Екран погас. Марсіанин повернувся до дітей і раптом почав говорити їхньою — земною — мовою:
— Здрастуйте, друзі. Я так і гадав, що ви із планети Земля.
— З Зем…лі, — запнувся Андрійко. — А як ви… розмовляєте? Звідки знаєте… нашу мову?
— О, це дуже просто, — гостинно відповів марсіанин. — Ми давно приймаємо ваші радіо-телепередачі. З допомогою автоматів розшифровуємо мову. Ми вивчили більшість ваших мов.
— Для чого? — здивувалася дівчинка.
— Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тільки ми не гадали, що люди Землі будуть такі малесенькі. Ніби карлики…
— Ми не карлики, — образився Андрійко. — Ми діти.
— Діти? — здивувався марсіанин. — Хіба у вас діти будують машини і ракети? Це дуже дивно. Я нічого такого не бачив у передачах із Землі.
— Ми нічого не будували, — ніяково пояснив Андрійко. — Ми пробралися в ракету “зайцем”…
— Зайцем? — обличчя марсіанина набрало зовсім кумедного виразу. — Що це значить? Я знаю, що заєць — така маленька тварина на вашій планеті… Ви вмієте перетворюватись у тварин?
Надійка засміялася. Не стримався і Боря. Він хихотів, тримаючись руками за живіт.
— Ви не так розумієте, — пояснив Андрійко. — Пробратися “зайцем” — це значить так, щоб ніхто не помітив…
— Ай-я-яй! — похитав головою марсіанин. — Хіба ж так можна?
— Так дуже хотілося на Марс! — виправдовувався Андрійко.
— І потім… там сперечаються…
— Хто сперечається?
— Всі. І вчені, і просто люди. Чи є життя на Марсі? Одні кажуть, що нема, що на Марсі тільки пустелі та вулкани, другі кажуть, що там є мохи і чагарі, а деякі вважають, що є навіть розумне життя…
— А ви як думали? — поцікавився марсіанин.
— Ми вірили, що на Марсі є люди. Через те й полетіли “зайцем”. Ми дуже вірили, повірте нам! А то б хіба полетіли?..
Марсіанин замислився, прошепотів розчулено:
— Вони дуже вірили. Це приємно, це прекрасно… — Раз так, — голосно додав він, — тоді я вам покажу все.
— Що? — вигукнули дружно діти.
— Побачите самі, йдіть сюди.
Марсіанин підвів дітей до сферичного апарата. В ньому відчинилися двері.
— Заходьте…
— А собака? — захвилювався Андрійко. — Де Топ?
Собака ображено сидів у куточку, біля якихось приладів. Він урятував дітей, і його ж забули! Така думка була написана на його розумній морді.
— Топ! Іди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, які чудеса.
Собака радісно гавкнув і стрибнув слідом за дітьми в отвір сфери. Двері тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сірі струмені, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла ніжна музика.
— Куди ми летимо? — пошепки запитав Андрійко.
— Не бійтеся, все буде гаразд, — заспокоїв марсіанин, який стояв перед пультом. — Ви все зараз узнаєте.
— А скажіть, дядю марсіанин, — несміливо озвалася дівчинка, — чому ви не прилітаєте на Землю? Адже у вас така техніка! Вища, ніж у нас!
— Ми прилітали, — таємниче відповів марсіанин. — Давно прилітали…
— Ну да, — не повірив Андрійко. — Ми б знали…
— Правда, — підтвердив марсіанин. — Тільки тоді на вашій планеті жили дуже темні люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.
— Ото дурні! — зверхньо засміявся Боря. — Я б не злякався.
— Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нічого про інші планети. Не знали навіть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю і дереву, не те що істотам, які спускалися з неба…
— А й правда, — згодився Андрійко. — Ще наші діди й баби вірили, що небо стоїть на залізних стовпах, а на небі живуть ангели.
— От бачите…
— А чого ж ви тепер не прилітаєте?
— Тепер зовсім інша справа. Всі жителі Марса давно вже переселилися до іншої зірки, на кращу планету…
— Чого? — злякалися діти.
— Як-то чого? А хіба у вас на Землі не буває так… Перша хата стає тісною, малою, і тоді господарі будують собі кращу — світлішу, просторішу, де краще жити і розвиватися. Ви ж бачите — на Марсі зараз холодно, пусто, мало повітря. Ми знайшли біля іншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослинністю, побудували багато космічних кораблів і переселилися…
— Ой як здорово! — вигукнув Андрійко. — Оце так техніка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсім близенько…
— Не можна. Бо у вас тяжіння у три рази більше. А хіба можна було б завжди жити, маючи потрійну вагу?
— Е, ні! — жваво озвався Боря.
— Ото ж бо!
— А чого ж ви не передали нам своїх винаходів? Марсіанин тихенько засміявся.
— А ви гадаєте, що це буде цікаво і корисно? Хіба у вас на Землі нема людей, які користуються телевізором, або машиною і не знають, як вона влаштована? Уявіть собі, що зникли механіки та інженери, які розуміють конструкцію. Що сталося б? Люди повернулися б до палиці і воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись із небезпечними винаходами. Так і тут. Ми ждали, доки наука Землі підніметься самостійно до такого рівня, щоб можна було їй передати наші відкриття, не боячись, що люди Землі погублять себе. Такий час підходить. Саме для цього знаходимось на Марсі я і мої товариші.
— То тут вас багато?
— Ні, не багато. Ми прилетіли сюди років сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?
— Фобос і Деймос! — вихопилось у Андрійка.
— Правильно. Так ті супутники — штучні кораблі. На них ми прилетіли від іншої зірки, де зараз живуть марсіани…
— Бач! — радісно прошепотів Андрійко. — Василь правильно казав про супутники…
— Ми якраз і летимо на Фобос, — озвався марсіанин. — Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цікаве…
Зоряні смуги довкола напівпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцільна темрява. Музика затихла. Потім засяяло голубе світло, і перед дітьми розгорнулася чудесна панорама…
На Фобосі
Апарат, на якому вони знаходилися, повільно плив у просторі. А внизу, в ніжному тумані, розкинулося казкове місто-сад. Воно було розташоване концентричними кільцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, діти помітили, що поселення має форму гігантської троянди. Кожна пелюстка її складалася
із групи прекрасних будинків одного кольору — голубого, рожевого, чи білосніжного. Всі споруди оповивалися заростями зелених, синіх і червоних рослин. У центрі міста-троянди блищало кругле озеро, де під промінням кількох штучних сонць, купалися і плавали на якихось пристроях марсіани.
— І все це всередині Фобоса? — вражено запитав Андрійко.
— Всередині! — підтвердив марсіанин. — Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити і працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах із Землі, що ви теж готуєтесь будувати такі літаючі планети. Ще ваш учений Ціолковський мріяв про це…
— Ми так мало читаємо, — засоромлено сказала Надійка.
— Треба вчитися. Ви ще тільки починаєте життя. Найголовніше — стремління. А воно у вас є. Ви мені дуже подобаєтесь, друзі з планети Земля…
— Ой, — згадав раптово Андрійко. — А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетів і, напевне, шукає нас!..
— Ну, цьому ми зарадимо, — весело сказав марсіанин. Він повернувся до екрана над пультом, щось ввімкнув. На екрані з’явилася поверхня Марса, червоні горби, піски, ряди голубих рослин. На рівнині показалася ракета, що лежала боком, а поряд із нею ще одна. Вона стояла рівно, заміряючись гострим носом у небо.
— Вона, — щасливо промовив Андрійко. — Василь уже прилетів. Але як ви знайшли ракету?
— З допомогою локаторів. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер — назад. Вам, справді, пора. Зустрінемось ще не один раз.
Світло погасло. Постать марсіанина зникла.
— А Топ? Де Топ? — закричала Надійка.
— Буде собака, не турбуйтеся, — заспокоїв невидимий голос.
Щось засвистіло, в обличчя заструмило тепле повітря. Навколо замерехтіла зоряна безодня, з її глибини з’явилася гігантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась і розтанула у сніговій імлі. Похолоднішало. Друзі притиснулись одне до одного. Андрійко нагнувся, намацав біля ніг Топа. Пес радісно завищав.
Із снігової завіси зненацька з’явилася ракета. Біля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув іскристий фейєрверк, осліпив дітей.
А коли вони розплющили очі, то навколо нікого не було: ні апарата, ні марсіанина.
В ракеті відкрився люк, звідти вискочив Василь. У промінні маленького марсіанського місяця його обличчя було блідим, стурбованим, очі блищали від хвилювання. Він кинувся назустріч дітям, обняв їх, вигукнув:
— Живі, здорові! Як я переживав за вас! Негайно до ракети, полетимо на Землю. Такий наказ Юрія Сергійовича. Там ваші батьки божеволіють від горя…