Олесь Бердник - Дике поле (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.docx)Oles_berdnyk_dyke_pole.docx110 Кб1696
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2)Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2260 Кб1665

Самотнім лишився і священик, всю його сім’ю порубали вороги. Він викопав землянку, запросив мене до себе. Я варила йому їсти, господарювала, ходила за ним. Та спокою мені не було. Я сказала панотцеві, що хочу йти в світ, щоб знайти Гордійка та визволити його. Доки не визволю його, не матиму для чого жити…

І тоді священик дав мені пораду. Так я стала хлопцем, перемінила ім’я. Мала намір якось добутися до бусурменської землі, щоб розшукати Гордійка. Панотець навчив мене битися на шаблях, передав, що сам знав, з письма. За рік я вирушила до Києва. На шляху стрілася з паном Чартинським. На лихо собі… А може, й на добро. Бо тепер я знаю мову турецьку. Та й людей добрих стріла. Вас, дядьку Явтуше… і вас, бабусю…

Явтух вихилив келишок горілки, витер долонею рот. Збентежено зиркнув на дівчину, поклав руку їй на плече.

— Добрий, кажеш? А вів тебе на смерть. Одняли воріженьки од нас добро й ласку. Полонили не тільки землю нашу, а й серце. Страшно, Висилинонько. Міг би душогубом стати проклятим, бо власної мислі не маю. Доки під панською ногою ходиш — не людина ти. Слава тобі, Боже, що зупинив страшне злодійство. Бач, до чого панське кодло призводить, — брат на брата руку піднімає! Тепер мені повиднішало, знаю, що діяти маю. На Січ піду!

— А я, дядечку? Куди ж мені тепер?

— Та й тобі ж, донечко, туди дорога пролягає, — широко посміхнувся Явтух. — А що — тільки там і шукати волі для твого милого. До братчиків, до козаків треба йти! Там правда і воля! Заберу тебе з собою. Не дам скривдити нікому…

— Що ти таке верзеш, Явтуше, — зітхнула баба Мокрина. — Хіба ж на Січ дівчат пускають? Там строго… Як побачать — одразу ж назад!

— А я дівчини не візьму з собою, — зареготався Явтух. — Іванка-кобзарчука поведу. Та ще й письменного. Писарем стане наш Іван. Довідаємося про Гордія, мо’, я і в похід до Туреччини попливу. А то — викупимо. Що — хіба погано кажу?

Василина обняла Явтуха, поцілувала в щоку. Очі в неї сяяли зорями, на віях блищали сльози.

— Я щаслива, — прошепотіла вона. — Я наче наново в світ народилася. Будьте мені батечком. Спаси Біг за добру раду. Кращої не придумаєш.

Явтух крекнув від задоволення, розчулено глянув на усміхнену бабу Мокрину.

— От і добре. Побудеш у баби Мокрини. Ніхто тебе тут не побачить. Тихенько зберемося, а ранньої весни — в дорогу…

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. МАТИ СІЧ

НЕНАСИТЕЦЬ

 

Глухо реве найбільший поріг. Клекотить, вирує, кидає хмари бризок у простір, стеле на сонці ніжну веселку. Вода в Дніпрі прохолодна, ласкава. В прозоро-жовтому плині похитуються, інколи покивуючи плескатими хвостами, миньки та старезні соми. Поміж ними вештається малеча — густира, біблиця, в’язи, кози-верховодки. Понад хвилями та бурунами стрілами пролітають, пружно вимахуючи крилами, чайки та білі мартини. Скрикуючи, падають з неба, хапають сріблисту рибину і летять десь на скелю, щоб по“ глинути жертву.

Шум води заспокоює. Хочеться лягти на пісочок, задрімати, п’ючи всім тілом буйний сонячний напій. Забути про все, що минуло, що буде. Відчути себе, як колись у дитинстві, часткою простору, землі, далекого і такого рідного сонечка. Та ба, це неможливо… Неможливо піти, куди хочеш. Неможливо назватися власним ім’ям. Неможливо видати себе поглядом, жестом, словом.

Тяжко Василині. Тяжче, ніж вона гадала, коли згодилася їхати на Січ. Козацьке братство прийняло молодого парубка Йванка так, як воно приймало до того тисячі інших знедолених. Щиро, але й суворо. Тут, за порогами, серед плавнів і неосяжних степів, перед загрозою вічного нападу безжального ворога, не можна було плекати лагідності чи ніжності. Ласка ховалася під грубуватістю, щирість — під одчайдушністю, любов покривалася нещадними лаштунками доцільності й жорстокості.

Самотнім був молодий козак Іванко серед виру січового. Лише дядько Явтух, як вірний пес, не залишав його в розпуці, оберігав од насмішкуватих дотепників, від дошкульних натяків. Братчиків низових дивувала незвична сором’язливість Іванка, огида до горілки, нехіть до грубих розваг. І дали вони йому прозвище “Баба”. Дотепника Іванко викликав на товариський герць і загнав його по шию у воду. Відтоді насміху не чути було, припинилися кпини, проте прозвище Баба прилипло міцно і назавжди.

Знемагав молодий козак від незвичного стану свого. Ні покупатися, ні роздягтися. Так і ходив він одягнений у просмолену вишиту сорочку та жупан. Спасибі ще Явтухові, що взяв його до сторожової вежі біля порогів. Тут всього семеро козаків, можна усамітнитися серед бур’янів, побути хоч якусь хвилинку з своїми думами віч-на-віч.

Хоч би скоріше похід. Хвилюються козаки, повзуть чутки, збирається гроза. Не стримаєш серця козацького, коли воно вибухне жалем за скривдженим людом українським, все одно, як долонею не зупиниш блискавицю небесну, коли хмара сповнилася вогнистою силою. Кажуть, що скоро, незабаром. Кажуть, що вже біля Великого Лугу, в потаємних затоках, смоляться чайки. Шепочуть, що вже готові припаси. Тільки чекають кошового отамана Кореня, який поїхав до Києва про щось домовлятися з послами королівськими. Не бажає король, щоб козацтво турбувало береги кримські чи оттоманські, боїться він люті султанської. А тим часом ординці безборонно налітають на Вкраїну, ніби ятаганом розпорюючи її живе тіло, забираючи в неволю нещасних бранців. Хто ж стримає ярий шал розплати, яка сила втримає той клекіт у берегах? Дай Боже, щоб скоріше. Невольники, що чудом вирвалися з бусурменської каторги, розповідали, що Гордій Кожух виплив з Кафи на стамбульській галері. А звати господаря її Алі-пашею… Аби тільки добратися до берега ворожого. Вже там доля щось покаже. Аби тільки в похід.

— Гей, Баба, нумо купатися! Сонце пече — страх!

Козаки прискакали зі степу, гарцюючи на конях. Вона стрибають на землю, хутко роздягаються. Іржуть, мов жеребці, розкошуючи під сонцем, виграючи могутніми м’язами. Іванко одвертається, ховає пашіюче обличчя.

— Чи ти в монастир зібрався? — здивовано гукає Андрій Діжа, високий, стрункий козачисько, поплескуючи себе по стегнах. — Сидить, наче привезена дівка, пріє в жупані своєму!

— Я вже купався, — бреше Іванко.

— Тоді йди на вежу. Хай Явтух покупається!

— То й піду, — полегшено зітхає Іванко, встаючи з каменя.

Хлопці пірнають у воду. Могутній вир тягне їх у зеленаву глибінь, загрожує, але козаки долають лютий клекіт, мов здоровенні рибини, виграють засмаглими тілами над страшною прірвою.

Іванко бере свого вороного за повід, веде до високої вежі, що стримить на горбу біля скелі. Тріщить під чобітьми торішній бур’ян, задушливо пахне дика м’ята. На дерев’яному помості вежі, звісивши ноги, сидить дядько Явтух, пихкає люлькою. Він забачив Іванка, дивується.

— Чом не гуляєш? Я ще посиджу, початую…

— Хлопці купаються, — неохоче каже Іванко. — Кажуть, щоб я початував…

— Ото лишенько, — буркнув Явтух. — Халепа, та й годі. То лізь, мій голубе, сюди. Я й справді з охотою покупаюся. Припікає.

 

ГЕРЦЬ

 

Іванко на вежі. Звідси видно Дике Поле, Великий Луг на обрії, зубці порогів, Дніпро-Славуту.

На півдні — імлисте марево. Вітер докочує звідти запах полину, степ тріщить тисячами коників, у порожньому небі клекочуть орли. Бур’яни, високі трави. В них так легко заховатися людині, навіть вершникові. Тому й треба чатувати, щоб зненацька не налетіла вража сила до володіння козацького…

Серед срібної тирси, там, за валунами, чорніють якісь цяточки. Може, кози? Чи степові шакали? Ні, зависокі. Що ж то має бути?

Іванко примружує очі, затуливши їх дашком руки від сонця. Чорні цятки зближаються, прямують до порогів. Вже видно над ними якісь темні рисочки. Ба, це коні! На них вершники зі списами. Хто ж такі? Татари чи, може, козаки?

Хлопець хутко спускається вниз, стрибає на коня, б’є його підборами під боки. Козаки загледіли, що Іванко вже не на вежі, вибігають на берег, одягаються.

— Пугу! Пугу! — кричить Іванко. — Вершники в степу.

— Татари? — запитує Діжа.

— Не розібрав. Далеко. Восьмеро їх. Чи, може, й дев’ятеро!

— Гм! — покрутив головою Явтух. — Нас семеро. Впораємося, коли що…

— Впораємося, — охоче згоджується Діжа, пристібаючи до пояса шаблюку. — Хлопці, засядемо. Я вилізу на вежу, стовбичитиму там. А ви — по двоє — чатуйте в бур’янах. Щоб нічичирк. Хай вони скачуть до мене, подумають, що я один…

Високі трави ковтнули козаків. Іванко з Явтухом засіли за великим сірим валуном. Навчені коні лягли на землю, одкинули ноги, ніжаться на паркому сонці. Дядько Явтух приклав вухо до землі, прошепотів:

— Стугонить. Вже близенько…

Андрій Діжа походжає на помості, склавши руки на грудях. Ось він зупинився, одвернувся обличчям до Дніпра, дістає люльку. Починає викрешувати вогонь.

— Ну й проява, — вдоволено каже Явтух. — Штукар. Такий самого чорта не злякається! Ти тільки глянь, глянь…

Десь недалеко скаженим галопом промчали коні, почулися люті вигуки, на вежу посипалися стріли. Діжа стрілив з двох пістолів. Болісно заіржав кінь.

— Пугу! Пугу! — закричав Діжа.

— Пора, — видихнув Явтух, смикаючи коня за повід.

Розумні тварини миттю зводяться на ноги. Козаки в сідлах. Шаблі наголо. Молодецький свист — і шестеро лицарів вихором котяться до вежі, переймаючи татарських напасників. Ординці вже побачили січовиків, на сонці заясніли ятагани. Зловісно продзвеніли стріли, не зачепивши, однак, нікого. Зійшлися груди до грудей, вдарилися.

Явтух одбив удар кривої татарської шаблі, розчахнув ординця до сідла. Два ногаї напали на Іванка, він крутився в’юном, насилу одбиваючи вмілі заходи. Явтух кинувся йому на поміч, одтягнув одного татарина на себе. Другий кинувся навтікача в степ. Іванко, припавши до спини коня, метнувся за ним. У зіщуленій вузькій спині татарина Іванко бачив усе, що зламало йому життя, що розлучило його з ріднею, з любим дитинством, з омріяною волею. Будь-що треба наздогнати ворога і покарати!

Татарин відчув за своєю спиною погоню, круто розвернув коня, приготувався до герцю. Вузенькі чорні очі сповнені жаху й рішучості. Іванко налетів на нього, рубонув. Ординський клинок полетів у траву. Ворог скрикнув, затулив долонями лице, очікуючи смертельного удару. Іванко стримав коня, зупинився. Важко дихаючи, дивився на ординця. В серці прокинулася жалість. Певне, десь його теж чекає дружина, діти. Босоногі, замурзані татарчата. Настане ніч, потім друга. Батько не повернеться до сім’ї з далекого Дикого Поля…

— Я дарую тобі життя, — сказав Іванко татарською мовою. — Тільки поклянися, що ти не підіймеш ятагана проти козаків! Чуєш?

Татарин одвів руки, не розуміючи, що з ним сталося. Зачудовано прислухався до слів молодого козака. По брудних щоках його потекли сльози.

— Козак дивний, — пробурмотів він. — Хай аллах благословить тебе. Хай архангел Джебраїл допоможе в твоїй дорозі. Клянусь аллахом, не візьму шаблі і стріли в свої руки. Прощай, козаче… мої діти благословляють тебе…

Він ударив коня нагайкою, помчав у далеч, тільки тирса залопотіла. Іванко повернувся до вежі. їхав задумливо, не поспішаючи. На серці було сумно й радісно. Сумно, бо знав, що милосердя в такій справі козаки не схвалюють, а радісно, що не згубив безоружну душу.

Двох ногаїв козаки полонили, інших порубали. Весело перемовляючись, чекали на Іванка.

— Ну як, послав татарина на той світ? — бадьоро гукнув Діжа, пихкаючи люлькою. — Охрестили тебе, козаче!

— Я одпустив його, — тихо мовив Іванко, важко зітхаючи,

— Тобто як одпустив? — зловісно запитав Андрій, вибиваючи попіл з люльки об стремено. — Як це так — одпустив? Живцем?

Козаки зареготалися.

— Ну й запитав! — захлинаючись, сміявся старий козак Метелиця. — Душу кожен з нас одпускає до бога, не брати ж її в полон!

— Та ні, братчики! — гарячився Діжа. — Тут справа кепська! Він випустив живцем підглядача бусурменського! За це належиться кара. Січові закони однакі для всіх — молокосос ти чи сивий! Зрадив військовому правилу — маєш відплату!

— Голубе, як же це? — зажурено запитав Явтух. — Навіщо випустив ворога?

— Я вибив шаблю з його рук, — похмуро одвітив Іванко. — Він затулився руками. Я… я не міг рубати безоружного. Мені жаль його стало. Татари — теж люди…

— Нелюди, — гнівно сказав Явтух. — Вони спопелили твоє село, вбили матір, зарубали батька. Вони в полон повели твого… твого побратима Гордія. А ти кажеш — люди…

— Не знаю, — прошепотів Іванко, похиливши голову, — Не піднялася рука. Я думав…

— Що ти думав? — зневажливо запитав Діжа, обпалюючи хлопця вогнистим поглядом.

Пошук на сайті: