Іван Білик - Дикі білі коні (сторінка 2)

Можновладний перс безтямно втупивсь у нього, кров прилляла йому в голову, та він стримав себе. Кров перед витягою знакувала любі кожному персові гарячі битви!..

— Ся земля колись належала тобі, старче? — спитав він зовсім не те, що ятрило йому душу, й Крес непорозуміло глянув на нього. Вже багато літ ніхто й не згадував людійського царя, лише питали в нього поради, маючи за улюбленця кумирів. — І тебе се втішає, виджу по твоїх очах.

— А мої очі тебе вже не видять, велій муже, — відказав Крес. — То як ти втямиш побачити те, що владні здріти лише безсмертні?

Він знав усіх і пойменно, й хто чим дише й чим жиє, але нікого не звав на ім'я.

— Тому сорок і шість літ, — глухим голосом проказав роб, — я сидів отут коло свого намету й мав гостем одного мудрого грека. Казав йому, що я найщасливіша людина в світі, а він одповів: «Царю, не речи такого. Про людину можна ректи се тільки тоді, коли вона щасливо прожиє й щасливо вмре».

— Хто сей грек і для чого він мені? — здвигнув плечима царський вельміж.

— Його звали Солоном і його вже забрали кумири: ще тоді він мав сімдесят і дев'ять літ і того-таки літа помер в Афінах. А речу се тобі, велій муже, для того, що маєш Дар'явауша за щасливого. Я живу робом уже третього перського царя.

Сі останні слова Крес мовив у спину персові, зовсім не певний, чи той почув їх. Спомігши собі ціпком, він сів на витолочену траву й знидів. Спробував якось виважити, чому се раптом його порадував той лихий знак перед походом Дар'явауша на Скіфію, й не міг. Просив кумирів допомогти перському цареві й у сім ратінні, а тепер несподівано втішався злими прокобами…

Розділ 2

Лишивши по собі високий обеліск із рожевого халкедонського мармуру, Дар'явауш переправився на той бік, у Європу, дарма що піші полки та обози ще тяглися й тяглися мостом і кінця їхнього не видно було. Досі нога його не ступала на європейську землю, й Дар'явауша заполонив нетерплячий шал: яка ж вона? Колись, іще в ратях царя Камбіса, він пропливав повз південні грецькі острови, але вони тільки мріли на полунічнім небокраї. Три дні він дивився на неї впритул — і ніяк не міг надивитися. Й горби, вкриті лісом, і трав'янисті полонини, й жовті зрізи круч на тому березі Боспору здавалися досущ, як і все, що він бачив досі і в Персії, й у Месопотамії, й у Палестині, й у Єгипті. Та зір часто підводить людину, й Дар'явауш із богобоязним тремом чекав миті, коли нарешті ступить на ту землю чоботом і скаже: «Моя!»…

На мармуровім обеліску було з одного боку письменами ассірійців, а з другого — альфабетом греків написано;

«Дар'явауш, великий цар, цар царів, цар і володар усієї неосяжної землі, єдиний велитель усіх людей, господар гір і долин по сей і по той бік моря, по сей і по той бік пустелі. Дар'явауш, син Віштаспа з роду Ахеменів. Цар Дар'явауш рече: се царство, яким я володію від Согдіани до Куша, від Індії до Сард, дав мені Ахурамазда, найвелійший з-поміж кумирів. Хай захистить і спідможе мені й моєму домові Ахурамазда. Я повів за собою все воїнство й проклав міст з Азії в Європу. Дар'явауш повів на скіфів європейських усі язики, що населяють землю. Повів індів, котрі сидять у понизов'ї Великої річки, й хандхару, й саттагіду, й арахозійців, і карман з усіма царями, й дрангіян, і сагаріїв, і маргіїв, бактріян із сього боку Оксу, й согдів, що живуть на тому боці аж до Яксарт-річки з жовтою водою, й масагетів, і хорезмійців, і гіркіян та кашпіїв, і вавілонян, яких я вдруге після Кіра-царя взяв тому вісім літ, і ашшурів, що сидять вище за них між тими річками Уфрату та Тіглатом, і арменів горішніх і долішніх, і сіріян, і юдеїв та ішраїльців палестинських, і городи фінікіян Тір, і Сідон, і Бібл, і Газу, і каппадокіян, і кілікіян, і сіріян білих полунічних, що в закруті ріки Галіса жиють, і людян, і фрігійців, і місян, і всі городи грецькі азійські, й лівіян, і єгиптян, і всі десять племен мідійських, і всі шість племен перських, і всіх, хто доброхіть став під мої знаки та зелені хоругви. І я, Дар'явауш, цар усіх на світі царів і всіх людей, і річок, і гір, і долин, я речу: хай споможе мені й моєму домові Ахурамазда й хай згине ворог його Анкра-Майнью».

Не вмівши прочитати ні клинцюватих ассірійських різок, ні грецьких значків, Дар'явауш вислухав мага, який знався й на тому, й на тому письмі, поторкав химерну мережку пальцями й звелів везти себе на європейський берег Боспору.

Відтак усе військо рушило понад Пропонтидою суходолом, не чекаючи останніх піших полків, що й досі тяглися через міст, а грекам Дар'явауш повелів пливти всіма тріерами, діерами та іншими кораблями в Понт і далі до Істру й зводити в гирлі його новий міст.

Дорога від самого Бізантія слалася рівна й укочена, Дар'яваушеві було видно море, яке то ближче, то далі просявало з лівої руки, синювато-біле, мов розведене на козячому молоці. Півдня цар їхав у широкій подорожній колісниці сам, укотре переживаючи те хвилювання, що охопило було його зранку, коли він м'яким чоботом ступив на траву європейської землі.

Спершу його пойняло розчарування. Ся земля нічим не різнилася від тієї, що була йому звична досі. Й груддя, й трава, й пущі та дерева були скрізь однакові, й вода теж мочила руки, й вітер холодив шкіру.

Полк безсмертних рухався на конях за півстадії попереду, щоб не здіймати пилюки цареві, за царською колісницею гупотіло ще п'ять сотень безсмертних, посаджених на коні, далі тяглись ошатровані колісниці царських наліжниць, малого царевича Хтайарші та цариці Парміс, у жилах якої кипіла войовнича кров діда Кіра. По них упереміш їхали вельможі, царські слуги та ратники з полку безсмертних, а ще далі звивалася безкінечна змія війська: голова її була вже в Європі, а хвіст вився через Боспор хтозна й де в Азії.

Й, осягнувши подумки всю велич і свого війська, що простяглося на два материки, і сієї врочистої миті, про яку колись співатимуть пісні, Дар'явауш раптом знову розхвилювався. Досі нога перса не ступала на сю дику, забуту людьми й кумирами землю. Він одкрив її перший, і про се теж співатимуть ашути всіх поколінь, співатимуть тоді, як його забере до себе злий Анкра-Майнью. Се вже було під обід, і Дар'явауш не міг усидіти в запряженій четвериком колісниці. Він махнув євнухові Мітробатешу, щоб осідлали коня, й коли чорного жеребця підвели, раптом роздумав сідати верхи й наказав:

— Гаубаруву!

Мітробатеш кинувся виконувати нову повелю царя царів, і незабаром старий вельміж поцілував Дар'явауша в ліве плече.

Та коли він усівсь поряд із царем на м'якому сидінні, Дар'яваушеві перехотілося говорити з ним будь про що. Настрій не впав, але розмовляти не було бажання, й він сказав йому:

— Поїдь трохи в моєму візку.

Гаубарува не здивувався, лише витяг із-за пазухи довгу бороду й білим клинцем пустив майже до пояса. Він був ровесником Дар'яваушевого вітця Віштаспи й належав до тієї п'ятірки вельможів, що мали право не падати перед царем у порох, а цілувати в плече. Він завжди, сідаючи, витягував бороду з-за пазухи, й сей рух щоразу нагадував Дар'яваушеві той досвіток за чорною стіною Сус, коли він, вісім літ тому, став царем.

Вітер зовсім ущух, і курява з-під копит кушпелилась аж у колісницю, й Дар'явауш штрикнув погонича. Той ворухнув червленими віжками, коні пішли жвавіше, й порох перестав лізти в очі. Того досвіта було так само тихо, як і зараз, і вони, вперше після перемоги над заколотником Гауматою та магами, вийшли за стіни всімох. Віндафрена йшов першим, за ним Утана, третім Дар'явауш, а по ньому Гаубарува, Багабухша, Аспатін і Відарна — усі семеро на чорних конях. Чий кінь першим заірже, той стане царем. Тільки Утана не брав участі в змаганні й прийшов сюди свідком.

Порожній царський стіл мав бути зайнятий сьогодні ж. Але хто його посяде?

Посів двадцятишестирічний тисячник Дар'явауш. Він виявився наймолодшим серед сімох і найспритнішим. Його жеребець обізвався нетерплячим голосом, щойно дійшли до смокви за другим ровом, і шестеро вельможів, погамувавши в собі роздратування, мовчки вклонилися новому цареві Персії.

Така була згода, й золочений стіл посів далекий родич Кіра та його сина Камбіза, хоч походив з коліна Ахеменів по жіночій лінії, а серед решти шістьох Утана й Багабухша були троюрідними братами самого Куруша.

Та вже за сідмицю після того дня до царського хорому зібралися всі шестеро, й Дар'явауша тоді мало не вбили.

З'ясувалося, що царем зробив його не сліпий випадок і навіть не сам верховний кумир Ахурамазда, а Дар'яваушів конюх… Сей молодий між ім'ям Ебарес, почувши напередодні бідкання свого володаря, вивів Дар'яваушевого жеребця за город, під сю ж таки смокву. Там уже стояла, припнута до гладенького білуватого стовбура, найулюбленіша кобила сього жеребця. Поподражнивши добру годину, Ебарес нарешті дав жеребцеві волю.

Се було звечора, вранці ж він, потершись рукою об ту коницю, вивів огира за стіни города, тримаючи повід в одній руці, а ту, другу, вшиливши до кишені. Й коли проминули дальній рів і наблизилися до самотньої смокви, Ебарес витяг руку й поплескав нею жеребця по хряпах. І те дерево над ровом, і гострі пахощі збудили в огиреві жадані спогади, й він протягло заквилив, не маючи й гадки, що його вершник у сю мить стає царем наймогутнішої в світі держави.

Ебарес отримав від нового царя великий дарунок, і все було б добре, й ніхто про се б не довідався, коли б не вино, яке розсупонило йому язика. Жоною Ебареса була донька Утаниного кухаря. Вона поділилася радістю з матір'ю, мати з мужем своїм, а той ще з кимось, і чутка пішла гуляти. Коли таємницю знають двоє — то таки таємниця. Коли ж сюди долучається третій, у неї виростає сорочий хвіст.

Утана зібрав усіх п'ятьох вельмож, і вони гуртом удерлися до царського хорому — мали-бо за умовою право входити без дозволу. Віндафрена витяг меч:

— А речи-но, як ти став царем!

Він замахнувся, й Дар'явауш об однім лише короткім ножеві при паску вищерився супроти нього й лезом, і зубами, й вічми, й коли Віндафрена махнув удруге, той спритно відскочив назад. У сю мить Утана перехопив занесену руку Віндафрени, а Дар'явауш заточився, перепнувсь об китиці подушки для сидіння, й усі троє попадали. Й хто знає, чим би скінчилася та сутичка, чиєюсь головою на килимі чи новим шахиншахом, а може, й ще одним повстанням усіх племен і народів, — таке вже було й раніше, а держава Перська й досі которилась у чварах і межисобицях: перс ішов на мідянина, мідянин на перса, й ассірієць обрізаний також на перса, й Вавілон одкинувся геть, і людійці, й армени горішні, й навіть греки при березі.

Та раптом під низьким склепінням царської світлиці знявся хрипкий регіт. Віндафрена з Дар'яваушем борюкалися, пнучись до єдиного меча, що впав на підлогу. Утана відтручував те смертельне лезо ногою, затиснутий між ними Багабухша стояв при вікні, а Відарна з Аспатіном — при порозі й мовчки стежили за сим, натомість білобородий Гаубарува сидів на царевому троні й по-старечому хрипко реготав.

Тим часом Утана вдарив Віндафрену чоботом у живіт, а Дар'явауша — в обличчя, повідбирав у них оружжя й, відхекуючись, одійшов до старого:

— Пощо регочеш!

Дар'явауш із Віндафреною розлізлись у різні кутки й непорозуміло блимали один на одного й на Гаубаруву, а Гаубарува сказав:

— Йому належить стіл Кіра!

По тому встав, зашилив довгу бороду назад у пазуху, привів Дар'явауша й усадовив його на столі шахиншаха, де досі сам розсідався:

— Ти царем був, царем і лишайся. Ти наймолодший серед нас і найспритніший. До меча всі мастаки й до ножа мастаки, цареві ж сього замало. Ніхто з-поміж нас не додумався до такої хитрили. Всі ми поклались на руки сліпої Долі, а ти не чекав її ласки. — Гаубарува звернувся до царедворців: — Так я речу, мужі славні? — Й коли йому ніхто нічого не відповів, але й не заперечив, Гаубарува проказав певніше: — Кланяйтеся цареві царів!

І перший уклонився розгубленому Дар'яваушеві в ноги, й усі решта, один по одному, пасучи очима долівку, теж уклонилися й вийшли з царської світлиці, й лише Віндафрена притьмом вибіг не вклонившись.

А тепер Віндафрени вже давно немає, й щоразу, дивлячись, як Гаубарува витягає з пазухи білу бороду, Дар'явауш пригадував і ту сутичку в стольній світлиці, й Віндафрену, й замикав душу в грудях.

— Що речуть у війську? — неприязно спитав цар, скосувавши на старого.

— Нічого не речуть, — відповів той.

— Ідуть у похід мовчки?

Гаубарува обернувся до царя:

— Питаєш про того діда?..

Він сказав і замовк, а Дар'явауш гримнув на нього ще роздратованіше:

— Хіба Око цареве вже перестало бачити, що робиться в царських полках?

Гаубарува знову не квапився відповідати. Він, що посідав у царстві чи не найвищу після Дар'явауша посаду царевого Ока, за вісім ліг іще не звик ні до його примх, ні до того внутрішнього чуття непевної зверхності, яке покеровувало шахиншахом. Сього разу Дар'яваушів учинок знову знайшов схвалення серед незчисленної раті, й тут можна було тільки дивуватись.

— Хвалять тебе ратники, — мимоволі дивуючись, відповів Гаубарува. Він багато про се думав, слухаючи своїх вивідців, якими рясніло все військо, й тепер сам збагнув, чому саме так сприйняли вої той неправедний суд над трьома синами старого Еобаза. — Речуть ратники: коли ми пішли всі на скіфів, то пощо сини Еобаза мають лапати наших жін?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2388
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2499

Пошук на сайті: