Олесь Бердник - Марсіанські "зайці" (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx54 Кб728
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2112 Кб778

      — А раз так, то життя — яке ви стверджуєте — виникло на ньому на мільярди років раніше. Згода?

      — Далі, далі…

      — Виходить, що на планеті мільярди років існувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протиріччі з усіма законами природи! Я ніколи не повірю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рівня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.

      — А в нас, на Землі, — роздратовано гукнув оратор, — хіба нема життя примітивного, починаючи від амеб і кінчаючи всякими лишайниками, мохами?

      — Але ж разом із найпростішими організмами розвинулися і високі форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсі!

      — Де ж вони, ваші марсіани? Чому вони не летять до нас?

      — А хто вам сказав, що вони не прилітали? Може, вони й прилітали мільйони чи тисячі років тому. Історія ще не відзначала таких подій, бо й писаної історії тоді ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як міфічні, казкові видіння…

      — А тепер? — іронічно запитав оратор. — Чому вони не прилітають до нас, не зав’язують стосунків із нами, не обмінюються досвідом?

      — А тепер, може, їх навіть немає там, а є тільки залишки їхньої культури. Про це свідчать і величезні штучні супутники…

      — Ви впевнені, що вони штучні? Адже гіпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!

      — Ну то й що? — з викликом сказав Василь. — Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос і Деймос несхожі на всі інші супутники планет. По-перше, вони дуже мініатюрні порівняно з Марсом — Фобос — 16, а Деймос — 8 кілометрів у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричі швидше, ніж сама планета навколо осі — отже, Фобос чужий для Марса. При спільному їх природному походженні Марс не міг би дати Фобосу такої швидкості…

      — Він міг захопити Фобос із пояса астероїдів — дрібних планет! — заперечив оратор.

      — Ні, — заявив Василь. — Розрахунки показують, що тоді орбіти Фобоса і Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучні, що канали і оази-міста — теж штучного походження!

      — Нас розсудить майбутнє! — сердито сказав учений. — Але ви не відповіли на запитання — чому жителі Марса не прилітають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?

      — А чому ви розглядаєте інших розумних істот з нашої людської точки зору? Навіть думаючи, розглядаючи дії своїх ближніх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про істот з іншого світу! Ми не знаємо ні їх будови, ні психіки, ні культури, ні смаків, ні устремлінь. Отже, не можна наперед приписувати марсіанам певну лінію поведінки!

      — Фантастика! — одрізав оратор.

      — Безумовно! — весело підхопив космонавт під схвальний гомін залу. — Я згоден, що це фантастика, як і все, що ще не відкрите наукою! Але всяка логічна фантастика здійснюється. Я впевнений, що стане дійсністю і ця. Ми зустрінемо своїх далеких братів по розуму в сонячній системі, а не десь у інших зоряних світах. І не лише на Марсі, а й на Венері, а, може, навіть і на Юпітері чи Сатурні!..

      — Додайте, — глузливо підхопив оратор, — на Меркурії, Плутоні, Місяці та на астероїдах, серед повної пустоти!

      — А що ж! — погодився Василь. — Може й серед пустоти! До речі, великий Ціолковський гаряче вірив, що життя розквітне скрізь, де є матерія і рух. А на Місяці чи на інших планетах є речовина, є проміння Сонця, значить, є і рух, розвиток. Цей розвиток обов’язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..

      Діти слухали палку дискусію, їх оченята аж блищали від захоплення, хоч вони дечого й не розуміли. Юрій Сергійович схилився до них, запитав:

      — Ну як?

      — Цілий місяць би слухав, — видихнув Андрійко.

      — А хто вам більше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? — хитро запитав учений.

      — Василь, — дружно відповіли діти.

      Юрій Сергійович нічого не відповів, лише його очі якось потепліли, спалахнули вологим блиском.

      Дискусія тривала ще дуже довго. Виступали вчені, інженери, спеціалісти по ракетах. Багато з них не вірили у зустріч із розумними істотами на планеті Марс, вони вишукували будь-який привід чи факт, щоб посіяти сумнів у такій зустрічі, але прихильники Василя були гарячі, нестримні, впевнені у своєму переконанні, і їхня думка панувала в атмосфері суперечки.

      О десятій годині Юрій Сергійович провів друзів до воріт космодрому, тепло попрощався.

      Діти йшли лісом, поміж березами, мовчки — занадто багато вражень ринуло сьогодні в їх свідомість. Вже біля околиці села Андрійко зупинився, сказав:

      — Борю, Надійко… у мене є план…

      — Який план? — озвалася Надійка.

      — Страшний. Тільки ви нікому нічичирк. Завтра збираймося туди, до березового лісу, і все обсудимо…

 

Змова

 

      Вихор на голові Андрійка переможно стримів угору, сині очі схвильовано поблискували. Надійка і Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне… Так воно і сталося.

      Вони отетеріло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотів:

      — Самі чули — готується політ на Марс…

      — Чули…

      — Вперше в історії… справжня ракета!

      — Ну то й що? — не второпав Боря.

      — От і дурний. Невже не додумав? У всіх книжках написано, що з дорослими летять діти, пробравшись, “зайцем” у ракету. А потім стають у пригоді…

      — Ой, а це ти здорово придумав! — вигукнула Надійка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носі. Андрійко цикнув на неї.

      — Тихо! А то хтось почує!

      — Я не розумію, — озвався Боря.

      — Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.

      — Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…

      — То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.

      — А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!

      — Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…

      — Де?

      — Як де? Вдома!

      — Це буде… нібито… крадіжка…

      — Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.

      — І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.

      — Ну, от і добре.

      — А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…

      Андрійко зневажливо махнув рукою.

      — Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!

      — А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.

      Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.

      Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.

      — Що ж поробиш… якщо не вернемось, то будемо жертвами…

      — Якими жертвами? — спитав Боря.

      — Жертвами науки.

      — А-а-а…

      Таке пояснення хоч і не задовольнило Борю, але він уже не суперечив Андрійкові. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчі товариша, переконливо заявив:

      — Можеш не боятися. Наші ракети досконалі Отже, до Марса ми долетимо. А коли що — то на Марсі є життя. Знайдемо там людей…

      — А якщо ми їх не знайдемо?.. — перебив Боря.

      — Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть наші ..

      — А їсти будемо мохи і що під руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим… Ну як — згода?

      — Згода! — аж підскочила Надійка. — Та я на край світу полечу!

      — Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

      — Полечу, — якось хрипко відповів Боря.

      — Злякався, — зневажливо протягнув Андрійко. — Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

      — І нічого я не боюся… Мені тільки мами жаль… Буде переживать…

      — Можна повідомити запискою,— запропонувала дівчинка.

      — Ніяких записок, — одрізав Андрійко. — Отже, домовились… Завтра ввечері — тут… Потім проберемося до паркану, переліземо — і до ракети… Я з собою візьму Топа. Він на Марсі стане в пригоді — розумнющий собака. І ще одне… Одягатися — якнайтепліше. На Марсі — холод страшенний. Чули ж на лекції?

 

Старт

 

      Ніч була темна, беззоряна. На обрії спалахували зірниці, у повітрі пахло свіжістю. Дихати було легко-легко.

      Андрійко, вибравшись із хати через вікно, підбіг до будки і покликав Топа. Собака — величезний, кудлатий дворняга — виповз із діри, улесливо закрутив хвостом.

      — Пішли, брат. Полетимо на Марс.

      Топ із готовністю побіг за хлопцем. За селом, біля одинокої груші, до них приєднався Боря. А біля березового ліска з канави виринула Надійка.

      — Вже півгодини жду, — докірливо сказала вона. — Де ваші продукти?

      — Ось, — похвалився Андрійко. — В мішку. Днів на десять вистачить… І кісток Топові захопив…

      — А в мене… Два кільця ковбаси, дві четвертини сала і паляниця. Ось термос із водою…

      — Ой, яка ти розумна, Надійно! — похвалив вожак. — А ми й не подумали про воду.

      — Ото ж бо, — задоволено озвалася дівчинка. — Далеко б ми без води залетіли…

Пошук на сайті: