Марсіанські “зайці” – Олесь Бердник

— Що трапилося? — процокотів зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрійка.

— Мабуть, Топ заблудився, — похмуро озвалася Надійка. — Забрели ще глибше… тепер зовсім не виберемося…

Пес кілька разів голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Ніхто ніде не обзивався. Надія, що почала зігрівати серця дітей, знову помалу згасала.

В цей час, на якусь хвильку, вгорі розійшлися хмари, на чорному тлі показався марсіанський місяць. Тьмяне проміння осяяло ущелину, і в тому примарному світлі діти побачили стіну, біля якої вони стояли. Андрійко вражено скрикнув.

— Боря, Надійко… Дивіться!

— Що таке?

— Це штучна стіна… змурована!..

Андрійко обмацав руками велетенські ромбічні камені, щільно припасовані один до одного, радісно сказав:

— Через це Топ привів нас сюди. Я ж вам казав — геніальний собака!

Боря смикнув Андрійка за полу, злякано прошепотів:

— То, може, тут марсіани? Тутешні люди?

— А то ж як! Так воно і є.

— А вони не захоплять нас? Не зроблять нам… поганого?

— Дурню! Вони тільки поможуть…

Топ кинувся до стіни і люто загавкав. Потім шалено зашкріб лапами, ніби сердився, що ніхто не з’являється.

І ось… несподівано… частина стіни пропала. З’явився величезний чорний отвір. Із того отвору виступила гігантська постать, спалахнуло проміння, яке осліпило дітей. Вони збилися докупи, приголомшені, налякані. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок і кудись понесло.

Боря мало не знепритомнів од страху. Не краще себе почували і Надійна з Андрійком. Той, хто ніс дітей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло світло. Андрійко несміливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська істота, схожа на людину, але разів у півтора більша.

— Марсіанин, — прошепотіла Надійна.

Андрійко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло від тривожного хвилювання. Йому навіть здалося, що все це сон, а не дійсність, настільки казковим було оточення.

Вони стояли серед великого кулястого приміщення, краї якого танули у блакитній імлі. Попід стінами були розташовані дивні прилади, апарати. Діти заворожено оглядали їх, а марсіанин все дивився і дивився на своїх гостей, ніби хотів збагнути, хто вони такі, з яких країв.

Нарешті, він рішуче простягнув руку до стіни. Щось клацнуло, зажеврів великий екран, схожий на телевізійний. На ньому засяяла сліпуча кулька, а навколо неї закружляло дев’ять темних крапок.

— Наша сонячна система! — скрикнула вражена Надійна. — Пам’ятаєте, ми вивчали схему?

— Точно, — згодився Андрійко. Марсіанин показав рукою на четверту крапку, потім на себе.

— Показує на Марс, — прошепотів Боря, подавшись наперед.

— Авжеж. Він же з Марса.

Андрійко осмілів і теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, він тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Він оглянувся на друзів. Ті схвально кивнули.

Екран погас. Марсіанин повернувся до дітей і раптом почав говорити їхньою — земною — мовою:

— Здрастуйте, друзі. Я так і гадав, що ви із планети Земля.

— З Зем…лі, — запнувся Андрійко. — А як ви… розмовляєте? Звідки знаєте… нашу мову?

— О, це дуже просто, — гостинно відповів марсіанин. — Ми давно приймаємо ваші радіо-телепередачі. З допомогою автоматів розшифровуємо мову. Ми вивчили більшість ваших мов.

— Для чого? — здивувалася дівчинка.

— Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тільки ми не гадали, що люди Землі будуть такі малесенькі. Ніби карлики…

— Ми не карлики, — образився Андрійко. — Ми діти.

— Діти? — здивувався марсіанин. — Хіба у вас діти будують машини і ракети? Це дуже дивно. Я нічого такого не бачив у передачах із Землі.

— Ми нічого не будували, — ніяково пояснив Андрійко. — Ми пробралися в ракету “зайцем”…

— Зайцем? — обличчя марсіанина набрало зовсім кумедного виразу. — Що це значить? Я знаю, що заєць — така маленька тварина на вашій планеті… Ви вмієте перетворюватись у тварин?

Надійка засміялася. Не стримався і Боря. Він хихотів, тримаючись руками за живіт.

— Ви не так розумієте, — пояснив Андрійко. — Пробратися “зайцем” — це значить так, щоб ніхто не помітив…

— Ай-я-яй! — похитав головою марсіанин. — Хіба ж так можна?

— Так дуже хотілося на Марс! — виправдовувався Андрійко.

— І потім… там сперечаються…

— Хто сперечається?

— Всі. І вчені, і просто люди. Чи є життя на Марсі? Одні кажуть, що нема, що на Марсі тільки пустелі та вулкани, другі кажуть, що там є мохи і чагарі, а деякі вважають, що є навіть розумне життя…

— А ви як думали? — поцікавився марсіанин.

— Ми вірили, що на Марсі є люди. Через те й полетіли “зайцем”. Ми дуже вірили, повірте нам! А то б хіба полетіли?..

Марсіанин замислився, прошепотів розчулено:

— Вони дуже вірили. Це приємно, це прекрасно… — Раз так, — голосно додав він, — тоді я вам покажу все.

— Що? — вигукнули дружно діти.

— Побачите самі, йдіть сюди.

Марсіанин підвів дітей до сферичного апарата. В ньому відчинилися двері.

— Заходьте…

— А собака? — захвилювався Андрійко. — Де Топ?

Собака ображено сидів у куточку, біля якихось приладів. Він урятував дітей, і його ж забули! Така думка була написана на його розумній морді.

— Топ! Іди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, які чудеса.

Собака радісно гавкнув і стрибнув слідом за дітьми в отвір сфери. Двері тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сірі струмені, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла ніжна музика.

— Куди ми летимо? — пошепки запитав Андрійко.

— Не бійтеся, все буде гаразд, — заспокоїв марсіанин, який стояв перед пультом. — Ви все зараз узнаєте.

— А скажіть, дядю марсіанин, — несміливо озвалася дівчинка, — чому ви не прилітаєте на Землю? Адже у вас така техніка! Вища, ніж у нас!

— Ми прилітали, — таємниче відповів марсіанин. — Давно прилітали…

— Ну да, — не повірив Андрійко. — Ми б знали…

— Правда, — підтвердив марсіанин. — Тільки тоді на вашій планеті жили дуже темні люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.

— Ото дурні! — зверхньо засміявся Боря. — Я б не злякався.

— Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нічого про інші планети. Не знали навіть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю і дереву, не те що істотам, які спускалися з неба…

— А й правда, — згодився Андрійко. — Ще наші діди й баби вірили, що небо стоїть на залізних стовпах, а на небі живуть ангели.

— От бачите…

— А чого ж ви тепер не прилітаєте?

— Тепер зовсім інша справа. Всі жителі Марса давно вже переселилися до іншої зірки, на кращу планету…

— Чого? — злякалися діти.

— Як-то чого? А хіба у вас на Землі не буває так… Перша хата стає тісною, малою, і тоді господарі будують собі кращу — світлішу, просторішу, де краще жити і розвиватися. Ви ж бачите — на Марсі зараз холодно, пусто, мало повітря. Ми знайшли біля іншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослинністю, побудували багато космічних кораблів і переселилися…

— Ой як здорово! — вигукнув Андрійко. — Оце так техніка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсім близенько…

— Не можна. Бо у вас тяжіння у три рази більше. А хіба можна було б завжди жити, маючи потрійну вагу?

— Е, ні! — жваво озвався Боря.

— Ото ж бо!

— А чого ж ви не передали нам своїх винаходів? Марсіанин тихенько засміявся.

— А ви гадаєте, що це буде цікаво і корисно? Хіба у вас на Землі нема людей, які користуються телевізором, або машиною і не знають, як вона влаштована? Уявіть собі, що зникли механіки та інженери, які розуміють конструкцію. Що сталося б? Люди повернулися б до палиці і воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись із небезпечними винаходами. Так і тут. Ми ждали, доки наука Землі підніметься самостійно до такого рівня, щоб можна було їй передати наші відкриття, не боячись, що люди Землі погублять себе. Такий час підходить. Саме для цього знаходимось на Марсі я і мої товариші.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: