Марсіанські “зайці” – Олесь Бердник

— То тут вас багато?

— Ні, не багато. Ми прилетіли сюди років сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?

— Фобос і Деймос! — вихопилось у Андрійка.

— Правильно. Так ті супутники — штучні кораблі. На них ми прилетіли від іншої зірки, де зараз живуть марсіани…

— Бач! — радісно прошепотів Андрійко. — Василь правильно казав про супутники…

— Ми якраз і летимо на Фобос, — озвався марсіанин. — Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цікаве…

Зоряні смуги довкола напівпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцільна темрява. Музика затихла. Потім засяяло голубе світло, і перед дітьми розгорнулася чудесна панорама…

На Фобосі

Апарат, на якому вони знаходилися, повільно плив у просторі. А внизу, в ніжному тумані, розкинулося казкове місто-сад. Воно було розташоване концентричними кільцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, діти помітили, що поселення має форму гігантської троянди. Кожна пелюстка її складалася

із групи прекрасних будинків одного кольору — голубого, рожевого, чи білосніжного. Всі споруди оповивалися заростями зелених, синіх і червоних рослин. У центрі міста-троянди блищало кругле озеро, де під промінням кількох штучних сонць, купалися і плавали на якихось пристроях марсіани.

— І все це всередині Фобоса? — вражено запитав Андрійко.

— Всередині! — підтвердив марсіанин. — Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити і працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах із Землі, що ви теж готуєтесь будувати такі літаючі планети. Ще ваш учений Ціолковський мріяв про це…

— Ми так мало читаємо, — засоромлено сказала Надійка.

— Треба вчитися. Ви ще тільки починаєте життя. Найголовніше — стремління. А воно у вас є. Ви мені дуже подобаєтесь, друзі з планети Земля…

— Ой, — згадав раптово Андрійко. — А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетів і, напевне, шукає нас!..

— Ну, цьому ми зарадимо, — весело сказав марсіанин. Він повернувся до екрана над пультом, щось ввімкнув. На екрані з’явилася поверхня Марса, червоні горби, піски, ряди голубих рослин. На рівнині показалася ракета, що лежала боком, а поряд із нею ще одна. Вона стояла рівно, заміряючись гострим носом у небо.

— Вона, — щасливо промовив Андрійко. — Василь уже прилетів. Але як ви знайшли ракету?

— З допомогою локаторів. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер — назад. Вам, справді, пора. Зустрінемось ще не один раз.

Світло погасло. Постать марсіанина зникла.

— А Топ? Де Топ? — закричала Надійка.

— Буде собака, не турбуйтеся, — заспокоїв невидимий голос.

Щось засвистіло, в обличчя заструмило тепле повітря. Навколо замерехтіла зоряна безодня, з її глибини з’явилася гігантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась і розтанула у сніговій імлі. Похолоднішало. Друзі притиснулись одне до одного. Андрійко нагнувся, намацав біля ніг Топа. Пес радісно завищав.

Із снігової завіси зненацька з’явилася ракета. Біля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув іскристий фейєрверк, осліпив дітей.

А коли вони розплющили очі, то навколо нікого не було: ні апарата, ні марсіанина.

В ракеті відкрився люк, звідти вискочив Василь. У промінні маленького марсіанського місяця його обличчя було блідим, стурбованим, очі блищали від хвилювання. Він кинувся назустріч дітям, обняв їх, вигукнув:

— Живі, здорові! Як я переживав за вас! Негайно до ракети, полетимо на Землю. Такий наказ Юрія Сергійовича. Там ваші батьки божеволіють від горя…

— Ой Василю, як тут здорово, на Марсі! — радісно сказав Андрійко. — І ви були зовсім правий. Тут є і люди, і будинки… А Фобос — це штучна планетка. Ми тільки що з неї!

— Вигадуєш?

— Правда, — підтвердили Надійка і Боря.

— А як же ви туди потрапили? І як назад?

— Нас привіз марсіанин.

— Де ж він?

Діти розгублено озирнулися. їх оточували тільки тьмяні горби, чорне небо і снігова імла. Довести свою зустріч із марсіанином вони нічим не могли…

Від автора

Оце і все, дорогий читачу, про подорож марсіанських “зайців”. Чи була вона, чи ні? Я довго думав над цим питанням. Може, це їм просто приснилося, коли вони лежали між скелями на холодному непривітному Марсі? Може, чарівний Фобос, побудований жителями далеких світів для подорожі між зорями, лише дитяча уява? А, може, вони взагалі нікуди не літали, а все це вигадав палкий фантаст Андрійко і розповів своїм друзям у березовому ліску, рядом із космодромом?

Проте, все це не має ніякого значення, Вчені працюють, інженери будують ракети, тисячі майбутніх космонавтів захоплено читають інформації про героїчні польоти Юрія Гагаріна і Германа Титова. Вони вчаться, гартують волю, палко мріють і готуються до величної, славної дороги по неосяжних просторах Всесвіту.

Здійсниться найказковіше! Обов’язково! Чуєте, дорогі хлопчики і дівчатка? Відкриваються чарівні ворота Неосяжності, ви ввійдете на поріг Космічної Ери… і тоді наяву постануть перед вами дивні планети, таємничий Марс, неймовірні краєвиди і чудернацькі, хвилюючі постаті далеких розумних істот — наших космічних братів…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: