Іван Білик - Дикі білі коні (сторінка 23)

— То й люби. Й сина люби — так велить покон древлянський, і кумири наші велять любити. Але любов — то їдне, а се… — Пан затнувся. — Жупанство — то інче. Жупан собі не належить, ти ж будеш жупаном Древлянської землі й…

— А кому ж належить? — і досі не дивлячись на пана, перебив Боримисл.

— Високому столові правителя.

Боримисл насмішкувато гекнув носом, та се не збентежило Батуру.

— Поки молодий, то й мислиш отак, а коли поймеш вітчий Меч у руку… Речу ж люби й сина, і її люби, всі ми можі й наліжниць маємо доволі кожен.

Боримисл нарешті пройнявся тією злістю, що був її розгубив у стайнях:

— Не буде наліжницею! Жоною мені буде! Й жоною є!

Й побіг до хорому через увесь дворець, і сніг під чобітьми в нього рипів і скреготав скаженими псами.

Так минуло ще кілька день, Батура більше не заходив до малої світлиці внизу хорому, жупаниця теж уникала зустрічей з Оленкою, й вівторок був ще важчий од понеділка, середа — од вівторка, навіть роби та челядниці, чутливі до господарських настроїв, обминали юну жінку, стрівши ввечері чи вдосвіта серед двірця, бо вдень вона й не наважувалась виходити, а се ще ж було не все, попереду чекало найстрашніше — незабаром мав повернутися з уловів жупан. І коли вже відчула, що бракне й сил, і волі, й духу в грудях, з'явилися ловці…

Валка простяглася на півгін, бо жупан Ратислав любив полювати з доброю дружиною, з псарями, сокільничими та кашоварами. Зо два десятки коней ішли, пообвішувані скорами, рогами та іншим ловецьким узятком, позаду їхали псарі з доброю шворою кожен, далі сокільничі, яких древлянський жупан брав лиш для почту та гармидеру, бо в сей час птахом було можна полювати тільки тетеруків; поперед них виступали боляри та ліпші можі з робами й челядниками, а в самому чолі їхав жупан землі Древлянської Ратислав.

Щойно валка в'їхала до двору, як залунали плачі та голосіння. Ратко повертався з уловів не верхи, а в цупкій попоні, підвішеній між двома кобилами, загорнений і замотужений з ногами й головою, й голова його була коло конячих крупів, а ноги — біля самих морд. Напровесні того літа дикі тури вбили другого, середульшого жупанича Брячеслава, перед сим — старійшого, Могута, а тепер і самого жупана.

Так було написано Ратиславові на роду, так покладено кумирами, бо в юності Ратислав убив свого рідного брата Вишеслава, й хоч то був зрадник і перевертень, але рідна кров ніколи не минає людині марно й про неї кумири не забувають.

Забули й кумири, й люди тільки про Оленку, вклопотані страшним горем. Старого жупана-небіжчика віддали женоподібним жерцям-волохам, волохи, вдягнуті теж по-жоночому, вичистили жупана від усієї зайвини, яка не придається людині на тім світі, лише капостить, напхали насінням конопель та іншого духмяного зілля, облили гарячим воском і раз, і вдруге, й утретє, вбрали в найдорожчий святковий одяг і при повнім оружжі поклали спершу в золоту корсту, далі в ще більшу дерев'яну, куту таким самим золотом, і вже розгрузлими дорогами повезли на санях туди, де в Уж упадає річка Древлянка, й усі села, городища та хутори, близькі, дальші й ще дальніші, ставали в хвіст походу, й можі та оратаї протинали собі лівиці стрілкою й кропили кров'ю весняну землю, жони ж та діви дряпали вид нігтями й голосили, й плакальниці з Ратиславового роду втирали вічі полоточками й клали мокрі білі шматинки попід корсту, бо в іраю все є, й дерева квітнуть безперестану, й лише води немає, й небіжчикові треба було дати її доста. Поряд ішла наймолодша жона Ратислава — жупаниця Переніга, яку жупан узяв лише перед двома літами й найдужче від усіх жін і наліжниць любив. Переніга перша викликалася супроводити жупана не тільки в останню путь, а й далі, в ірай, і сього права їй ніхто не заперечував, бо після Ратислава та Батури наймогутнішим володарем у землі Древлянській був отець Переніги — Позвізд, велій пан горинський.

І Переніга лягла поряд із жупаном, у чотирьох кутках їхнього вічного хорому лягли коні з конюхами, й роби, й можі ратні числом четверо, й покладено келехів золотих дванадесять, і тарілів золотих же, й горнів, і страви та меду в кожній судині, й здоби всякої золотої та кривавцевої, щоб усе мав жупан і на тому світі, як мав на сьому, й насипано могилу високу над ямою, й кожен оратай, і між, і жони їхні, й роби, й челядники, й усі, хто проводжав і виряджав жупана, знесли на ту могилу по міху землі, й першим було легко, останні ж дерлися, грузнучи по коліна в рихкій глині, й глина поволі зсувалась, але й утоптувалась і влягалася, доки виросла справжня гора обкладена по околу кам'яним підмурком.

А тоді почалися й тризни, й дев'ятизни, й сороковизни, й про Оленку знову забули, й вона вже навіть сама зважувалася виходити й у дворець із синком на руках, і в окольний город та до річки. Тоді Боримисла постригли на жупана, він ходив голомозий і смішний, тільки пасмо в'юнкої кіски спадало йому за вухо, й Оленка потроху вспокоїлась і вгамувалася, ніхто-бо вже не мав зваги сказати щось супроти нового жупана, повноволосного господаря землі Древлянської.

Незважаючи на жалобу по вітцеві, Боримисл прояснів і, як мовив Позвізд, старий пан горинський, убрався в колодочки. Й найдужче втішила Боримисла мати. По сороковизні Ратиславовій вона вперше вийшла з хорому, так велів покон, і чи то трапилося, чи вона зумисне підстерегла Оленку, коли та виходила з малої світлички в дворець, однак, повернувшись, юна жінка не повірила власним очам. Стара жупаниця, вся в чорному мов ворона, стояла над колискою Велеслава, торкала його за голі ніжки, й дитя захоплено дригалося й агукало. Почувши рип дверей, жупаниця Малоуша сіпнулась, мов заскочена, й шаснула повз Оленку втікати, тоді раптом стала, подивилася на неї страдницькими очима, пригорнула й заплакала. Оленку пойняв трем, вона боялася й дихнути в обіймах старої жупаниці, тоді теж не витримала й зайшлася голосом, і так вони стояли, горнучись одна до одної, виливаючи слізьми всі болі й прикрощі, яких зазнали з доброго й злого дива, незчувшись, коли до світлички ввійшов новий жупан і господар хорому сього.

Боримисл істяг ковпак і мовчки схилив блискучу голову перед матір'ю, вона зразу перестала плакати, взяла його й Оленчину руки в свою руку й повіншувала на довгу життєву путь, любов і згоду.

Того ж дні Боримисл, по злагоді з матір'ю, звелів волохам стольним учинити велику требу всім небесним кумирам: Соварогові, на якого руси мовили Біг, його жоні Ладі, що дає лад усьому земному й по-русинському зветься Земля, їхнім дітям Лелі та Полелеві, котрих за Данапром узивають Даною й Дажбогом, і всім кумирам земним і підземним — доброму теплому Цурові, й злому пекучому Пекові, й холоднорукій Морані, що на неї сіверяни речуть Мара, а руси і звуть Смертю, й Перунові, який живе й на небі, й на землі, й Волосові, й Маркові, який одміряє путь людині, й Купалові, й Коляді, й домовим та надвірним духам, і степовим русалкам, і берегиням, і Родові з Роджаницею, й водяним, і лісовим, і всім добрим та лихим духам, без яких людина не владна ступити й кроку. Було зарізано сорок волів і сорок телиць незайнятих, і вівці й кози, й сто качок, й одного зозулястого півня.

Такої треби городяни давно не бачили, й пир із соварож-дня перейшов на неділю й похмелялись у понеділок, кумирам-бо слава й потрох, а людям усі рештки, й тих решток були гори. На покутті столу, винесеного в садок, поряд із жупаном та новою жупаницею по один бік мостилася жупаниця-мати, а по другий — саджений отець пан Батура, й першою світилкою нареченої була Батурина донька Десанка. Гарна, мов квітка в росі, молода панна була чи не найвеселішою з-поміж усіх весільчан, та коли молодятам підвели білого коня й вони почали водити його по мотуззі навколо Дажбожого капища, а кінь спіткнувся раз, один тільки раз, усі притамовано ахнули, а з очей панни Десанки раптом полилися сльози.

То було цілковитою несподіванкою, бо в житті, як на довгій ниві, трапляється всяке, й кінь у зумисне хитрому переплетінні мотузків міг спіткнутися не раз, а десять разів, і стара жупаниця Малоуша почала втішати Батурину доньку. Та зрештою все збулося, весілля закрутило людей у нескінченному корогоді поконних і вигаданих допіру дійств, печеного, вареного, кислого й солодкого, жовтого, чорного й шипучого, й дворець усю ніч вирував і жахкав іграми та піснями, хоч весілля було незвичне й ніхто не чекав з нареченої чесної сорочки, бо у великій опочивальні на горі хорому в нареченої вже спав син.

Пізнього ранку молоді вийшли до весільників недількувати. На Оленці було яскраве, засіяне золотими лусочками, голубе жупанське полоття, очіпок із золотим обручем та кривавцями, а під подолом жовті чобітки з рисячої скори, дубленої в жолудях, і всі побачили, яка вона гарна, й побачили вперше, бо зночі до блимавок роздивитися не могли. Навіть ім'я її вразило всіх, бо воно пасувало молодій жупаниці. Перестарілий пан велій горинський Позвізд, який разом із Ратиславом поклав у могилу й свою наймолодшу доньку, перший підійшов до молодих, уклонився їм, торкнувшись рукою трави, й мовив:

— А ти, жупаничко, й справді як оленка! Вгадано тобі добре. Бо буває наречуть дитя Гудимом, а воно виросте на два лікті нижче столу й не гуде, а пищить. А тобі вгадано!

Всі сміялись, Оленка теж, і не було людини, щасливішої від неї, а Боримисл, повагом стоячи на півкроку попереду жони своєї, аж горів од утіхи. Всі злидні й гіркоти лишалися позаду, й він подякував кумирам, що колись його, хворого й голодного, звели на піщаному березі Данапру з сією дівкою, без якої його життя було б сумним і сірим.

І се почуття, що охопило й Боримисла, й Оленку того недільного передобіддя не полишало їх і до вечора, й увесь наступний день. У понеділок, веселі й стомлені, зачинилися вони в опочивальні й ще добру годину стояли над колискою, де, розкидавши руки й ноги, мов справжній між, спав їхній син, жупанич Велеслав. Тоді полягали, та перш ніж заснути, Боримисл узяв малюка з колиски й поклав між собою й Оленкою. Хлоп'як їх підбурив, і вони, прокинувшись уранці, наввипередки реготали з сії веселої події. Першою опам'яталась Оленка й ляснула сама себе по губах:

— Цур мені! Ще насміємо лиха!

Тоді швиденько вбралася й побігла в дворець, а звідти її принесли дві челядниці: зламала ногу. Хтось перепнув мотузку на стежці там, де Оленка досі безліч разів ходила, не перепинаючись.

То була перша несполука, за нею потяглись інші, й вони не мали ні кінця, ні краю. Коли нога в Оленки зрослася, Боримисл пойнявсь у дань, а приїхавши, застав молоду жупаничку марною, аж зеленою. На всі розпити вона коротко відповіла:

— Вчаділа…

— Коли?!

— Ще як ти поїхав.

Чаділо в Іскорості багато людей, чаділи вряди-годи й до скону, та коли не вмирали, то по двох днях убивалися в нову силу. Він же ходив у дань місяць, а жупаничка й досі хорувала.

Тоді двірцем поповзла чутка, ніби в молодої жупаниці руки смердять рибою. Далі вже й Боримисл терпіти не міг і заходивсь копати. Слід привів до молодого домажирича Ситина. Жупан наказав шмагати домажирича туровою жилою, й той визнав, од кого почув ту плітку:

— Од Батури…

Боримисла звело на шал, та велій пан відмовився:

— Се навіти, жупане, не вір.

— Спитаймо в домажирича! — припер його жупан, і той радо згодився.

Вони знову покликали щойно битого Ситина, й домажирич лише голову похилив:

— То я набалакав на пана під бичами…

В се годі було повірити, але з Батурою Боримисл не міг ні розправитися мов з послідущим челядином, ні навіть прогнати його, й не тільки тому, що велій пан і сам був людиною значною.

Та не встигли в Ситина загоїтися попруги від бича, як сталось інше: прокинувшись у середу вранці перед зажинками, юна жупаниця знайшла в себе під подушкою обсмалену півнячу голову. Під дзьобом теліпалась лише права сережка, лівої не було, й не було сумнівів, що то чаклунство. Оленка зблідла, ноги й руки їй затремтіли, й вона схилилася до ложа, аби не впасти…

Боримисл і цього разу вдався до вивіду. Й перша ж покоївка, роба-юдейка Шломея, що завжди слала ложе, після п'яти ляпасів розповіла, що півнячу голову їй дано поварським вогнищанином Лапроком, Лапрок показав на конюшого Рела, Рел довго не хотів говорити, та після бичування й він розкрив малого пана Любицю, але Любиця був далеко й підлягав горинському панові Позвізду.

Затамувавши злість, Боримисл дав собі слово помститися Любиці. Він побрав малу дружину й, не гаючись, вирушив на Горинь. Але старезний дідо Позвізд розрадив правити мсту, запевнивши молодого древлянського жупана, що все то дрібниці й дурниці, людина живе та вмирає не від чаклунства й волошіння, а від тієї міти, що їй ставить на роду всесильний Марко.

Боримисл повернувся додому, вирішивши, однак, настрахати всіх у стольному городі й настрахати так, щоб аж онукам заказали. Та по двох сідмицях, доки він блукав, сталося найстрашніше: Оленка зникла.

Й ніхто не міг достеменно сказати, де вона поділась. Казали тільки таке: щойно він лишив Іскорость, як молода жупаничка втратила спокій.

— Чула я лише, як плаче… — виправдовувалася нажахана подією жупаниця-мати. — Й рано, й серед дня… А на люди не виходить…

Оленка ж не тільки плакала, а й марніла, й в очах у неї не вичахав тоскний жах. Одного разу вона знову знайшла під подушкою смалену півнячу голову й ще звечора викинула надвір. Та коли прокинулася пізнього ранку, бо цілу ніч не могла заснути, а й заснула, то бачила вві сні всяке непотрібне, — півняча голова лежала під тією самою подушкою.

Жупаничка розчавила її ногами й однесла собакам, та наступного ранку знову знайшла її на своєму ложі.

Се тепер повторювалося щоднини, хоч Оленка ще зночі обшукувала кожен закут опочивальні й перед сном кидала на двері гак. Останній раз жупаничка власноручно спалила жахну півнячу голову під хоромом, а потім розтовкла ногами, розвіяла на вітрі й якось легко зітхнула.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2367
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2464

Пошук на сайті: