Марсіанські “зайці” – Олесь Бердник

— І камінців, — додала радісно Надійка.

— Правильно. І комах або тварин, якщо знайдуться… Це буде велика допомога вченим. О!

Боря з сумнівом поглянув у отвір ілюмінатора.

— А якщо там дихати не можна? Ти ж читав — повітря на Марсі рідше, аніж на вершинах гір…

— Так то ж написано, а то насправді, — заперечив Андрійко.

— Ми спробуємо. За раз не вмремо… Ждати нічого, за мною.

Двері із ракети автоматично відчинилися, і діти вибралися на червону піщану рівнину, йти було надзвичайно легко — здавалося, що тіло втратило частину своєї ваги. Яскраве сонце, разів у два менше, ніж на Землі, освітлювало синюваті повзучі рослини та чорно-зелені мохи на схилах барханів. Небо було темно-фіолетовим. Сильний вітер, що дув при самому грунті, ніс над Марсом хмарки рожевого пилу. Повітря було сухим, різким. Боря закашлявся. Андрійко засміявся.

— Нічого. Можна дихати. Бачите, Василь був правий… Тут можуть жити люди.

— Нема тут нікого, — жалібно заявив Боря. — Тільки мохи та бур’ян…

— Сам ти бур’ян, — розсердився Андрійко. — А хіба в нас, на Землі, нема пустель? Там теж тільки всякі саксаули та чагарі… Будемо шукати. Бачите — горби. Підемо у той бік. Надійко, збери в мішок трохи цього моху, пригодиться. Це ж рослини з Марса — хіба не розумієш?!

Дівчинка радо заходилася виривати синюваті рослини. Це було досить важко — їх коріння виявилося міцним і довгим. Дружно взявшись до роботи, діти вирвали кілька в’юнких стебел, заховали у мішок.

— А тепер — уперед, — скомандував Андрійко, підсмикуючи Топа за ремінець.

Гуртом, збиваючи червоний пісок із барханів, друзі кинулися до обрію. Оглядалися навколо, перемовлялися. Не вірилося якось, що вони опинилися на Марсі, на тій самій планеті, яку вони бачили тільки в книжках та на вечірньому небі у вигляді червоної зірочки. Надто вже Марс був звичайним — обшарпаний, рудий, схожий до якогось необжитого, запущеного місця на Землі. Але все ж таки це був інший світ — відчувалося по всьому. І по тому, що обрій був зовсім недалеко і що тіло здавалося дуже легким, і повітря розріджене.

— Нецікаво, — озвався Боря. — Я думав, що ми побачимо тут розумних істот або якісь будівлі….

— Вірити треба, — палко сказав Андрійко. — Зрозуміло? Обов’язково побачимо. Не може бути, щоб не було людей…

Діти пробігли кілометри два, зупинилися. Ракета блищала на обрії. Віддалік вона здавалася якоюсь іграшковою. Андрійко показав на неї рукою.

— Треба далеко не відходити, бо загубимось. Пошукаємо в долині, а потім повернемося. Скоро має прилетіти Василь…

Мандрівники заглибилися в широку долину. Навколо виднілися розмаїті камені, блискучі мінерали. Діти дружно взялися збирати камінці.

— Пригодиться вченим, — промовив Андрійко.

Потім вони знайшли смуги голубуватих соковитих рослин з колючками і дрібненькими червоними квітами. Надійка радісно кинулася до них, зірвала одну і раптом скрикнула.

— Що з тобою? — стурбовано запитав Андрійко.

— Вкусила… квітка. Дуже боляче.

— Може, вона отруйна? — злякався Боря. — Хай їй грець.

— Ні. Треба забрати. Загорни її камінцем в торбу. Пішли далі. Ще трохи позбираємо і повернемось…

Раптом збоку почулися дивні звуки, потім загавкав Топ. Здивовані діти озирнулися. В долині, позаду них, біснувався пес. Він велетенськими стрибками кружляв навколо дивного предмета жовтуватого кольору з голубими смугами. Андрійко кинувся до Топа. Предмет зненацька рушив із місця і швидко помчав униз по долині.

Надійка захоплено вигукнула:

— Тварина! Лови!

Це, справді, була жива істота, марсіанська тварина. Треба було будь-що наздогнати її.

Всі троє кинулися слідом. Топ уже доганяв звірятко, але вхопити боявся, бо воно раз у раз підскакувало і тоді із-під смугастого панцира блискали довгі жовті зуби.

Відстань між твариною і дітьми скорочувалася. Андрійко захекався і відчував, що довго бігти з важкою торбою не зможе. Він кинув її додолу і крикнув:

— Надійко, забери!

Дівчинка і Боря відстали і знесилено зупинилися. Але Андрійко не хотів здаватися. Він піддав ходу, наблизився до втікача на півметра і стрибнув, міцно охопивши панцир звірятка. Голова і лапи тварини сховалися всередину — тепер вона, певне, надіялася лише на міцність своєї природної схованки.

Підбігли Боря і Надійка, знесилено хекаючи. Андрійко теж страшенно втомився. Але всі були дуже раді з вдалого полювання. Перепочивши, розглянули дорогоцінний трофей. Топ усе хотів ударити марсіанську черепаху лапою, але Андрійко одігнав його і заховав полоненого жителя Марса в рюкзак.

Лише тепер друзі помітили, що почало сутеніти. Сонце зникло. Небо стало зовсім темним. Андрійко тривожно оглянувся, сказав:

— Пора до ракети…

Діти попрямували на горб. Довго дивилися навколо. Але в сутінках марсіанського вечора вони ніде не могли помітити ракети. Скрізь, куди не глянь, тягнулися одноманітні горби і скелі. На небі, в одному місці, горіла червоно-багрова стежка. Певно, в тому місці зайшло сонце.

Дівчинка торкнулася руки Андрійка, тихенько запитала:

— Де ж ракета?

Вожак мовчав. Він нічого не міг сказати своїм друзям. Відчай закрадався в його серце, до очей підступали сльози. Але хлоп’яча гордість перемогла. Нетреба показувати товаришам, що прийшла небезпека. Може, щось удасться зробити.

— Виберемо затишне місце, — озвався він. — І будемо ждати. Василь, як прилетить, знайде нас…

— Як? — цокочучи зубами, схлипнув Боря. — Як він знайде?

Андрійко не відповів. Він рішуче підійшов до купи каміння, знайшов затишок і покликав туди друзів. Усі троє вмостилися під захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував ніс назустріч вітру, щось винюхував, тихенько вищав.

По спині в Андрійка забігали мурашки. Невже так нещасливо закінчилася їх мандрівка? Згадалася школа, докори вчителів і піонервожатого, Юрій Сергійович, йому стало жаль їх. Стільки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрівкою. І ніякої користі. Хто їх знайде тут, між скель, на чужому невивченому Марсі?

Навколо зовсім потемніло, на небі загорілися зорі — колючі, великі. Поволі викотився маленький місяць, разів у двадцять менший земного. Згодом з’явився другий. Він дуже швидко пересувався По небу— можна було помітити простим оком.

Друзі мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всі відчували: одна мить, один натяк відчаю — і вони розревуться, як маленькі діти. А хіба ж можна плакати космонавтам?

— Що то, Андрійку? — дрижачим голосом запитав Боря.

— Де?

— А в небі… пливе… Ніби м’ячик?

— А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий — то Фобос. Чув же на лекції, що вони штучні…

— Ой, як цікаво, — прошепотіла дівчинка. — Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?

— Чого захотіла, — жалібно озвався Боря. — Хто нас побачить у такій темряві… та ще й у пустелі, серед горбів?..

Діти знову понуро замовкли. Дмухнув вітер. Спочатку слабенький, він із кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стіна куряви, потім повалив сухий сніг. Мандрівники задерев’яніли від страху й холоду. “Приходить кінець”, — така думка невблаганно зріла у кожного.

Раптом Андрійко помітив, що Топ зірвався з місця і закружляв навколо скель. Потім він повернувся назад, скочив на груди Андрійку, і, оглядаючись, побіг у долинку, щось винюхуючи.

— Що з ним? — здивовано прошепотіла Надійка.

— Може, він по слідах виведе нас до ракети? — з надією вигукнув Боря.

— За мною! — рішуче скомандував Андрійко, зриваючись на ноги.

Діти дружно кинулися слідом за Топом…

Рятунок

Пес кілька разів зупинявся і, поводячи головою в різні боки, нюхав повітря. Він ніби чув якісь далекі запахи. Потім знову схиляв голову до грунту і підтюпцем біг крізь імлу. Діти не відставали від нього, тримаючись за руки і одвертаючись від снігу, що сипав прямо в обличчя.

Пес вів дітей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снігопад стишався, тепер сніжинки падали згори м’якими білими метеликами. Нарешті, ущелина вперлась у круту кам’яну стіну. Мандрівники здивовано зупинились.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: