Дикі білі коні - Іван Білик (сторінка 18)

Оленка трималася йому рукава, й Боримисл сказав:

— Приїду по тя. Яко жупан і між приїду. Жди.

Й сів за весло чорного просмоленого насаду. На носі в ладді здіймалась дерев'яна голова пащекуватого нествора, й Оленка дивилася в ту пащеку. Дівка була бліда й ледь помітно всміхалась одним кутиком губів, і Боримисл відав, що вона не вірить ні в його жупанство, ні в повернення. Він боявсь, аби Оленка не заплакала, бо не знайшовся б на силі встояти її сльозам, але ж і їхати мусив, і тепер сторожко пильнував кожного поруху її рук, очей і губів. А вона дивилась і дивилась у пащу зубатій потворі з дерев'яними крильми, мовби не набачилася подібних ладь і човнів і біля Славутича-города, й під кручами Берестового. Й лише коли Сновида Янич одіпхнув судно й ускочив за насад, а течія понесла ладдю вниз, Оленка ніби прокинулася. Вона бігла берегом услід купецькій валці доти, поки човни та ладді зникли за островом.

І хлопак теж дивився на неї, руки в нього тряслись, і весло не трапляло розмір, то стукаючись об сусідні весла, то здіймаючи вгору віяло бризок. Сновида Янич лукаво посміхався, та до часу мовчав. Сей одрок припав йому, й весло лягатиме в міру з іншими веслами, щойно випливуть на стрижень.

Решту дня й увесь наступний пливли до жовтоводого Ірпеня, в якому, казали, нереститься той-таки остер, і клевень, і стерлядь, по тому ще три дні греблися до Прип'яті та Ужу, який навіть гирло своє в очеретах ісховав, ще два дні, напнувши в спромогу вітрила, прямували до того місця, де в Уж упадав Норин. Далі пливти довелося супроти вітрові, на самих веслах, і городу Іскорості дістались лише в обіди восьмого дні.

Та з'ява Боримисла викликала в жупанському хоромі більше ляку, ніж радощів. Древлянський правитель Ратислав тому дев'ять день поховав середульшого сина Брячеслава. То було на роду в жупана: спочатку, перед п'ятьма літами, загинув на тур'ячому розі старший син, Могут, якому належало зайняти вітчий стіл у землі Древлянській, а тепер і середульший, і теж від ріг розлютованого тура: додому привезли саме м'ясо в кривавій попоні.

Мати, жупаниця Малоуша, єдина з жін Ратислава, що привела йому трьох можеських чад, виплакавши всі сльози по старших синах, лише перелякано дивилася на молодшого, який хтозна-звідки й узявся. Боримисла-бо в хоромі вже давно й оплакали, й поховали перший дитячий чубець його в домовині середульшого Брячеслава. Тепер найменший син стояв у світлиці, обдертий і незнайомий, і його мали прислати кумири — вернув додому з крайсвітніх мандрів у дев'ятини по середульшому.

Жупаниця Малоуша шептала:

— Ой Леле, мати божа! На добро чи на зло привела мого сина домів?..

Старий жупан мовчки дивився на Боримисла з-за покуття довгого поминального столу й признавав у ньому риску за рискою свого забутого сина, якого віддав талем єгипетському цареві тому одиннадесять літ. Тоді хлоп'якові було вісім чи дев'ять, тепер супротиву за столом сидів кремезний між, у якого вже й вуса висіялись. А гості, старі й поважні пани та воєводи, які прийшли вшанувати небіжчика, лише мовчки перезиралися. На руках Ратислава була братня кров, хоч і неправедна, та таки ж братня, бо він власним мечем потяв колись Вишату, Вишеслава, якого греки мали в себе за найбільшого мудреця. Все те було давно, лише пам'ять найстаріших із-поміж гостей, панів темних Позвізда й Дорогомира, заховувала той спекотний день, коли Ратиславові привели Вишату й він підняв меч: «Зрадив єси дідніх кумирів, молишся грецьким, і се тільки твоя кров може змити. До сього присудили тебе волохи, до сього суджу й я, твій кревний брат!»

… Боримисл так і зостався вдома чужим, хоч усе своє життя лише й марив і сим хоромом, який ледь пам'ятав, і вітчою стольницею Іскоростю над Ужем. Тільки по двох сідмицях він одважився сказати перше слово вітцеві, й сказав те, про що думав увесь час:

— Поведу собі жінку.

Старий жупан учудовано подивився на сина. Той уже не кульгав і, хоч мало чим нагадував того задрипанця, що з'явився в хоромі на дев'ятизни по Брячеславові, та був так само впертий і відчужений. Ратислав довго блимав на сина, на його зведені брови й вусенята, лопатисті руки й клуб'я м'язистих ніг і плечей, аж поки той зашарівся. Отець прискалив око, звеселений покорою сина:

— Ходи в челядний терем. Озьмеш собі робу в наліжниці, котру захчеш!

— Озьму собі жінку, — став на своєму Боримисл, і се ще дужче вразило старого древлянського жупана.

Гримнувши на юнака, він одійшов од дружинницького дому, бо стояли-таки під вікнами, звідки чулося перешіптування дружинників. А під хоромом спинився й махнув рукою:

— Хай уже буде по-твоєму. Взавтра заслемо сватів!

Але мовив сердито, наче не Боримисл, а він того бажав, а син одмагався. Юнак здивовано блимнув услід вітцеві, й перед очима йому постали високі гори над Хрещатим Яром і сумна Оленчина усмішка правим кутиком губів. Там, у Берестовому, з дівкою могли вчинити що завгодно, й він пішов до стаєнь лаштувати свого коня, якого подарував йому отець перед десятьма днями.

Кінь був геть білий, але не руський, а якоїсь іншої породи, з білим хвостом, білою гривою й червоними, мов жарини, очима. За сі дні скакун уже звик до нового господаря, їв з руки хліб із дрібкою соли й давався чистити шкребницею. Боримисл так старанно порав жеребця, доки роздер йому шкіру на клубі, й раптом схаменувся й сів край ясел. А до кого ж засле жупан-отець? Він цілими днями тільки й думав про дівку з Берестового, навіть уві сні бачив, але жодного разу не сказав і слова про неї ні вітцеві, ні матері, ні будь-кому з жупанського двору чи городу стольного Іскорості!

Боримисл вихопився зі стаєнь і побіг до хорому. В світлицях, опочивальнях і сінях на горі та внизу вешталося чимало ніякого підлого люду, на жоночій половині мати пряла льон, веретено з кам'яним прясельцем хурчало тихо й заспокійливо, мовби в сьому хоромі менше місяця тому не побувала рука Морани. Вітця ніде не було, й Боримисл поспитав у матері:

— Де… жупан?

Малоуша з радісним переляком глянула на нього, й вічі їй розквітли дрібними зморшками.

— Не є, синку… Мовив, заутра лаштує сватів до… Приїде рано. Подався з малою дружиною до сватівця.

Боримисл сіпнувся розповісти матері, що дано помилу, що в нього є вже наречена жона й він приведе сюди її, та мати й досі дивилася на нього переляканими очима, й він одчув, що геть одвик від неї, почувається тут чужим і не владен будь-кому відкрити своє серце.

Старий Ратислав повернувся не рано, як обіцяв, а лише над полудень. З ним приїхала мала дружина о десяти конях і зовсім сивий, аж білий, дідо з бородою — Ратиславів кумець Переніг, який ходив сватівцем іще жупанові, а потім обом його синам-небіжчикам.

— Осе він, — тихо мовив дідо, без чиєїсь допомоги злізши з коня.

— Він, кумцю, — озвався Ратислав і гукнув до сина: — Зібрався? Поїдемо аж на Случ, пощо ти в такому білому?

Боримисл був у білих ногавицях із чорним снур'ям обабіч і так само білій, вишиваній чорним сорочці під червоний опояс. Дивлячись собі в ноги, жупанич буркнув:

— Того не буде. Маю наречену жону в Берестовому.

— Яке Берестове? — сіпнув сивим вусом жупан. Підборіддя він сьогодні ще не голив, і воно здавалося срібним.

— Берестове. Село під Славутичем-городом.

Старий підозріло глянув на сина:

— Зятем до руського князя захтів?! — І хижо посміхнувся: — Добрій радий би був заплутати в свої сіті древлянина-жупанича, але того не буде. Слабовитий!

— А слабовитий для тебе, — згодився й дідо Переніг, старійший старець Древлянщини, якому було щонайменше дев'яносто літ. І лагідно мовив до Боримисла: — Жупаничу, помре твій отець — і ти меча переймеш од нього, а жупанський стіл не любов'ю міцний, а кров'ю.

Ті слова були жупаничеві незрозумілі й чужі, він уперто мовчав і лише довбав підбором синього чобота витолоку. Тоді подивився на хором. У відчинених дверях стояла мати й розгублено блимала то на свого можа, то на кумирами врятованого синка. Старий жупан перехопив синів погляд і зайнявся люттю:

— Як уречу, так і стане! — Боримисл знову почав довбати пилюку носаком, жупан Ратко приступив до нього й узяв за ще по-хлоп'ячому ніжче підборіддя: — Чув?

— Чув… — ледве промимрив жупанич, випручуючись із вітцевих пальців.

— Тоді речи сідлати… — непевно проказав жупан.

Він одпустив сина, й той знову вп'явсь очима в землю й тихо мовив:

— Не.

— Що-о? — Жупан аж вухам своїм не повірив. — Зведу!

Й тут з-од хорому підбігла жупаниця Малоуша й схопила Ратислава за руку:

— Не займ!.. Не займ!.. Його повернула мені Лада за мої сльози та молитви. Не маю більше синів, не займ!..

Старий жупан труснув рукою, й Малоуша впала навколішки.

— Тю на вас! — отетеріло збрижив лоба він. — Дурна жона! Хіба я… — Те, що жона подумала, ніби він і справді хоче зарубати власного сина, приголомшило його, бо за всі літа, коли трапився той випадок із братом Вишатою, якого греки називали по-своєму Анахарсісом, ніхто й не патякав йому за родогубство. Він стояв і дивився то на сина, то на жону, доки його знову пойняли чорти, тоді закликав на підмогу старійшого старця Перенога: — Видів єси таких длубасів? Але в жони я досі розуму не позичав. — Хотілося нагадати ще раз те, що допіру казав кумець, але пережовувати жоване здвалося недостойним, і він тільки сердито кивнув дідові: — Ходім, кумцю. Хай переказяться. Не горить.

Та Боримисл не переказився, й душа його ввесь час горіла пекучим вогнем Лади й страхом, що найдорожчій у світі людині може заподіятися щось лихе й невідворотне. Старий жупан одтепер пильно дививсь у вічі синові, нічого не казав, лише дивився, чекаючи впокори. Та Боримисл і не думав упокорятися, й серце Раткові зрештою таки розтало, й коли Уж закував себе на зиму в бороню криги, поле вкрилося глибоким снігом, а ліси кругом почорніли й одного вечора попід вікнами хорому зачулися басовиті голоси колядників, звеселений і медом, і святковим настроєм жупан уперше після тієї сутички й, мабуть, уперше в житті обійняв сина рукою за могутні молоді плечі:

— То вже гукну тобі кумця, прикличу, хай іде на масницю. — Боримисл недовірливо глянув на вітця, й той більше не відводив очей. — Малася думка до Батури, та вже хай. Славутицькі та висьгородські князі полянські споконвіку слабовиті, але нехай русинка — то й русинка. Добрій хоч і три сини має, та щось таки ж і по доньці дасть.

Боримисл поволі відсунувсь од старого й теж уперше сказав те, чого досі не говорив і не наважувався сказати:

— Не княжну славутицьку мислю…

Вони вже сиділи віддалік, та рука Ратиславова ще лежала на одному плечі сина. Тепер вона зсунулася, й жупан настовбурчив сиві, рудуваті на кінцях вуса:

— Кого ж?

— Отець її рибалка.

Боримисл уже знав, що старий жупан моститься взяти за нього Десанку, доньку велійого пана Батури, який сидить по той бік Случі й збирає тьму ратників, коли до того є потреба. Інших дітей Батура не мав, звелися ще малими, й за Десанкою давалась уся волость понад обома берегами Случі аж до земель горинського пана Позвізда. Батура теж палко бажав злюбити доньку бодай з останнім жупаничем — Боримислом, той-бо жодної жони ще не мав і його, Батурині, онуки, коли вже не судилося синам, головуватимуть, за поконом першорідності, над усіма землями Древлянщини.

Своїми речіннями Боримисл кровно ображав і вітця, й велійого пана Батуру. Отець присягнув:

— Хіба мене Морана озьме…

Й більше вони про се не говорили, бо то було останнє слово жупана, яке ніхто зламати не міг.

Так минув і січень, і лютий, одгомоніла й масниця, коли день починає гризти ніч, а в кінці беризіля жупан Ратислав зібрався на влови. Тури в сей час були особливо люті, а він мав з ними свої взятки-датки, хоч про те в хоромі й не дозволялося говорити вголос.

Усі справи й клопоти жупан передав велійому панові Батурі, пан уже з-перед масниці жив в Іскорості і вважався майже сватом жупана, й дві жони його теж сиділи в хоромі городу стольного, а з ними й єдина донька Батури — Десанка.

Щось муляло Ратислава перед рушанням, ще більше почало муляти, коли він розгадав у синовому вічу впертий рішенець. Але ловецька пристрасть узяла гору, він тільки сердито тріпнув головою, аж кіска чуба на тім'ї сіпнулася, й одяг шапку:

— Гляди!

Боримисл мовчки витримав його цупкий погляд, а стара жупаниця Малоуша назичила можеві доброго влову, хоч серце їй завжди краялося, коли в турів знаходились телята й можі стольні вирушали в пущі.

— Хай вам світить!..

А наступного ранку, зібравши ватагу челядників та паничів іскоростенських і околичних, Боримисл вирушив у протилежному напрямку на схід, до Тетерева й далі.

…Оленки він у Берестовому не знайшов. Її притулив у своїй хатині діло Годій, пасічник. Хатина була під стелю заставлена колодами всіх розмірів. Старий сидів за комином, а в кутку, над лежанкою, підібгавши ноги, мостилась Оленка й гойдала колисочку — теж із розколеної навпіл старої колоди, в сій-бо оселі все робилося для бджіл і завдяки бджолам.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2395
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2506

Пошук на сайті: