Олесь Бердник - Дике поле (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.docx)Oles_berdnyk_dyke_pole.docx110 Кб1673
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2)Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2260 Кб1647
— А хіба що? Не вперше… Хтось поляже, слави добуде. А хтось повернеться.

— Явтуше! Навіщо лицарям даремно помирати? Можна тихенько… без тарану…

— Як? Що ти за мудрець вишукався?

— Я ж знаю мову турецьку…

— Ну…

— Переодягнуся турком. А зі мною ще хлопці. Вбрання бусурманське в нас є. Підійдемо, а потім…

— Вже збагнув, — радісно скрикнув Явтух, обнімаючи Іванка. — Ти головатий, хлопче, їй-богу! Бути тобі отаманом, якби не…

— Тихо, чорт ведмедастий! Задушиш. Кажи отаману, хай повідає кошовому…

За кілька хвилин Іванко вже перебрався на чайку кошового. Потекла тиха розмова. Отамани радо підтримали план кобзарчука. Незабаром невеликий загін козаків, переодягнених у турецьке вбрання, наближався до воріт Скутари. Здалека долинав тихий гомін, багряні язики полум’я вихоплювали з пітьми сірі стіни фортеці. Біля багаття заворушилися темні постаті, почувся грізний голос:

— Хто йде? Ім’ям аллаха!

— Благословенне ім’я єдиного бога, — голосно відповів Іванко турецькою мовою, — і царя царів великого султана Османа!

— Звідки й хто?

— Улла-паша з Синопа. Буря розбила нашу галеру. Мені пощастило врятуватися. Зі мною слуги, сторожа. Всього дев’ять людей…

— Підійди, Улла-паша. Я одведу тебе до начальника з твоїми людьми. Він подасть тобі допомогу…

— Хай аллах благословить його. Веди скоріше, Ми голодні і змучені…

Заскрипіли ворота. Пришельці ступили на кам’яний звід, В ту ж хвилину блиснули шаблі. Почувся крик, стогін.

— Гяури! Тривога…

Крик погас у мороці ночі. Скутара спала.

Явтух повернувся до моря, над похмурим берегом покотився зловіщий заклик:

— Пугу! Пугу! Пугу!

Темними легкими яструбами козацькі чайки метнулися до берега, на пісок покотилася козацька лава. По знаку кошового вона розділилася на два потоки — один прямував до воріт Скутари, другий — до стоянки галер.

На вежах затрубили тривогу. Та було пізно. Невблаганні козаки, поминувши ворота, заполонили стамбульське передмістя. Спалахнули смолоскипи, від них загорілися благенькі будівлі, зроблені з дерева та кізяку. До неба покотили стовпи густого диму, над Скутарою линув страшний лемент, Оборонці на стінах спробували чинити опір напасникам — їх вистачило ненадовго.

Іванко розгубився серед моря вогню. Що йому тут діяти? Де шукати Гордійка? Він уявляв собі неволю турецьку, як суцільну хурдигу, де сидять рядами, приковані один до одного, полонені козаки та жінки. А тепер, серед безлічі будівель, серед ґвалту, крику та стогону, його душа занепокоїлась, відчула себе нікчемною і мізерною під цим чужим ворожим небом…

— Явтуше! Куди нам іти?

Явтух оглядався довкола себе, кашляв від диму, витирав очі від їдучих сліз.

— А Бог його знає! Незвично це мені! Якби орати, то інша справа! А тут — як у пеклі! Біжимо в оцю-о хату! Треба у проклятих турків хоч трохи добра забрати, нажитого нашою кров’ю!

Вони вбігли до широкого двору, вимощеного гладенькими кам’яними плитами. З-за колон будівлі висунулася огрядна постать турка, вибалушені очі його були сповнені переляку. Він кивав пальцем, шепотів турецькою мовою:

— Сюди, сюди! Я заховаю вас. Прокляті гяури не знайдуть…

Іванко ледве не засміявся. їх вважають турками, які переховуються від козаків. Він наблизився до господаря будинку, запитав:

— Хто ти?

— Гулим. Міняйло. Лишайтеся зі мною, хоробрі воїни. Може, якась собака козацька вскочить, то заріжете її. Я щедро відплачу вам. Ходімо зі мною, о мої друзі! Слава аллаху, що послав вас!

— Що він там меле? — крикнув Явтух. — Чого це ти з ним базікаєш?

— Запрошує з собою, — усміхнувся Іванко. — Просить захистити від козацьких собак! Заплатить…

— У, гадюка! — замахнувся шаблею Явтух. —Такого не жаль і спровадити на той світ! Немало, певно, попив крові української!

Турок перелякано переводив погляд з Іванка на Явтуха, ще не розуміючи, що сталося. Кобзарчук розвіяв його непорозуміння.

— Слухай, Гулиме, — стримано сказав він. — Ми і є ті козацькі собаки, яких ти хочеш зарізати. Дякуй аллахові, що сюди потрапив я, а не хтось інший. Де твої гроші?

— Я… Я…

— Я вже знаю, хто ти. Не дрижи і не заїкайся. Я не вб’ю тебе. Веди до скарбів, а не то…

— Я бідний чоловік. Дуже бідний, — тремтів міняйло. — Я сам інколи не маю чого поїсти…

— Замовкни, блазню! — крикнув гнівно Іванко. — Бідолаха не будує таких палаців!

— О лицарю! Повір мені! — впав на коліна Гулим, простягаючи руки. — Тільки надією на аллаха і живу я… Пожалій!

— Тоді я допоможу тобі перебратися до аллаха! — втративши терпець вигукнув кобзарчук. Вихопивши пістоль він спрямував його на міняйла. — Веди!

Гулим побачив, що непереливки, скочив з місця, рачкуючи, повів небажаних гостей до льоху. Вони невдовзі опинилися під низеньким похмурим склепінням. На вологих замшілих стінах було розвішане старовинне оружжя, в кутку стояло кілька окованих бронзою скринь. Міняйло мовчки показав тремтячою рукою на них.

— Відчини, — наказав Іванко.

Тріснуло віко. Замерехтіло золото, самоцвіти, перли, Явтух заткнув пістоль за пояс, правою рукою гребонув жменю дзвінких монет, підкинув їх угору. Вони бризнули тривожними іскрами, глухо брязнули.

— Заради цього… стільки мук, лиха, — ненависно мовив старий козак. — Прокляте золото…

— Нема чого стовбичити, — сказав Іванко. — Поспішаймо. Бери, скільки донесеш. Інше хай йому, собаці! А то лопне з горя!

Вони насипали самоцвіти та монети в кишені, скільки помістилося. Пудів зо два різних прикрас Явтух накидав у невеликий лантух.

Вони рушили вгору по крутих сходах, а Гулим лазив по холодному камінню біля пограбованих скринь, стогнучи, згрібав тремтячими руками розсипані перли та дрібні монети…

 

БЕЗ ВОРОТТЯ

 

У примарному світлі пожеж метушилися тіні. Над Скутарою котився гук торжества й ненависті. Лементували жінки, кричали кози, ревли верблюди та осли.

Вузькими вуличками бігали козаки, несучи в шапках, у саквах, а то й просто в приполі здобич — золото, шовки, парчу, цінні речі. За ними поспішали до моря звільнені раби — виснажені, обідрані, але щасливі.

Явтух з Іванком кинулися за потоком до воріт. їхню увагу привернула люта лайка, брязкіт шабель. Вони зупинилися. За невисокою глиняною загорожею, під стіною бідної будівлі, билося двоє. Кремезний розлютований козак змагався з літнім турком. Той прикривав своїм тілом двох переляканих дітей, що притулилися в куточку між домівкою та курником.

— Я доберуся до тебе, бусурманська псявіро! — хрипів козак, хекаючи з кожним ударом шаблюки. — Віділлються тобі слізоньки… моїх діток…

Турок-батько захищався шалено, мужньо, як захищає бідна зайчиха своїх зайченяток від страшного лиса. Знає, що неможливо здолати його, але й втекти не дозволяє всемогутнє бажання — захистити краплини рідного життя, які ще не вміють постояти за себе…

— Мамо рідна, що це він діє? — скрикнув Іванко. — Явтуше!

— Помста! — похмуро кинув Явтух. — Залило очі кров’ю, нічого не бачить…

Іванко кинувся через вузький хід до подвір’я, вихопив шаблю.

— Стій! — крикнув він несамовито. — Стій, кажу тобі, козаче.

Козак відскочив убік з піднятою шаблею, п’яно глипнув на кобзарчука. Турок теж отетерів від несподіванки, тремтячи над своїми дітьми…

— А то ти, Баба! — зареготався козак, нарешті пізнавши Іванка. — Що — на поміч прибіг? Сам справлюся! Хочу порізати бусурменських щенят! Моїх татарва прикінчила позаминулий рік…

— Ти… шкуродер! — скипів Іванко лиховісно дивлячись на козака. — Чим ти кращий від кривавих яничарів? Від ординців? Чим завинили тобі маленькі дітки турецькі? Хіба вони знають щось таке про твоїх? Січ наша Запорозька — то лицарство славетне! Чуєш? Лицарство, а не зграя різунів! Не дозволю!

— Я й з тобою справлюся, — хрипко гукнув козак, наливаючись кров’ю. В багрових полисках пожежі він був страшний, ненависний. — Одійди, цуценя, бо розчахну до пупа!

— Гей ти, прохолонь! — гаркнув Явтух від воріт.

Козак глипнув на Явтуха, на Іванка, позадкував до виходу. Вже з вулиці погрозив шаблею.

— Начувайтеся, бабські душі! Я не забуду вам цього! Падайте перед турком проклятим на коліна, лижіть йому, що не треба! Ха-ха-ха!

Турок дивився на страшних гостей, прислухався до їхньої сварки, все ще не розуміючи, що перед ним сталося. Козаки, одягнені в турецьке вбрання, захистили його і дітей. Такого не бувало. Це чудо. Аллах допоміг! Слава тобі, Боже єдиний!..

— Не бійся, — сказав турецькою мовою Іванко. — Тебе ніхто не зачепить. Заховай діток, доки все скінчиться…

— Хто… ти, господарю? — прошепотів турок, прикладаючи руки до грудей. — За кого мені молитися аллахові?

— Я козак. Тільки не помсти шукаю, а хочу визволити побратима свого з неволі. Прощай, турче! Я не маю зла ні на тебе, ні на дітей твоїх. Живіть щасливо. Виростуть дітки, скажи їм, що козаки — не розбійники… а такі люди, як і ви. Хай вони знають про те.

— Скажу, — сказав зворушено турок. — Вічним слугою тобі буду, великодушний козаче. Гуго-алі не забуде доброго серця. Запам’ятай мене, молодий козаче. Гуго-алі не забуде.

Явтух з Іванком вибігли на вулицю, поспішили до берега Там вирувало товпище. Юрмилися козаки, невільники, випущені з в’язниць та галер. Здобич уже була навантажена, отамани виясняли, хто загинув, скільки треба взяти невільників на чайки, куди їх розподілити.

— Братчики! — кричав кошовий, вимахуючи пірначем над головами козацькими. — Діти січові! Пора в путь! Стамбул прокинувся, незабаром — погоня! В море! Пугу! Пугу!

— Пугу! Пугу! — покотилася луна понад берегом і залягла десь біля стін Скутари.

Іванко бігав поміж невільниками, заглядав у змарнілі обличчя, благально питався:

— Людоньки, ріднесенькі! Чи не бачили ви Гордія… Гордія з-під Богуслава. Чи не тут він де-небудь? Гордійко… такий чорнявий, кароокий…

— Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке в нього, юначе? Чи не Кожух?

— Кожух, — стрепенувся Іванко. — Кожухів він. Дідусю, де він? Що з ним?

— Лиха справа, синку, — понурився дід, розводячи руками. — Продали нас разом з ним у Кафі на галеру туркові проклятому Алі-паші…

— Знаю про те, — відказав Іванко нетерпляче. — Де ж потім… куди?

— Врятував ще він галеру туркові невдячному… Буря була… Викинуло нас на берег… Після продав турок Алі-паша Гордійка твого… та ще й з побратимом його…

— З Грицьком? — простогнав Іванко.

— Правду сказав… Грицьком звати його. Обох продав турок. А куди — того вже не відаю. А тут його не було. Не бачили ми.

Повернувся Іванко до Явтуха. Став біля нього — знічений, убитий горем. По щоках покотилися сльози.

— Що діяти? Що робити, Явтуше? Не можу повертатися без Гордія! Навіщо мені жити без нього?

— Іванку, дитино моя, — прошепотів Явтух. — Ну що я можу порадити? Що міг — робив. А тепер… Запитай серця…

— Серця? Ти сказав — серця. Я лишаюся тут, Явтуше…

— Тебе спіймають… Іванку. Закатують.

— Знаю мову, звичаї. Нічого мені не станеться. Прощай, Явтуше! Вже братчики сідають на чайки. Поспішай, буря насувається.

Море шуміло. На сході рожевіла смуга зірниці. Понад берегом котилися сиві тумани. Від Стамбула долинав грізний шум, звуки бойових труб, в імлі миготіли вогні.

— Гей, Іванку, — гукали з моря. — Явтуше! Хутчіш, бо одчалюємо!

— Лишаюся тут, отамане, — твердо відповів Іванко. — Побратима мого нема, хочу звільнити його!

Пошук на сайті: