив оратор.
— Ні, — заявив Василь. — Розрахунки показують, що тоді орбіти Фобоса і Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучні, що канали і оази-міста — теж штучного походження!
— Нас розсудить майбутнє! — сердито сказав учений. — Але ви не відповіли на запитання — чому жителі Марса не прилітають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?
— А чому ви розглядаєте інших розумних істот з нашої людської точки зору? Навіть думаючи, розглядаючи дії своїх ближніх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про істот з іншого світу! Ми не знаємо ні їх будови, ні психіки, ні культури, ні смаків, ні устремлінь. Отже, не можна наперед приписувати марсіанам певну лінію поведінки!
— Фантастика! — одрізав оратор.
— Безумовно! — весело підхопив космонавт під схвальний гомін залу. — Я згоден, що це фантастика, як і все, що ще не відкрите наукою! Але всяка логічна фантастика здійснюється. Я впевнений, що стане дійсністю і ця. Ми зустрінемо своїх далеких братів по розуму в сонячній системі, а не десь у інших зоряних світах. І не лише на Марсі, а й на Венері, а, може, навіть і на Юпітері чи Сатурні!..
— Додайте, — глузливо підхопив оратор, — на Меркурії, Плутоні, Місяці та на астероїдах, серед повної пустоти!
— А що ж! — погодився Василь. — Може й серед пустоти! До речі, великий Ціолковський гаряче вірив, що життя розквітне скрізь, де є матерія і рух. А на Місяці чи на інших планетах є речовина, є проміння Сонця, значить, є і рух, розвиток. Цей розвиток обов’язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..
Діти слухали палку дискусію, їх оченята аж блищали від захоплення, хоч вони дечого й не розуміли. Юрій Сергійович схилився до них, запитав:
— Ну як?
— Цілий місяць би слухав, — видихнув Андрійко.
— А хто вам більше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? — хитро запитав учений.
— Василь, — дружно відповіли діти.
Юрій Сергійович нічого не відповів, лише його очі якось потепліли, спалахнули вологим блиском.
Дискусія тривала ще дуже довго. Виступали вчені, інженери, спеціалісти по ракетах. Багато з них не вірили у зустріч із розумними істотами на планеті Марс, вони вишукували будь-який привід чи факт, щоб посіяти сумнів у такій зустрічі, але прихильники Василя були гарячі, нестримні, впевнені у своєму переконанні, і їхня думка панувала в атмосфері суперечки.
О десятій годині Юрій Сергійович провів друзів до воріт космодрому, тепло попрощався.
Діти йшли лісом, поміж березами, мовчки — занадто багато вражень ринуло сьогодні в їх свідомість. Вже біля околиці села Андрійко зупинився, сказав:
— Борю, Надійко… у мене є план…
— Який план? — озвалася Надійка.
— Страшний. Тільки ви нікому нічичирк. Завтра збираймося туди, до березового лісу, і все обсудимо…
Змова
Вихор на голові Андрійка переможно стримів угору, сині очі схвильовано поблискували. Надійка і Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне… Так воно і сталося.
Вони отетеріло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотів:
— Самі чули — готується політ на Марс…
— Чули…
— Вперше в історії… справжня ракета!
— Ну то й що? — не второпав Боря.
— От і дурний. Невже не додумав? У всіх книжках написано, що з дорослими летять діти, пробравшись, “зайцем” у ракету. А потім стають у пригоді…
— Ой, а це ти здорово придумав! — вигукнула Надійка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носі. Андрійко цикнув на неї.
— Тихо! А то хтось почує!
— Я не розумію, — озвався Боря.
— Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.
— Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…
— То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.
— А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!
— Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…
— Де?
— Як де? Вдома!
— Це буде… нібито… крадіжка…
— Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.
— І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.
— Ну, от і добре.
— А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…
Андрійко зневажливо махнув рукою.
— Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!
— А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.
Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.
Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.