Дикі білі коні - Іван Білик (сторінка 16)

— Се ти їх збурив? — спитав той.

— Ні, — відповів Лютибор Пугачич. — Ратники твого Базара. Люди хочуть скуштувати перської крові, а не втікати світ за очі з дідньої землі.

Сі круглі, мов берегова рінь, Лютові слова не чіпали й не дряпали, бо таких слів уподовж останнього місяця Боримисл наслухався досхочу й донесхочу, й він сказав, кивнувши за полотку, де вирувало людське море:

— Ходімо, княже, до них.

Білосвитні та білоштанні сіверяни стояли купками й сиділи купками, й ніхто не збирався до сну, хоч із сонцем військо мало рушати далі, нести вогонь на бродницькі степи. Коли князі вийшли й стали в дверях полотки, люд почав сходитися ближче, та гамір не вщухав.

— Слухайте! — гукнув Боримисл, однак голос його потонув, мов камінчик у болоті. Жупан підняв руку, й се теж не вгамувало вировища, тоді він роззирнувся кругом витяг меч і заходивсь обіруч, мов сокирою, рубати вільху перед полоткою. Й рубав довго, поки впрів, і коли товста галуза впала й розбурхала найближче багаття, вихопився на високий пень, що сягав йому підборіддя. За спиною в нього була друга така сама галуза, й він сперся на неї й глянув. Доки сягало око, блимали й курілися вогні сіверської раті, та головна потуга зійшлася до княжого намету, й тепер його могли бачити далеко. Він підніс меч, і живе лезо заграло, ввібравши блиск вогнів, і гамір поволі вщух Боримисл вигукнув:

— Севери!.. Чого хочете?.. Смерти-и-и?..

— Смер-ти-и-и-и!.. — покотилося луною на цілий табір, і коли передніші змовкали, той гомін підхоплювали далі й далі, й страшне слово котилося горбами й вибалками, наче сам бродницький степ, безкрає дике поле, що не відало ні плуга, ні рала, забагло смерти. Ті, кого Боримисл міг чути, кричали:

— Хочемо смерти в своїй землі! Смерти!..

Жупан Боримисл подивився додолу. В Люта Пугачича вид закам'янів, і по ньому грали криваві одлиски багаття. Він і не глянув на Боримисла, й той стрибнув з високого пенька й пішов до намету. Князь сіверян подався за ним, і коли ввійшли, схопив Боримисла за плечі й торсонув. Древлянин нестямно сіпнувся й струсив його руки, та той сказав:

— Жупане! Речу тобі: не важ діднім поконом! Інакше…

— Що — інакше?

— Повернись усп'ять, і зустрітимо перса сулицею!

— А що інакше? — аж кипів древлянський жупан.

— Інакше скажуть, що курка міжність твою випила.

Сі слова несподівано притлумили Боримислове роздратування, й він уже тихо, але ще непохитніше мовив:

— Буде, як я речу.

— А що речеш?

— Те саме: рано!

— Рано? Рано! — вибухнув Лют Пугачич, мов перейнявши від жупана його допірішню злобу. — Й котимося далі й далі, й він глитає нашу землю, а ми втікаємо, як побиті пси! А що б ти мовив, коли б твого сина перс ухопив? І далі б тікав?

Він кинув у вічі Боримислові ті слова й раптово замовк, збагнувши, що не слід було сього казати.

Обидва стояли й дивились один одному в вічі, й гамір за тонкими стінами намету раптом вибухнув з новою силою, тоді так само несподівано вщух, немовби все тридесятитисячне військо почуло сварку князів. Лют Пугачич важко сапав і Боримисл теж сапав, як буває, коли зійдуться двоє в смертний герць. Але северин бачив, що лихий вогонь ув очах Боримисла гасне й гасне, зіниці стали, мов горошинки тоді залляли собою все й погасли геть. Довгі карі вуса теж повисли, й кутики губів опустилися додолу. Боримисл зігнувся й зіщулився, й тепер ніхто б не впізнав у сьому розкиселілому можеві залізного жупана Древлянської землі.

— Заберу всю потугу, — чужим і неприховано ворожим голосом проказав Лют Пугачич, коли Боримисл вийшов з намету й почав одв'язувати коня, яким приїхав сюди. Той мов і не чув його, лише сів на вже трохи охололого й підгодованого вівсом коня й півдороги назад їхав ступою, поминаючи віддалік багаття, загони коней та череди худоби, яку кожне з чотирьох військ мало позад себе.

Душу Боримислові холодило, й то був страх. За всі одиннадесять літ, одколи повернувся з Єгипту, він ходив у вісімнадесять ратей, п'ять разів сходився з ворожими князями в смертному герці, десять позначок лишили на його тілі площики стріл, чотири рази меч розрубував кольчугу й тричі сулиця розтинала його праву ногу, та жодного разу серце не здригалося, й око дивилось пильно в очі наглої смерти.

Й лише коли його синові загрожувала небезпека й Боримисл не міг запомогти йому, руки опускалися, мозок туманів, очі теж поймало густим непрозірним сітом, і він м'як. Проклинав себе за таку гріховну й недостойну воїна й князя слабість, але нічого вдіяти з собою не міг.

Та найвищим зусиллям волі жупан Боримисл змусив себе випростатися в сідлі й зострожити коня. Мав бодай поміж багаттями своєї, древлянської раті пройти воїном, бо люд нічим не завинив перед ним, і він не має права гнітити його в сей важкий, небачено важкий час.

Але одного був певен Боримисл: що ніколи більше не зможе по-людському и по-воїнському щиро дивитись у вічі князеві сіверян.

У своєму наметі, навкіл якого вже всі поснули, крім воя на чатах, Боримисл сів на засланій попоною підлозі й так висидів ніч. Серце рвалося додому, в Іскорость, де був його син Велеслав, а розум стримував біля війська.

Вранці, ще в сотнях і не думали прокидатись, бо небо ледь сіріло, він розбудив найближчого малого воєводу й з усією потугою в тисячу вершників одрядив за Ірпінь на підмогу сотням тестя Батури та дружинного сотника Чернеги.

Й ніхто не помітив, скільки срібних павутинок додалося на скронях молодого жупана Боримисла, бо й скроні, й голову, й підборіддя йому щоранку голив один постригач — роб-латинянин Корнеліус, дрібне рудочубе створіння, не здатне ні до чого путнішого.

Тільки очі в Боримисла були червоні й дивилися повз людей і понад голови. Та коли ввечері від сіверян прибув новий гонець, сотник Любомир із рукою на перев'язу, Боримисл, не задумуючись, погнав у стан до Люта Пугачича. Лише спитав сотника:

— Він… живий?

— Був живий, — одповів уражений списом сіверянин, і ся відповідь могла означати що завгодно.

Лют Пугачич був і живий, і цілий, і ще зліший, ніж завше. Його кінь спіткнувся, вдарений стрілою в око, й затиснув свого вершника, й Лютові потоптали руку й ногу копитами.

— Скільки? — спитав Боримисл, підійшовши до сіверського князя, який лежав, укритий овечою гунею.

Той, не дивлячись на нього, рипнув:

— Десять…

Боримисл одійшов у темний край намету, куди не сягало полум'я світильця. Десять тисяч. Тьма. Тобто кожен третій сіверянин наклав головою в безглуздій сутичці, від яких він утримував досі рать усіх чотирьох племен… Учорашня сварка з Лютом Пугачичем відійшла кудись убік і замулилася піском нових клопотів і нових болів. Десь у душі ворухнулася злорада іскрина, та Боримисл негайно пригасив її. Може, кумири навчили вчора сього сорокарічного вусаня, й Юр Побідник умисне кинув сіверян у марну січу, щоб застерегти інших…

Боримисл вийшов з намету й поплентався між вогні багать. Сіверські воїни впізнавали його й винувато відвертали очі. Та коли йому траплялося заглянути в зіниці котрогось цілого чи пораненого лучника або мечоносця, він бачив у них лише впертість, а не розкаяння, й се злило й разом утішало його.

Древлянський володар посидів біля одного багаття, та вої, що допіру ділилися враженнями від сьогоднішнього бою, замовкли. Кожен почав длубатися то в піхвах, то в тулі для стріл, то просто сидів і підгортав жар. Боримисл, важко зітхнувши, встав і потяг натомлені ноги до княжого намету над струмком. Згаром і сажею тягло аж сюди, й він подумав, що й перси мусять бути не дуже далеко. Тоді згадав, що бродники вчора почали заколот першими, й квапливо ввійшов до Люта.

— А їх скільки?

— Кого? — перепитав сіверський князь.

— Бродників.

— А про персів і знати не хочеш? — Боримисл не відповів. — Зо дві тьми!

— Про свої збитки знає лише він. — Жупан Боримисл мав на оці Дарія. — А скільки їх?

— Бродників — тисяч сім, — неохоче відповів Лют Пугачич хрипким голосом і обережно зігнув ушкоджену руку. — Добре, що хоч шульцю, а не…

Він підвівся й сів, обережно глянувши на Боримисла. Втіха була не вельми велика, бо самою правицею на боронному полі багато не зробиш — ні лука натягти, ні навіть повід коня тримати, та й нога від коліна мов пень…

Над зрідлим станом висла дивна тиша, й учорашнє здавалося чимось недійсним. Боримисл сів поряд, охопив коліна руками й заходився розпитувати Люта Пугачича про вранішній бій, цікавлячись і незначними подробицями. Й коли той, спалахуючи або скрегочучи зубами від безсилої злоби, скінчив, жупан мовив:

— Пристанеш узавтра до мого походу. Палити послю Рядивоя.

А сам подумав, що коли за кожні двадесять тисяч убитих персів оддавати на поталу сімнадесять своїх, то всього війська стачить на десять день. А персів ще лишиться стільки, як ніколи досі не мало військо жодного царя в світі.

Вертати назад було вже пізно — Боримисл аж хитався від недосипання. Він сказав Пугачичеві, що ночуватиме в нього, й той неохоче гукнув роба:

— Внеси нам… ще одну постіль.

Вогонь невдалого бою й досі вирував у його жилах, і потовчена кіньми рука взялася синьо-зеленими плямами й страшно боліла, древлянський же князь поводивсь у його наметі, мов у себе вдома, й Лют Пугачич вовтузився й ніяк не міг умостити руку й ногу. А далекі та близькі ковалі, не мавши часу вдень, бемкали в кувадла, й Лют Пугачич аж зубами скреготів.

Боримисл одразу заснув, і сі перському князеві було чути, як він сопе й час по часі щось невиразне мурмоче. Спробував уявити, яких снів наслали йому духи ночі, й виходило на одне. Чуття пекучої провини залляло йому всю душу, в просторій полотці, де б могло лягти відразу тридесять воїнів, стало парко й задушно, Лют Пугачич одкинув гуню й полежав так, тоді підвівся й, тримаючи вшкоджену руку, покульгав надвір. Коли б волохи наволошили, що перси западуться в пекло, тільки треба пожертвувати кумирам щось найдорожче, він би й не задумався.

Вітер обвіяв сіверському князеві спітніле чоло й заплутавсь у скуйовджених вусах, і Лют Пугачич, вирішивши для себе головне, повернувся до намету й теж заснув. А коли прокинувся, Боримисл уже підперізував меч. Під бровами в нього набрякли капшучки, й то було наслідком важкого сну. За стінами полотки гомонів табір, і Лют Пугачич і собі встав.

— Підеш у моє місце, — сказав Боримисл, привітавшись до нього помахом руки. — А лучників оддаси мені.

Й його бадьорий молодечий голос, і котяча пругкість усього тіла знову викликали опір сіверянина, й він сказав те, що йому стало ясно там, надворі, коли він сидів у порозі вночі:

— Задля дідньої землі я й душу Пекові оддав би-м…

І встидався слів, які не можна кидати на того, що в бору шумить, і заходився роздивлятись опухлу ногу. Боримисл довгим зором поглянув у бік сіверського володаря й зрозумів натяк, але голос його бринів так само чітко й твердо:

— Скільки лучників маєш?

— Усі носять луки.

— Даси мені тих, що без сулиць.

— Хіба з півтьми…

— На сьогодні стачить, — сказав Боримисл, а Лют Пугачич звелів чатовому коло намету скликати всіх трьох темних воєвод.

І коли велії боляри посходилися, Боримисл сам сказав їм:

— Найліпших лучників на добрих конях зведіть у берег.

Темні воєводи глянули на свого князя, та той заклопотано чистив патичком руків'я меча, й вони один за одним повиходили. Тільки тепер Лют Пугачич сказав до молодого древлянина:

— Ти мов уродився великокняжити.

Боримисл байдуже відповів:

— А ти вже підбивав мене колись виторгти меч із рук Ярополкових.

— Тоді ти єдиний здибив коня супроти персів! — підвищив голос Лют Пугачич. — Коли б се вчинив косоокий самоїд, я й його би підбивав!

Але Боримисл не давався втягти себе в нову сперечанку. Він сказав:

— Меч Юра Побідника, бойового кумира, належить руським князям, і тільки Велике віче старійших має волость, перебирати й передавати його з рук до рук.

— Чув я й те від старійших, — не попускав сіверський князь.

Боримислові закалатало в грудях, та він уже сказав своє останнє слово й не хотів підставляти вухо натякам. Був-бо певний, що сіверський князь думає про геть інше й зовсім не так, як мовить. І він сказав:

— Піду, княже. Досі вже ждуть мене лучники в тому вибалку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2395
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2506

Пошук на сайті: