Дике поле – Олесь Бердник

— А хіба ні? — серйозно перепитала Зульфа. — Палять, бігають, убивають людей… Я бачила їх сьогодні. Мене хотіли вбити.

— Зульфа, — помовчавши, відповів Іванко. — Я знаю — тобі страшно було. А в козаків… далеко, далеко від твоєї землі… є дітки, є свої хати…

— У козаків є діти? — здивувалася дівчинка. — Вони ж розбійники. У розбійників нема діток.

— Вони не розбійники. Вони такі люди, як твій тато. Ловлять рибу, сіють хліб. На них нападають татари і турки.

— І турки? — вражено перепитала Зульфа.

— Турки… Забирають козацьких діток, хлопців, дівчат. Везуть у неволю. Тоді козаки пливуть сюди, щоб визволити своїх дітей та батьків.

— Я не знала, — прошепотіла Зульфа.

Минуло кілька тижнів. Одного разу Гуго-алі повернувся з порту радісний, веселий. Він з порога гукнув своїм гостям:

— Дякувати аллахові, розшукав я твого побратима! Іванко схопився рукою за груди, похитнувся. Турок підбіг до нього, підтримав за лікоть.

— Що з тобою? Тобі погано?

— Ні, ні! Друже Гуго-алі, дякую тобі за добру вість! — прошепотів Іванко. — Кажи… кажи далі… Де він? Що з ним? Чи далеко…

— Далеченько. Його купили перси. Обидва козаки разом. Вони у вежі мовчання…

— Вежа мовчання? Що це таке?

— Ніби цвинтар… чи що. Там складають мертвих… їх потім поїдають коршуни…

— І козаки…

— Так, брате. Козаки носять трупи в ту вежу…

— Боже, — простогнав Іванко. — Гордійку, за що тобі така ганьба…

— Вони без кайданів, — озвався Гуго-алі. — Та втекти звідти неможливо. Пустеля, безводдя. Один шлях — викупити. Чи вистачить у тебе грошей?

— Вистачить, Гуго-алі, — скрикнув Іванко. — Явтуше, неси все, що маємо. Боже мій, я вмру від щастя! Невже я побачу його? Невже ми будемо разом? Явтуше!..

Явтух метушився біля свого лахміття, розв’язував сакви із скарбами, і тихі сльози надії котилися по його старечих, зморшкуватих щоках…

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ. У ДИКОМУ ПОЛІ

Минув рік.

Пізньої весни купецька галера з Стамбула прибула до Бузького лиману. По містках на берег звели четверо гарних осідланих коней, галеру покинули два багаті турки, а з ними двоє невільників-українців.

Купець поклонився дивному землякові своєму, знизав плечима. Що за дивне бажання — мандрувати в цій дикій, небезпечній країні, де за кожним кущиком може сидіти розбійник? Ну що ж, кожен господар свого життя. Хай діє як знає. Він заплатив добряче, а все інше — в руці аллаха…

Галера одчалила, попливла до лиману. Молодий турок, закутаний у чорне покривало, скочив на коня, дав знак своїм супутникам. Вони рушили геть від річки, прямуючи через квітуючі луги…

Козаки оглядали неосяжні простори степу, прислухалися до співу жайворона, глибоко вдихали цілюще запашне повітря. Звівши коней докупи, тихо перемовлялися:

— Грицьку, чому він сюди приїхав? Що це за турок дивний? Без охорони, без зброї.

— Не можу збагнути. Диво дивне. Треба запитати його. Козаки наздогнали турка, Підкова (а це був він) стримав коня.

— Слухай, турче! Ти купив нас, ми це знаємо. Але хто ти? І хто ми для тебе?

Вершник не обертався назад. З-за чорного покривала почувся приглушений голос:

— Ви — вільні козаки…

— Це правда? — дзвінко гукнув Гордій.

— Свята правда, козаче…

— Ти не турок! Чуєш, Грицьку! Це наш козак! Тільки хто ж він? Відкрий обличчя, наш побратиме!

Вершники зупинилися на крутому березі Бугу, стали в кільце. Мовчали. Явтух дивився на змарнілих козаків, усміхався ясно, витирав сльози на очах. А вершник, закритий запоною, мовчав. Тільки руки його, що лежали на гриві коня, дрібно тремтіли.

— Хто ти? — ще раз жагуче запитав Гордій.

Вершник не встиг відповісти. Явтух крикнув:

— Татари!

— В степ! — наказав вершник. — Їх троє, не страшно. Втечемо!

Глухо гуде земля. Зміями стелються над зеленими юними травами коні. Вимахуючи арканами, хижо вишкіряючи зуби, наближаються до втікачів степові напасники. Вони смакують багату здобич, вони втішаються беззахисністю жертв.

— Ех, якби шаблюку мені! — крикнув Гордій. — Не втікав би я від ногаїв смердючих!

Таємничий вершник круто зупинив коня, повернув проти ворога. На сонці блиснула блакитною стрілою шабля.

— Втікайте! Я зупиню їх! — закричав він.

— Козаки не втікають! — одвітив Грицько. — Зубами будемо гризти ворога! Дай-но шаблю мені, брате!

— На пістоль! Тримай!

Явтух теж повернувся назад, кинувся напереріз татарам, Зчепився з першим ординцем, метким ударом повалив його на землю. Стріла другого татарина, зловісно засичавши, вп’ялася в горлянку старого козака. Явтух похилився назад, схопився руками за шию і гримнувся з коня.

Таємничий вершник щось несамовито закричав, зірвав з себе темну запону, метнувся навстріч ногаям. За вітром розсипалося русяве волосся, грозою палали ясні, блакитні очі. Вдарили постріли. Татари з жахом повернули коней, почали втікати. Вони інколи озиралися, перегукувалися:

— Шайтан! Шайтан! Алла! Алла! Алла!

Вершник зупинив коня, повернувся до Явтуха, який непорушно лежав на землі. Скочивши з сідла, припав до вірного супутника. Той усміхався, дивлячись на косу, на чисте чоло, на ніжні дівочі вуста.

— Василинко… тепер ти можеш… зняти машкару… я щасливо помру…

— Явтуше, — ридала над ним Василина. — Друже мій старий, не покидай мене.

— Ти не самотня, — шепотів Явтух, і очі його затуманювалися холодом смерті. — Гордійко… діток бережіть… про мене скажіть. Щастя вам…

Над’їхали козаки. Гордій метнувся до Василини, впав до її ніг. Плакав, ніби дитина, і не соромився тих сліз. Цілував їй руки, чоло, щоки.

— Василино… Василино… Ти жива… Ти визволила нас… Василино, ти… душа вкраїнська…

— Я втомилася, — знеможено прошепотіла Василина, схиляючись до грудей Гордійка. — Я хочу бути просто жінкою. Я хочу мати дітей. Любити їх… і сіяти хліб. Чуєш, Гордійку… Земля стогне від крові. Вона хоче кохання.

Грицько Підкова сумно дивився на Явтуха, переводив погляд на друзів своїх. Потім прислухався до тривожних звуків, що котилися з Дикого Поля.

— Гей, Василинко… серденько любе… Пора нам. Мрія далеко, а Дике Поле близенько. Ось воно — перед нами. Поховаємо лицаря старого… вічна слава йому… та й поїдемо на Вкраїну.

— Ти правду сказав, побратиме, — мовила Василина. — Мрія наша далеко… Вкраїна нині, як Дике Поле неозоре… Хто хоче, той і топче його навхрест. Та проженемо журу. Дітям передамо мрію свою, може, вони засіють Дике Поле житом повним. Гордійку, нам з тобою все попереду… І вінчання, і весілля, і щасливі дітки. Чуєш. Гордійку?

— Чую, кохана моя…

— І ще не забудь про Громову Долину. Там жде нас Правічна Мати. Вона пряде срібну нитку. Не можна, щоб та нитка порвалася. Чуєш, друже? Чуєте, побратими? Не можна, щоб та нитка порвалася.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: