Марсіанські “зайці” – Олесь Бердник

— Тихо! А то хтось почує!

— Я не розумію, — озвався Боря.

— Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.

— Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…

— То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.

— А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!

— Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…

— Де?

— Як де? Вдома!

— Це буде… нібито… крадіжка…

— Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.

— І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.

— Ну, от і добре.

— А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…

Андрійко зневажливо махнув рукою.

— Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!

— А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.

Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.

Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.

— Що ж поробиш… якщо не вернемось, то будемо жертвами…

— Якими жертвами? — спитав Боря.

— Жертвами науки.

— А-а-а…

Таке пояснення хоч і не задовольнило Борю, але він уже не суперечив Андрійкові. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчі товариша, переконливо заявив:

— Можеш не боятися. Наші ракети досконалі Отже, до Марса ми долетимо. А коли що — то на Марсі є життя. Знайдемо там людей…

— А якщо ми їх не знайдемо?.. — перебив Боря.

— Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть наші ..

— А їсти будемо мохи і що під руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим… Ну як — згода?

— Згода! — аж підскочила Надійка. — Та я на край світу полечу!

— Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

— Полечу, — якось хрипко відповів Боря.

— Злякався, — зневажливо протягнув Андрійко. — Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

— І нічого я не боюся… Мені тільки мами жаль… Буде переживать…

— Можна повідомити запискою,— запропонувала дівчинка.

— Ніяких записок, — одрізав Андрійко. — Отже, домовились… Завтра ввечері — тут… Потім проберемося до паркану, переліземо — і до ракети… Я з собою візьму Топа. Він на Марсі стане в пригоді — розумнющий собака. І ще одне… Одягатися — якнайтепліше. На Марсі — холод страшенний. Чули ж на лекції?

Старт

Ніч була темна, беззоряна. На обрії спалахували зірниці, у повітрі пахло свіжістю. Дихати було легко-легко.

Андрійко, вибравшись із хати через вікно, підбіг до будки і покликав Топа. Собака — величезний, кудлатий дворняга — виповз із діри, улесливо закрутив хвостом.

— Пішли, брат. Полетимо на Марс.

Топ із готовністю побіг за хлопцем. За селом, біля одинокої груші, до них приєднався Боря. А біля березового ліска з канави виринула Надійка.

— Вже півгодини жду, — докірливо сказала вона. — Де ваші продукти?

— Ось, — похвалився Андрійко. — В мішку. Днів на десять вистачить… І кісток Топові захопив…

— А в мене… Два кільця ковбаси, дві четвертини сала і паляниця. Ось термос із водою…

— Ой, яка ти розумна, Надійно! — похвалив вожак. — А ми й не подумали про воду.

— Ото ж бо, — задоволено озвалася дівчинка. — Далеко б ми без води залетіли…

— Ну, пора, — скомандував Андрійко. — Топ, тихо…

Діти дружно побігли в напрямі космодрому. Поміж березами засяяли вогні будівель. На верхівках ракет горіли червоні лампочки.

Незабаром перед ними виріс паркан. Де-не-де горіли ліхтарі, в далині маячіла постать вартового. Андрійко вибрав найтемніше місце, повів друзів туди, прошепотів:

— Лягайте…

Нечутно підповзли до загороди. Пес, піддаючись загальному настрою, теж припав до землі. Андрійко хутко вирив під парканом ямку, просунув собаку на той бік паркану

— Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, — тихенько прошепотів він.

Після цього Андрійко хвацько перескочив через паркан і впав на м’яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надійка. Топ радісно застрибав навколо дітей, лижучи коленого в обличчя.

Пригнувшись, мандрівники побігли до темних масивів посеред космодрому. То були вишки і ракети. З того боку, де горіли вогні, долинали голоси, гули якісь машини. Андрійко зробив знак рукою і ліг на бетоновані плити. Надійка і Боря наслідували його приклад. Усі дружно поповзли до темного громаддя космічного корабля.

Він виблискував матовими боками у тьмяному світлі далеких ліхтарів. Зліва нагору йшли металеві східці. Андрійко прошепотів:

— Сюди…

Діти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче біг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

Східці в’юнилися все вище і вище — десь під саме небо. У Борі аж дух захопило. Серце колотилося, очі заливав піт.

— Ой, як високо, — прошепотів він. — Аж село звідси видно.

— Хіба це високо, — відповів Андрійко. — Ось полетимо на Марс — хіба ж така висота буде…

Нарешті вони нагорі. Видно чорний отвір входу — він зовсім поряд. Андрійко зупинився і… завагався. По тілу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?

Не встиг Андрійко вирішити цю складну проблему, як його під бік штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промінь прожектора.

— Остання перевірка, — сказав хтось. Йому відповів голос Юрія Сергійовича:

— Особливу увагу зверніть на дубляжні автомати.

— Біжімо, — придушено засичала Надійка.

Діти прожогом кинулися в отвір, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно відчинилися двері, в очі вдарило червоне світло ряду лампочок над кнопками і важелями, над панелями і дивними приладами. Трохи вище, наче великі риб’ячі очі, виділялися круглі ілюмінатори. Як тільки мандрівники зайшли в каюту, двері зачинилися.

— Здорово — автоматизація! — прошепотів Андрійко.

— Сюди прийдуть, — цокочучи зубами, заявив Боря, — і знайдуть нас.

— Треба сховатися, — додала Надійка.

Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрійко оббіг попід стінкою, шукаючи якусь заглибину. В одному місці він помітив напівпрозору стіну, а рядом — чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стіна зникла, і за нею з’явилася простора ніша з двома ліжками. Андрійко радісно кинувся туди, покликав товаришів. Тільки-но друзі зайшли до каюти, як двері знову автоматично зачинилися.

— Боря, ти зі мною, — скомандував Андрійко. — Топ лежатиме з тобою, Надійко. Живо!

— Що це за каюта? — заїкаючись, запитав Боря.

— Для космонавтів. Хіба не бачиш. Зараз летять автомати… але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорі, — пам’ятаєш?

Андрійко задоволено хихикнув, умощуючись на ліжку.

— От буде шуму, як дізнаються про нас!

Не встигли друзі як слід улягтися, коли з центральній каюті спалахнуло світло. Пропливла чиясь тінь. Діти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.

“Хоч би не подав голосу”, — промайнуло в голові Андрійка.

Тінь маячіла деякий час за дверима. Чулися якісь гудки, дзвінки, спалахували і згасали різнокольорові вогники сигналів. Потім світло погасло. Настала повна тиша.

Діти завмерли, пригнічені напруженим чеканням. Минали тягучі хвилини. А, може, то були години?

Раптом почувся могутній гул. Здавалося, весь світ задрижав, полетів шкереберть. Поряд з Андрійком хтось моторошно закричав — чи то Боря, чи Надійка. Дико завив Топ. Діти змішалися в одну купу. Неймовірний тягар притиснув їх до підлоги, стало важко дихати…

Але так було недовго. Гуркіт поволі затихав і перетворювався на одноманітне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: